157319 (Фiлософiя), страница 6

логи намагались зобразити логiку не як науку, а лише як

мистецтво.

Iбн-Сiна звертав увагу на взаємний зв'язок фiзики,

логiки та метафiзики. Фiзика дає логiцi iдею причинностi,

логiка озброює фiзику методом. Предметом метафiзики є абсо-

лютне буття, оскiльки воно абсолютне. Змiстом її питань є тi

стани буття, якi походять з самого буття та невiд'ємно при-

таманнi йому.

Важливе значення у фiлософiї Iбн-Сiни мало розрiзнення

ним сутi i iснування. У речах конечних сутнiсть не спiвпадає

з iснуванням, так що з поняття про конечну рiч не можна з

необхiднiстю вивести її iснування. В Боговi ж як iстотi без-

конечнiй сутнiсть та iснування спiвпадають, так що з поняття

про Бога з необхiднiстю можна вивести його iснування. Це

розрiзнення було засвоєне Альбертом Великим i вiд нього -

iншими схоластиками. Вплив цiєї думки можна знайти i у

Спiнози (визначення самопричини як того, сутнiсть чого

мiстить в собi iснування).

Начiльне мiсце в метафiзицi Iбн-Сiни посiдає теорiя

еманацiї. Згiдно з цiєю теорiєю, свiт не створений Богом, а

виник з нього природним шляхом, шляхом еманацiї, тобто не

безпосередньо, а через ряд проджуваних ним 'умiв'. Бог не

здатний створити щось без наявностi можливостi, джерело якої

- нестворена i вiчна матерiя. Iбн-Сiна вчив, що якщо Бог

вiчний, то вiчний також i свiт, адже причина i наслiдок

завжди пов'язанi одне з одним: якщо є причина, має бути i

наслiдок. Незважаючи на релiгiйно-богословську оболонку, те-

орiя еманацiї Iбн-Сiни пiдривала основу релiгiйно-мiстичної

iдеологiї. Iдея про вiчнiсть матерiального свiту суперечила

догматам релiгiї.

Фiлософськi та природничонауковi погляди Iбн-Сiни мали

великий вплив на подальший розвиток науки i фiлософiї як на

Сходi, так i на Заходi.

3.1.6 Iдеї суфiзму в працях Аль-Газалi.

Реакцiєю проти матерiалiзму та рацiоналiзму були суфiзм

та ортодоксальна релiгiйно-мiстична фiлософiя. Суфiзм -

вчення, спорiднене з неоплатонiзмом. Воно заперечувало

iстиннiсть i чуттєвого, i рацiонального пiзнання i пропагу-

вав аскетизм, зречення вiд усього земного. Iстинне знання,

згiдно вчення суфiїв, досягається лише шляхом божественного

прояснення, котре вiдбувається шляхом злиття душi людини з

Богом. Iснував суфiзм у формах ортодоксального та єретично-

го. Нерiдко пiд зовнiшньою релiгiйно-мiстичною оболонкою су-

фiзму схiднi мислителi висловлювали гуманiстичнi, а iнодi,

навiть, антирелiгiйнi, iдеї.

Проти перипатетизму у другiй половинi XI ст. виступив

Аль-Газалi (1059-1111 рр.) з твором 'Спростування

фiлософiв'. В основному його критика спрямована проти

Аль-Фарабi та Iбн-Сiни. Вiн виступає проти вчення про

вiчнiсть свiту та його закономiрностi, проти заперечення

iндивiдуального безсмертя. Основнi заблудження названих

фiлософiв (в основному йдеться про Авiцену) полягають у трь-

ох їх твердженнях, що межують iз атеїзмом. По-перше, у

вченнi про одвiчнiсть та нетлiннiсть свiту, в якому вони як

би пiдсумовували вчення дахритiв (найдавнiшi фiлософи, слiд

вважати, такi як, Емпедокл, Анаксагор, Демокрiт) та природо-

дослiдникiв i смiливо протистояли креацiонiстським догмам

мусульманства. По-друге, у вченнi про те, що Аллах знає

тiльки унiверсальне, а не iндивiдуальне, чим сильно обмежу-

вали його всемогутнiсть. По-третє, у їх безособовiй кон-

цепцiї чисто духовного безсмертя, що заперечувала воск-

ресiння з мертвих, iндивiдуальний та фiзичний характер пока-

рання та вiдплати. У боротьбi проти цих принципових 'за-

блуджень' сформувалося вчення самого Аль-Газалi. Поєднуючи

своє вчення з основними принципами суфiзму, вiн надав кала-

мовi тiєї форми, в якiй вiн iснував потiм у близькосхiдних

мусульманських країнах на протязi декiлькох столiтть.

