157319 (Фiлософiя), страница 12

жують розглядати з точки зору її можливостей приймати новоi

форми. Тобто, матерiя пасивна в своїх фундаментальних

властивостях. Активнiсть - властивiсть форми. Слiд вiдзначи-

ти позицiю I.Кононовича-Горбацького, який визнавав, що 'ма-

терiя не пасивна, як вважав Арiстотель, а активна, бо з неї

виникають всi форми'. I.Гiзель також iнодi наполягав на то-

му, що 'матерiя активна i дiюча'.

Важливим був висновок про однорiднiсть матерiальних

тiл. Протиставлення земної речовини i небесної (божественно-

го ефiру) - один iз фундаментальних недолiкiв на-

турфiлософiї, знаний вiд Арiстотеля. Його заперечували С.Ку-

лябка, М.Козачинський, Г.Кониський. I.Гiзель прямо заявляв

про однорiднiсть небесної i земної матерiї на пiдставi

пiдкорення обох одним законам - математицi. Ф.Прокопович

стверджував, що матерiя небес нiчим не рiзниться вiд матерiї

пiдмiсячних тiл. У цьому вiн вiдходив вiд Арiстотеля.

Й.Туробойський, I.Левицький, М.Козачинський, А.Дубнєвич

вчили, що 'Перша матерiя несотворима... вона має власне

iснування', Й.Туробойський казав, що 'перша матерiя - то

перший суб'єкт'. Такої позицiї дотримувались не всi ака-

демiки. Так, для Яворського Бог був творцем природи i

вiдповiдно першоматерiї як першооснови iснуючих речей.

Ф.Прокопович, визнаючи Бога як основу всього сущого, разом з

тим вважав, що матерiя не виникає i не руйнується, а

зберiгається: 'Першу матерiю не можна нiколи не створити,

анi зруйнувати, також нi збiльшити, нi зменшити ту, як ство-

рив Бог на початку свiту, i якою, i в якiй створена, такою

залишається до цих пiр, i буде залишатися завжди'. Така дум-

ка спирається на вчення про кругообiг речовин в природi.

I.Гiзель в 1646 р. висловлює думку про кiлькiсне самозбере-

ження матерiї: 'Матерiя є в однаковiй кiлькостi i до того ж

одного i самого вигляду, якою вона була в тiлi дерева, а

потiм перебувала в тiлi вогню, який виник з цього дерева'

(М.В.Ломоносов i Лавуаз'є висловлять таку думку тiльки через

столiття).

Розглядаючи рух як узагальнене поняття, Гiзель, Яворсь-

кий вчать, що воно стосується рiзноманiтних змiн, якi

здiйснюються у природi незалежно вiд того, що вони собою яв-

ляють - просторове перемiщення, якiсне чи кiлькiсне перетво-

рення. Дане вчення про рух спиралося перш за все на новi ге-

ографiчнi уявлення: змiна рiчищ рiк, конфiгурацiї островiв i

материкiв, геологiчнi зрушення, що спричиняли утворення гiр

та долин, що за бiблiйними традицiями вважалося неможливим,

бо створений Богом свiт не має власних законiв змiн. Гiзель

загострював вчення про саморух тiл принципом пiдкорення

усього сущого руховi та спокоєвi. Ф.Прокопович вчив, що

'Природа є принципом та причиною руху i спокою, тобто якщо

речi рухаються, їх рух зумовлено природою, i якщо перебува-

ють в спокої, то їх спокiй зумовлює знову-таки природа, i

тому рухаються тiла, чи перебувають у спокої, вони по своїй

природi рухаються або перебувають в спокої'.

Простiр i час розглядалися академiками в традицiях

фiлософiї Нового часу: загальнi, об'єктивнi властивостi при-

родних тiл. Спостерiгається помiтний вiдхiд вiд арiстоте-

левського розумiння простору як нерухомої поверхнi, що ото-

чує тiло, до розробленої в середньовiччi концерцiї 'де'

('ивi'), котра розглядає простiр 'iманентною' для тiла особ-

ливою реальнiстю, котра виявляє себе у промiжку, що займає

тiло в системi тiл, якi щiльно прилягають одне до одного.

Опираючись на працi Торiчеллi, Галiлея, а також на традицiю

арiстотелiвської школи, академiки вiдкрито заперечували

iснування порожнечi i визнавали невiд'ємнiсть простору i

часу вiд природного тiла.

Взагалi концепцiя часу вiдрiзняється вiд вчення про

простiр, бо вона спиралася на середньовiчну традицiю розгля-

ду часу в iєрархiчнiй системi, котра дуалiстично подiляла

час на земний та трансцендентний. Час дiлився на зовнiшнiй,

внутрiшнiй, на час незмiнних сутностей i на божествену

вiчнiсть. Однак, вже у XYII ст. робилися спроби на основi

iдеї неоплатонiзму наблизити це вчення до об'єднання часу

матерiальних речей з божественою вiчнiстю.

3.5.4 Теорiї пiзнання.

