157319 (Фiлософiя), страница 11

єдине дуже часто матерiєю, однак, не можна визнати, що су-

часнi визначення матерiї є придатними для брунiвського ро-

зумiння. В Єдиному спiвпадають одне i рiзноманiтне, мiнiмум

i максимум; у єдностi самодостатнiсть iснування кожного

особливого фрагменту, 'кожна рiч являє себе єдиною, але не

єдиним чином'. Багатоявнiсть одного й того самого за

сутнiстю свiдчить про пiдпорядкованiсть всього видимого

свiту єдиному законовi. У своїй методологiї Бруно пан-

теїстично ототожнює матерiю i рух, природу i свiтову душу

(часто називаючи її Богом). В його вченнi матерiя пронизана

'унiверсальною дiючою причиною - розумом - першою i головною

силою свiтової душi; свiтова душа - унiверсальна форма буття

Єдиного'. Отже, на вiдмiну вiд сучасних уявлень, для Бруно

не стоїть проблема форми органiзацiї мислячої матерiї. Ма-

терiя є мислячою за своїм основним принципом. 'Матерiя не

може iснувати без форми, i навпаки, форма виявляє себе як

внутрiшня сторона матерiї, вона не може бути чимось прив-

несеним iз зовнi, надбаним'.

Теза про нескiнченiсть всесвiту має фундаментальне зна-

чення для космогонiї Бруно. Космос розглядається ним як по-

рожнеча, яка повнiстю заповнена нескiнченим розмаїттям ма-

терiальних утворень. Тому казати, що Космос має певне мiсце

- безглуздо. Свiт матерiальний i оформлений (тобто має душу)

скрiзь, тому немає нiякого потойбiчного джерела подiй, дже-

рела руху. Це дозволило Бруно висловити гiпотезу про iсну-

вання iнших суспiльств на iнших планетах.

У своїй теорiї пiзнання Бруно використовує гiпотезу,

згiдно якої через людську душу дiє вселенська свiтова душа,

котра не вiдокремлюється вiд душевної матерiї (тобто усе має

форму). Однак, душi вiдрiзняються одна вiд одної. Людська

душа вiдмiнна вiд душi тварин своєю особливою конфiгурацiєю,

яка залежить вiд будови тiла. Пiзнання починається iз

чуттєвого сприйняття, потiм утворюються уявлення, потiм здо-

ровий глузд i розум. Чуттєвого пiзнання недостатньо для поя-

ви глузду та розуму, тому Бруно визнає два етапи процесу. На

першому утворюються уявлення пiд дiєю органiв чуттiв, а на

другому, частково незалежному вiд першого змiстовно, - вини-

кають судження, думки, iдеї.

Пантеїстична фiлософiя природи Бруно завершує розвиток

ренесансного осмислення буття. Наступний етап розвитку був

пов'язаний з ерою, де природознавство стає експериментальним

та математизованим.

3.4.6 Iдеологiя централiзованої держави Нiкколо

Макiавеллi.

Найбiльш вiдомими творами Макiавеллi (1469 - 1527) бу-

ли: 'Нотатки про першi десять книг Тiта Лiвiя', 'Правитель',

'Флорентiйський лiтопис'. Центральним мiсцем у фiлософiї

Макiавеллi є iдея постiйного всесвiтнього кола як результату

впливу 'фортуни', що забезпечує природний плин процесiв. Не-

обхiднiсть ним розумiється не фаталiстично - людина може

свiдомо використовувати фортуну i досягати успiху, усе зале-

жить вiд здатностi людини використати її чи протистояти їй.

Розвиваючи своє вчення про фортуну, Макiавеллi розроб-

ляє систему понять, придатних для суспiльного використання

знання про подiї у суспiльному життi. Насамперед, вiн вiдок-

ремлює полiтику вiд теологiчних та релiгiйних уявлень.

Полiтика розглядається ним як автономна система людської

дiяльностi, котра визнається уособленням свободи людської

волi в межах необхiдностi. Полiтику визначає не Бог, не

абстрактна мораль, а природнi закони життя та людська

психiка. Проведене ним дослiдження iсторичної та полiтичної

практики приводить до виявлення того, що полiтична

дiяльнiсть має розгалужену систему мотивiв: реальнi iнте-

реси, жадоба влади, корисливiсть, бажання збагатiти та iн.

Макiавеллi висуває цiлу низку конкретних пропозицiй для

тих, хто стає 'на шлях долi', щоб такi люди були саме прави-

телями нового типу - абсолютним властителем, деспотом. Така

людина не повинна бути обмежена нiякими апрiорними схемами,

релiгiєю, моральними принципами та своїм власним словом.