Свою фiлософську боротьбу Аль-Газалi вiв насамперед

проти вчення фiлософiв про вiчнiсть, нествореннiсть свiту та

об'єктивнiсть причинних зв'язкiв, що розкриваються в ньому.

Приймаючи неоплатонiвське вчення про абсолютну необхiднiсть

божественного буття, котре було навiть посилене Аль-Фарабi

та Iбн-Сiною, автор 'Спростування фiлософiв', спираючись на

вчення мутакалимiв про несамостiйнiсть конкретного буття,

вiдкидав одну з головних iдей Авiцени - iдею незалежного вiд

Бога iснування матерiї як джерела потенцiйного буття. Всемо-

гутнiсть Бога та його безперервна творча дiяльнiсть цiлком

вiдкидають самостiйнiсть та незалежнiсть вiд нього ма-

терiального начала. Згiдно Аль-Газалi, свiт створений Богом

з нiчого, божественне провидiння постiйно втручається в

хiд подiй.Подiбно до Ашарi, Газалi заперечує причиннiсть у

природi, заявляючи, що те, що ми звемо причинним зв'язком, є

звична послiдовнiсть подiй у часi.

Аль-Газалi, по сутi, повнiстю виводив мусульманську те-

ологiю з-пiд впливу фiлософiї. Визнаючи надприроднiсть бо-

жественного озарiння, вiн 'реабiлiтував' в очах мусульмансь-

кого правовiр'я мiстицизм суфiїв.

3.1.7 Iбн-Рушд та авероїсти.

Знаменитий фiлософ, юрист i медик Iбн-Рушд (Авероес,

1126-1198 рр.) завершує розвиток арабомовного перипатетизму.

Сучасники казали, що Аристотель пояснив природу, а Авероес -

Аристотеля.

Згiдно вченню Iбн-Рушда, матерiальний свiт нескiнченний

у часi, проте обмежений у просторi. Фiлософ вiдкидає

релiгiйну формулу про створення Богом свiту 'з нiчого'. Бог

i природа одвiчнi. Бог - вiчне джерело дiйсностi, матерiя -

єдина основа буття - вiчне джерело можливостi. Матерiя i

форма не iснують окремо одне вiд одного, їх можна роздiлити

лише мисленно. Оскiльки матерiя i форма складають єднiсть,

то можливiсть i дiйснiсть також утворюють єднiсть.

Унiверсальне i вiчне джерело руху - матерiя. Рух - вiчний i

безперервний, адже кожний новий рух викликається попереднiм.

Матерiалiстичнi елементи у фiлософiї Iбн-Рушда поєднуються,

проте, з iдеалiзмом. Все iснуюче, за Iбн-Рушдом, являє собою

iєрархiю, вершину котрої посiдає божество - 'кiнечна причина

буття'. Божество є 'мисляча себе саму думка'.

Iбн-Рушд - один iз засновникiв вчення про 'подвiйнiсть

(двоїстiсть) iстини'. Iстина фiлософiї i iстина релiгiї,

згiдно цього вчення, не суперечать одна однiй, оскiльки ма-

ють на увазi рiзне: релiгiя приписує людинi, як їй чинити,

фiлософiя осягає абсолютну iстину. Велике значення мало та-

кож вчення Iбн-Рушда про загальний iнтелект людського роду в

цiлому. Лише цей унiверсальний розум, як виявлення безпе-

рервного i поступового духовного життя людства, вiчний i

безсмертний. Iндивiдуальний же розум людини скороминущий i

гине разом з людиною.

Стосовно унiверсалiй (загальних понять) Iбн-Рушд дотри-

мувався матерiалiстичного погляду. Згiдно з його вченням,

реальними є лише конкретнi речi, а унiверсалiї - це лише

найменування речей, але вони мають реальну основу, бо в

iншому випадку вони були б хибними. Осягнення загальних по-

нять - мета пiзнання. Велику увагу Iбн-Рушд придiляє логiцi.

Значення цiєї науки вiн вбачає в тому, що вона сприяє пере-

ходовi нашого знання вiд чуттєвих сприйнять i уявлень до

iстини, що осягається розумом. Абсолютна iстина, за Iбн-Руш-

дом, пiзнавана, вона розкривається поступово. Iбн-Рушд зне-

важливо вiдносився до мусульманських теологiв, вказуючи, що

тi доведення, котрi вони застосовують, не можуть встояти

проти наукової iстини. Але, вiдкидаючи теологiю, вiн не за-

перечував релiгiї. Як вже говорилось, вiн розмежовував сфери

фiлософiї i релiгiї, вiдводячи фiлософiї ниву теорiї, а

релiгiї - ниву практики.

В авероїзмi ( iдейно-фiлософськiй течiї, котра мала

джерелом вчення Iбн-Рушда) представники реакцiйного напрямку

середньовiчної схоластики - реалiзму - вбачали свого голов-

ного супротивника. Його представники вiдстоювали iдеї

вiчностi свiту, смертностi душi, теорiю двоїстостi iстини.