В академiчних курсах зростає тенденцiя визнання важли-

вої ролi чуттєвого досвiду в процесi пiзнання. Думка про те,

що 'будь-яке пiзнання залежить вiд чуттiв, що в iнтелектi

немає нiчого, чого б не було ранiше у вiдчуттях', проходить

через усi лекцiйнi курси.

Виходячи з теорiї образiв, започаткованої ще в античнiй

фiлософiї, розвинутої томiстами, академiки визнавали образи

своєрiдними матерiальними утвореннями, котрi вiдриваються

вiд предметiв та дiють на органи чуття, викликають мо-

дифiкацiю анiмальних духiв, що перебувають в них. Анiмальнi

духи рухаються порожнiми трубочками до мозку, де так званi

iмпресивнi образи перетворюються у експресивнi: обра-

зи=вiдбитки. Проте, у Кониського розвинулась критика цiєї

теорiї.

Загальновизнаним серед академiкiв було, що саме мозок є

органом усiх внутрiшнiх вiдчуттiв, у якому збираються i впо-

рядковуються iмпресивнi образи. Функцiя мозку - утворення

'загального вiдчуття', осмислення змiсту вiдчуттiв. 'Ми не

тiльки бачимо дерево, а й знаємо, що його бачимо, коли чуємо

звук, то знаємо, що чуємо. Самi органи зору чи слуху цих

функцiй не мають, отже - їх виконує мозок, як орган загаль-

ного вiдчуття', - писав Краковський. Дану властивiсть нази-

вали рефлексiєю, котру вважали властивою лише людинi, бо

тварина теж бачить дерево, але не знає, що вона його бачить

i не здатна розповiсти iншим.

Вчення про розум, на вiдмiну вiд вчення про вiдчуття,

спирається на концепцiю 'чистої дошки', згiдно якої весь

змiст пiзнавальних актiв формується в ходi впливу на особу

зовнiшнього свiту. Виступаючи проти платонiвської теорiї

пригадування, академiки використовували данi життєвої прак-

тики, фiзiологiчнi уявлення, психологiчнi факти. Тобто кри-

тика здiйснювалася шляхом спирання на фактуальнi данi, а це

свiдчить про виникнення наукової методологiї. Так, Кониський

писав: 'Якщо б знання набувалося пригадуванням, то й слiпий

був би здатен набувати знання про кольори, а глухий - про

звуки'.

Опираючись на релiгiйнi традицiї, вченi Академiї вважа-

ли можливим iснування розуму незалежно вiд вiчуттiв, мозку -

вiд тiла. Це спиралося на загальну концепцiю безсмертя

душi.

Рацiоналiстична методологiя спиралася на розробку вчен-

ня про активнiсть людини в дiяльностi. Визнавалося, що люди-

на здатна не тiльки пiзнавати свiт, а й сама може творити

речi. Можна продовжити своє життя, пiзнавши властивостi

цiлющих трав, вод, предметiв. Людина здатна будувати ме-

ханiзми, що можуть розмовляти, рухатися, працювати.

У теорiї душi остання розглядалася як упорядник

взаємозв'язку матерiї та форми, а Бог визнавався головним

суб'єктом такого впорядкування.

РОЗДIЛ 4. ФIЛОСОФIЯ НОВОГО ЧАСУ ТА ПРОСВIТНИЦТВА.

4.1 Формування фiлософiї Нового часу.

4.1.1 Френсiс Бекон.

Фiлософiя Френсiса Бекона (1561 - 1626) пiдкорена

свiдомiй спробi формування науки та наукового пiзнання.

Трактат у виглядi проекту (котрий не був завершений

повнiстю) 'Великого вiдродження наук', доповнений у 1620 р.

трактатом 'Новий Органон', є найбiльш популярним в фiлософiї

минулого та сьогодення.

Бекон послiдовно пiддає критицi фiлософiю як форму

споглядання i пропагує фiлософiю як науку про реальний свiт,

котра базується на дослiдному пiзнаннi. Такою позицiєю вiн,

власне, висловлює нову фундаментальну iдею, що лягає у фун-

дамент сучасного природознавства, об'єктивного пiзнання

дiйсностi. Його творчiсть у багатьох мiсцях пронизана комп-

ромiснiстю концепцiї 'двоїстої iстини', тобто iстини одкро-

вення, iстини про Бога (теологiчної iстини) та iстини

фiлософської, тобто iстини, вiдкритої в науковому пiзнаннi.

Мiсце науки Бекон вбачав у вирiшеннi суспiльних проблем

i суперечностей сучасного йому суспiльства. Визначаючи мiсце

науки, Бекон визначає цiлi наукового пiзнання: 'iстиннi цiлi

науки, щоб не займалися нею нi заради свого духу, нi заради

вчених дискусiй, нi заради приниження iнших, нi заради ко-

ристi та слави, нi заради влади, а заради того, щоб мати вiд

неї користь та успiх самого життя суспiльства'. Цьому спря-

муванню науки пiдкорює Бекон i науковi методи, завдання яких

вбачається ним у пiзнаннi об'єктивного, реально iснуючого

свiту. Незалежним вiд суб'єктивних спрямувань людини знаряд-

дям такого пiзнання вiн визнає експеримент та його наслiдки.

