Таким чином, у навчанні Арістотеля і природне, і умовне (волевстановлене) право, хоча і розрізняються між собою, але обоє відносяться до сфери політичних явищ і носять політичний характер. У софістів, наприклад, розходження між природним правом (правом по природі) і правом умовним (полісними законами, установленими за згодою, сваволі і т.д.) означало розрізнення, а найчастіше і пряме протиставлення природного (природного) і політичного (умовного). Своєрідність позиції Арістотеля обумовлено тим принциповою обставиною, що під «природою» він і в питанні про право має на увазі саме політичну природу людини: адже людина, відповідно до Аристотеля, є по своїй природі істота політичне.

Узагалі при розгляді тих чи інших природно-правових концепцій важливо установити, що, власне кажучи, мається на увазі під поняттями «природа», «природне» і т.д. у відповідних навчаннях. Даний момент має істотне значення для характеристики також і інших аспектів праворозуміння.

Під умовним (волевстановленим) правом у концепції Аристотеля мається на увазі всі те, що в наступному слововживанні стало позначатися як позитивне (позитивне) право. До умовного права він відносить установлення закону і загальних угод. Причому він говорить про писаний і неписаний закон. Під неписаним законом, що теж відноситься до умовного (позитивному) праву, маються на увазі правові звичаї (звичайне право).

Істотним складеним моментом політичної якості закону є його відповідність політичної справедливості і праву. «Усякий закон, — відзначав Арістотель, — в основі припускає свого роду право». Отже, це право повинне знайти своє вираження, втілення і дотримання в законі. Відступ закону від права означало б, відповідно до концепції Аристотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, — підкреслював він, — володарювання не тільки по праву, але і всупереч праву: прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права».

Політичне правління — це, по Арістотелю, правління закону, а не людей: правителі, навіть кращі, піддані почуттям і афектам, закон же — «урівноважений розум».

Висновок

На закінчення можна сказати, що Арістотель, здійснивши грандіозне узагальнення соціального і політичного досвіду еллінів, розробив оригінальне соціально-філософське навчання.

Соціальна і політико-правова проблематика освячується Аристотелем у принципі з позицій ідеального розуміння поліса – міста держави як політичного спілкування вільних і рівних людей.

Держава по Арістотелю – продукт природного розвитку. У цьому відношенні воно подібно таким природно виниклим первинним спілкуванням як родина і селище. Людина по природі своєї істота політичне й у державі (політичному спілкуванні) завершується генезис цієї політичної природи людини.

Відношення пана і раба є, по Арістотелю, елементом родини, а не держави. Політична ж влада виходить з відносин волі і рівності, принципово відрізняючи цим від батьківської влади над дітьми і над панською владою над рабами.

Що стосується форми правління державою, те Арістотель виділяв правильні форми правління (монархія, аристократія, полиття) і неправильні форми правління – тиранія, олігархія і демократія. Але все-таки кращою формою правління виступає полиття – правління більшості в інтересах загальної користі. На чолі усього Арістотель ставить закон.

Список використаної літератури:

1. Блінников А. К. «Великі філософи»

2. Арістотель Твору в 4-х томах.

3. Прочан А.С. “Антична філософія”.

4. Мірошник В.А. Політологія. Навч.пос. –мн.:Вища школа,1996

5. Основи політології: Курс лекцій/Під ред. В.П. Пугачова . М.,1992

1 Аристотель. Сочинения. М., 1984. Т. 4. С. 3

2 Аристотель. Сочинения. М., 1984. Т. 4. С. 23