Тiльки керуючись детальним аналiзом фактiв, можна керувати

державою. Одна мораль придатна для правителя - хто

сильнiший, той правий. Лише таким шляхом можна опанувати

стихiєю людських вчинкiв, котрi витiкають iз психологiчно

обумовлених бажань. Правитель не може покладатися на випа-

док, божествене провидiння, вiн повинен сам стояти обличчям

до дiйсностi, розраховувати тiльки на власнi сили при форму-

ваннi своєї долi.

Мораль сили Макiавеллi часто визнається зразком

полiтичного цинiзму, аморальностi в полiтицi. Саме до його

фiлософiї правлiння часто використовують тезу 'мета виправ-

довує засоби досягнення її'.

3.5 Розвиток фiлософiї в Українi перiоду Барокко.

3.5.1 Братськi школи та Києво-Могилянська Академiя.

Вiдновлена в 1632 р. видатним науковим i полiтичним

дiячем України Петром Могилою на основi об'єднання шкiл

Київського братства та Києво-Печерської Лаври, яка на про-

тязi двох столiть виконувала роль центру науки, освiти,

мистецтва, осередку духовностi українського народу та всiєї

Схiдної Європи. Задумана як загальноосвiтня вища школа,

Київська академiя навчала граматики, поетики, риторики,

фiлософiї, геометрiї, арифметики, музики ('сiм вiльних на-

ук'), слов'янської, української, грецької, латинської,

польської мов. Незважаючи на протидiю росiйського царату, в

академiї велася робота над формуванням i розповсюдженням ук-

раїнської лiтературної мови. Про це свiдчать працi випуск-

никiв XYIII ст. - Г.Граб'янки, Г.Кониського, Ф.Прокоповича,

М.Довгадевського, М.Казачинського, Г.Сковороди та iнших.

Важливе мiсце у академiї займала математика. У другiй

половинi XYIII ст. було створено клас чистої математики, де

вивчали алгебру i геометрiю, а також - клас змiшаної матема-

тики, де викладали архiтектуру, астрономiю, механiку,

гiдравлiку, математичну хронологiю i математичну логiку.

У академiї вперше для схiдних слов'ян почалося система-

тичне викладання фiлософiї. Фiлософськi курси Київської ака-

демiї вiдображають становлення нової антифеодальної культу-

ри, перехiдний характер такого фiлософствування втiлився у

системах, що мають елементи фiлософiї середньовiччя та Ново-

го часу.

В боротьбi проти розповсюдження в Українi теологiчних

вчень католицизму академiки створювали свої теологiчнi вчен-

ня для обгрунтування православ'я. Звернення до схоластичної

проблематики закладало грунт для переосмислення досягнень

середньовiччя на пiдставi нових iдей. В Українi схоластика

розповсюджувалася на початку XYII ст. в середовищi братчикiв

iз братських шкiл. На початку XYIII ст., за свiдченням

Ф.Прокоповича, схоластичнi мудрування розглядаються як прой-

дений етап у життi академiї. Серед вчених, котрi багато в

чому вiдiйщли вiд схоластики, слiд видiлити Хр.Чарнуцького,

А.Дубнєвича, I.Левицького, Ф.Лопатинського.

Фiлософське надбання Арiстотеля визнається вихiдним у

лекцiйних курсах у академiї. Широко використовувалася спад-

щина Платона, неоплатонiкiв: А.Саккаса, Порфирiя, Плотiна,

Прокла, Августина. Значною популярнiстю серед академiкiв ко-

ристувалися стоїки, особливо їх концепцiя про двонатурнiсть

сущого. Постiйно робилися звернення до середньовiчних

фiлософiв - Авiцени, Авероеса, Дунса Скотта, Вiльяма Оккама.

3.5.2 Розмежування фiлософiї та теологiї.

Одним з перших, хто ще у першiй половинi XYII ст. робив

кроки у напрямку звiльнення фiлософiї вiд пут теологiї i

схоластики, був Й.Конович-Горбацький. У своїх творах вiн

здебiльшого посилається на джерела гуманiстичної фiлософiї

епохи Вiдродження, античних авторiв. Широко залучаються iдеї

Е.Роттердамського, Р.Агрiколи, Ш.Шимоновича, С.Орiховського.

На початку XYIII ст. прихильниками звiльнення науки вiд

теологiї стали Хр.Чарнуцький, П.Малиновський, А.Дубнєвич,

М.Козачинський та iн. Проти слiпої вiри авторитетам церкви

виступав Ф.Прокопович. Вiн постiйно радив звертатись до пер-

шоджерел знання для вироблення свого погляду у науцi. Розум,

котрий черпає не з джерел першого гатунку, ряснiє брехнею i

лише краплинами правди.