Iдеалом наукового знання визнається вiдсутнiсть розбiжностi

мiж думками та речами. Саме для подолання такої розбiжностi

Бекон формулює принципи наукового методу в 'Новому Орга-

нонi'.

Згiдно з теорiєю двоїстої iстини, Бекон здiйснює

розрiзнення чуттєвої та розумної душi людини. Розумна душа

входить в людину за божественним провидiнням, вона є предме-

том теологiї, а чуттєва душа має всi характеристики

тiлесностi, вона є предметом фiлософських дослiджень. Таким

подiлом вiн створює для науки концепцiю, котра дозволяє вив-

чати людину, її вчинки. Вихiдним моментом пiзнавальної

дiяльностi ним визнається чуттєвiсть. Тому Бекона часто на-

зивають засновником емпiризму - фiлософського напрямку, що

будує свою гносеологiю, аналiзуючи чуттєве пiзнання i

досвiд. Головна теза емпiризму полягає в такому трактуваннi:

'немає нiчого в розумi, що до цього не пройшло через чуття'.

Теоретичне обгрунтування емпiризму, дане Беконом, визнається

найдовершенiшим серед рiзних напрямкiв фiлософiї та серед

природознавцiв.

Емпiрiя - досвiд, спирання на експериментальне

дослiдження (а не на iзольоване чуттєве сприйняття) - є для

нього вихiдним пунктом нового наукового методу, який допов-

нюється систематичною логiчною роботою. Саму логiку вiн ро-

зумiє як знаряддя пiзнання - органон. Однак, запропонована

i детально опрацьована Беконом логiка кардинально

вiдрiзняється вiд аристотелiвської, що спиралася на теорiю

силлогiзму. Критика Беконом силлогiстики базується на вияв-

леннi того факту, що дедуктивна логiка не здатна вiдiйти вiд

знакiв, слiв до понять. Нiяка освiчена людина не може

сумнiватися у тому, що два термiни, якi спiвпадають у се-

редньому термiнi, спiвпадають взаємно. Однак,вважав при цьо-

му Бекон, силлогiзми будуються з суджень, суждення - iз слiв,

а слова є лише знаками понять. Для iстинного пiзнання важли-

во мати справу з самими поняттями та їх джерелом.

Створення нової науки та фiлософiї, вважав Бекон, мож-

ливе лише пiсля усвiдомлення причин, що ведуть до помилок.

Головну ваду вiн вбачає у застосуваннi традицiйних форм

мислення, якi базуються на логiчнiй науцi Аристотеля, роз-

повсюдженiй серед європейцiв християнством. Така логiка

створює своїх iдолiв (розповсюдженi помилки). Бекон вирiзняє

чотири види iдолiв: iдоли роду, iдоли печери, iдоли ринку,

iдоли театру. Iдолiв роду та печери вiн визнає вродженими,

такими, що випливають iз природних властивостей душi, тодi

як iдоли ринку та театру є набутими в iнтелектуальному роз-

витку людини. Iдоли роду криються в самих чуттях людини. Усi

чуттєвi сприйняття, думки вiдносяться до властивостей люди-

ни, а не до дiйсностi. Людина як криве люстерко, змiшує свою

природу та природу речей, не вирiзняючи їх чiтко. Подолання

недолiкiв людської природи полягає у послiдовному дотриманнi

правил нової iндуктивної логiки, котру запропонував Ф.Бекон.

Головне з цих правил полягає у постiйнiй емпiричнiй пе-

ревiрцi уявлень людини: вiдповiдають нашi уявлення дiйсностi

чи нi. Iдоли печери - це особистi вади конкретної людини,

причина котрих може бути рiзною: погане виховання, психiчна

неврiвноваженнiсть, власнi уподобання, власнi упередження

тощо. Якщо iдоли роду є обумовленими загальною для усiх лю-

дей природою - створювати судження по аналогiї iз власними

здiбностями, то iдоли печери обумовленi iндивiдуальною при-

родою особи, властивi лише вiдповiдним групам, iндивiдам.

Iдоли площi - перешкоди, що виникають внаслiдок спiлкування

мiж людьми за допомогою слiв. У багатьох випадках значення

слiв були встановленi, не виходячи iз сутностi речей, а на

основi випадкового враження вiд зустрiчi з предметом. Iдоли

театру - перешкоди, що народжуються серед вчених з причини

некритичного засвоєння помилкової думки. Iдоли театру не

властивi людинi вiд народження, вони виникають внаслiдок

пiдкорення розуму хибним уявленням.

Використання дедуктивного методу (дедуктивної форми по-

будови думки) часто призводить до випадкiв, коли незначна

помилка в загальному судженнi, при створеннi визначення

властивостей одиничного, стає вирiшальною в уявленнi людини.

Тому мислення вiд загального до особливого та одиничного,

згiдно висновку Ф.Бекона, не можна визнати строгим у науко-

вому пiзнаннi. Знання рiзних перешкод, що виникають при

дослiдженнi природи, запобiгає виникненню деяких помилок.

Однак, це знання лише негативне, а не позитивне, таке, що