Авероїзм жорстоко переслiдувався церквою. Авероїзм як

фiлософська течiя набув значного впливу у Францiї (XIII ст.)

та в Iталiї (XIY-XYI ст.ст.).

3.2. Патристика.

3.2.1 Загальна характеристика патристики.

Фiлософiя середньовiччя не тiльки започатковується в

античному свiтi, але й має в його межах свою класику - пат-

ристику. Патристика - загальна назва напрямку, заснованого

так званими отцями церкви. В теологiї патристика є частиною

догматики чи патрологiї, з якою вона здебiльшого ототож-

нюється. В iсторiї фiлософiї це поняття використовується для

позначення християнських теологiчних та фiлософських вчень

I-YIII ст.ст., коли її представники - Тертулiан, Климент

Олександрiйський, Орiген, Августин захищали християнську

доктрину вiд фiлософiї язичникiв, iудейського свiтогляду,

державної влади, котра спиралася на мiфологiчнi уявлення про

дiйснiсть. Починаючи з III ст., патристика, навпаки, починає

пристосовуватись до теоретичної форми свiтогляду -

фiлософiї, використовує неоплатонiзм для обгрунтування

християнського вiровчення.

Спочатку патристика вiдстоювала догмати християнської

релiгiї в боротьбi проти мiфологiї, утверджувала

несумiснiсть релiгiйної вiри з язичництвом (насамперед - з

фiлософiєю гностицизму). Починаючи з III ст., патристика на-

магається пристосувати фiлософiю неоплатонiзму для обгрунту-

вання принципiв пiзнання бога. Головними iдеями патристичної

теологiї є монотеїзм, супранатуралiзм та креацiонiзм: супра-

натуралiзм та креацiонiзм - визнання надприродностi та

трансцендентальностi Бога, його абсолютної влади над свiтом,

котрий вiн створив з нiчого, його абсолютної благостi та

справедливостi. Людина патристикою тлумачиться як споганена

'першородним грiхом' божа iстота, а її тiло - як вiчне дже-

рело грiха. Головним для патристики є пiзнання шляху до Бога.

3.2.2 Псевдо-Дiонiсiй.

В перiод становлення феодального суспiльства у

Вiзантiйськiй iмперiї (точнiше - в Сiрiї) у другiй половинi

Y ст. були написанi грецькою мовою чотири твори, якi

вiдiграли визначну роль у наступному розвитку фiлософської

думки середньовiччя на Сходi та Заходi. Це були твори про

проблему пiзнання Бога: 'Про божественнi iмена', 'Про

таємниче богослов'я' (часто зустрiчається пiд назвою 'Про

мiфiчну теологiю'), 'Про небесну iєрархiю', 'Про церковну

iєрархiю', якi пiдписанi iм'ям Дiонiсiя Ареопагiта. Проте

загальновизнано, що вiн не мiг бути автором цих творiв через

те, що жив на декiлька столiть ранiше подiй, описаних у цих

трактатах, тому їх автора стали називати Псевдо-Дiонiсiй (а

самi твори - 'Ареопагiтиками').

Ареопагiтики являють собою синтез християнських iдей з

неоплатонiстськими, в якому найчастiше переважали саме неоп-

латонiстськi елементи. Теологiчнi уявлення концентруються в

'Ареопагiтиках' насамперед навколо шляхiв богопiзнання.

Першим iз них є шлях позитивної теологiї. Основа пози-

тивної теологiї - аналогiя мiж реальним свiтом предметiв,

особливо людських iстот, i Богом як верховним та єдиним

творцем. Але Бог - це абсолют, йому притаманнi всi iмена, що

вживаються у Писаннi. Звiдси назва першого твору Ареопагiтик

- 'Про божественнi iмена', де обгрунтовується всеiменнiсть

Бога. Шлях позитивної теологiї, на думку автора твору, вияв-

ляється далеко неадекватним для пiзнання Бога. По-перше, то-

му, що далеко не всi iмена, не всi атрибути, притаманнi лю-

динi, можуть бути вiднесеними i до Бога. По-друге, навiть ту

безлiч атрибутiв, якi можна приписати божественнiй iстотi,

неможливо визнати вичерпною. Кожен з атрибутiв можна ро-

зумiти в рiзноманiтних контекстах, але саме адекватний Бо-

говi контекст його розумiння не може бути даний людинi, адже

Бог - надприродна iстота.

Iнший шлях - негативна теологiя, яка становить найбiльш

адекватний спосiб людського осмислення божественної iстоти.

Саме з негативною теологiєю пов'язанi мiстичнi вчення Псев-

до-Дiонiсiя про Бога, сформульованi в трактатi 'Про таємниче