Важливим кроком у розвитку теоретичної думки в Українi

було проникнення європейського рацiоналiзму, започатковане

гуманiстами епохи Вiдродження та Реформацiї. Так, Д.Туптало

(Дм.Ростовський) та Ф.Прокопович висловлювалися про не-

обхiднiсть фiлолого-критичного вивчення Святого писання для

правильного його розумiння i перекладу. Прихильниками

релiгiйної толерантностi були Л.Баранович, В.Ясинський,

Й.Краковський, Ф.Прокопович, котрий мав за улюблене

прислiв'я: 'смачне вино споживаючи, не питай звiдки воно, а

в добрих мужiв - про їхню релiгiю та звiдки родом'. Вважа-

лося, що вiдмiннсть релiгiйних уподобань не повинна ставати

на перешкодi вивчення фiлософiї, наук i культури iнших на-

родiв.

Серед українських вчених теорiєю 'двох iстин' користу-

валися I.Гiзель, Й.Конович-Горбацький, Ф.Прокопович. На по-

чатку XYIII ст. про певну самостiйнiсть науки вчили

Я.Яворський та Ф.Лопатинський, котрi не намагалися повнiстю

розмежувати сфери знання та вiри, хоча видiляли примат вiри

над знаннями.

Ученням, яке певним чином поривало iз схоластикою i

вiдкривало фiлософiї шлях до вивчення природи, був деїзм,

який визнавав Бога як причину буття, але заперечував боже

втручання до явищ природи i суспiльного життя. Свiт пiсля

створення Богом пiдкоряється законам природи. Деїстичне тлу-

мачення знаходимо практично у всiх академiкiв. Так,

I.Гiзель, визнаючи створення свiту Богом, водночас вважає,

що у природi все вiдбувається за природними законами, до

яких пристосовується навiть Бог. Аналогiчної думки дотри-

мується i Ф.Прокопович, який взагалi визнавав первиннiсть

природи, створеної Богом, у кожнiй конкретнiй причинi.

Поступово деїзм перероджувався у пантеїзм, котрий вважав, що

Бог i природа - єдине цiле.

Елементи пантеїзму зустрiчаємо у навчальному фiлософсь-

кому курсi I.Гiзеля, котрий почав вчити про нерозривнiсть

природи i Бога, свiту. 'Бог, - писав мислитель, - власне не

має певного мiсця, тому що внаслiдок своєї наближеностi пе-

ребуває не десь у конкретному мiсцi, а скорiше за все - усю-

ди'. Таке твердження свiдчить, що рацiоналiстичний погляд на

дiйснiсть, котра пiдкоряється просторовим i часовим власти-

востям, перенесено i на Бога.

Ототожнення Бога з природою знаходимо i в пiзнiх працях

Ф.Прокоповича. 'Пiд природою, - писав вiн, - розумiють Бо-

га... цiле визначення природи збiгається з Богом стосовно

природних речей, у яких вiн з необхiднiстю iснує i якi ру-

хає'. Схожу думку знаходимо i у С.Яворiвського, М.Козачинсь-

кого, Г.Кониського, Г.Сковороди.

3.5.3 Проблеми буття у фiлософськиз курсах.

У курсах академiкiв постiйно чиняться спроби дати

унiверсальне визначення матерiї онтологiчним шляхом, без

урахування її вiдношення до свiдомостi. Матерiя розгля-

дається як загальний i єдиний субстрат усiх матерiальних ре-

чей, один iз принципiв або початкiв природних речей, як не-

повне визначення субстанцiї. Повною субстанцiєю визнавалося

лише природне тiло як єднiсть матерiї та форми.

Матерiя i форма - два необхiдних принципи природного

(фiзичного) тiла, без наявностi яких воно не може iснувати.

При цьому визнається, що матерiя зумовлює кiлькiснi власти-

востi природного тiла, джерелом якiсних рiзноманiтностей

визнавалася форма.

Поступово в навчальних курсах зароджується тенденцiя до

зближення понять 'матерiя' та 'форма', до лiквiдацiї

двоїстої структури тiла, до визнання в матерiї властивостi

формоутворення. Слiд звернути увагу, що в українськiй тра-

дицiї було характерним протиставлення не матерiї та духу, а

матерiї i форми. Київськi професори рiшуче виступали проти

закрiплення в схоластичних вченнях первинного значення фор-

ми при спiвставленнi матерiї та форми. I.Гiзель, Й.Конович,

Й.Краковський, С.Яворський послiдовно стверджують примат ма-

терiального при такому спiввiдношеннi, що єднає їх погляди з

традицiями епохи Вiдродження.

Проте така точка зору не була системно-послiдовною, бо

зустрiчаємо в їх працях елементи схоластики. Матерiю продов-