141526 (Культура як предмет етносоціологічного аналізу), страница 2

Дійсно, у процесі урбанізації й індустріалізації за 70 років стерлися багато традиційних рис способу життя народів. Мала місце й спрямовану політику держави в області секуляризації, активного поширення атеїзму, відмови від архаїчних форм міжособистісних відносин, ідеологічна «чищення» культури (відмова від культурних цінностей, створених діячами культури, які виявилися в еміграції або ідеологія яких не відповідала «соціалістичному реалізму»). У результаті, дійсно, частина культури у всіх народів виявилася втраченою. Це стосувалося не тільки не домінуючих народів, але й російського.

Однак в умовах різкої зміни ідеології в країні в цілому, у ситуації економічної трансформації, що супроводжувалася погіршенням положення людей, ростом соціальної непевності, страхів, фрустрацій, звертання до минулого, навіть в архаїчній формі, нерідко здавалося людям порятунком або принаймні якимсь виходом.

От чому національне відродження, що зв'язувалося в республіках із процесом демократизації, привело й до часткового відновлення архаїки, які ставали не тільки гальмом розвитку, але й культурно ізолюючим фактором.

Мало місце й просте повернення до колишньої етнокультурної специфіці в стилі, способі життя, міжособистісних відносинах. Це виявилося не тільки в поверненні до одягу, що символізує, що різноманітить повсякденність, або до традиційної їжі, але й у соціальних відносинах, зокрема у звертанні до авторитету старійшин, шаманів у кавказьких і середньоазіатських народів, у тувинців, якутів, у пожвавленні вірувань у парфумів, дотриманні урази в мусульман і т.д. У результаті культурні границі заглиблювалися. Помітну роль у цьому грали релігійні розходження, що особливо очевидно в Північнокавказькому регіоні, у Середній Азії, Казахстані.

Все це пояснює, чому питання про зіткнення цивілізацій, що ставив С. Хантингтон, не здавався настільки вуж абсурдним. На нього потрібно було давати відповідь. Особливо важливо було зрозуміти соціальну значимість культурних розходжень, величину дистанції у взаємодіях груп усередині республік і, нарешті, роль культурної своєрідності в стилі відносин між республіками й Центром.

Чеченська криза з достатньою очевидністю продемонстрував, що стиль федеральних відносин можуть визначати не тільки економічні, але й історико-культурні, і психологічні фактори. Як же реально виглядають проблеми культурних границь? Для того щоб відповісти на це питання, скористаємося даними проведених досліджень.

Вивчення культурної дистанції було одним з напрямків у Проекті «Національна самосвідомість, націоналізм і регулювання конфліктів», що реалізовувався в Російській Федерації в 1993-1996 роках.

Предметом дослідження була соціально-культурна дистанція, тобто вимірюваний ступінь близькості, або своєрідності, відмінності (по Л. фон Візі, «відчуженості», але в російській мові цей термін має сенс «ізоляційності» і тому менш придатний). Аналізувалися не всі елементи культури, а ті з них, які мають зміст у конкретних політичних і економічних умовах. Скажемо, для росіян, що жили в автономних республіках РСФСР, де мовою діловодства й спілкування був росіянин, мова не була фактором, що соціально-розмежовує. Але зараз, коли в більшості республік Російської Федерації офіційно існують дві державні мови й знання мови титульної національності служить обов'язковою умовою для заняття ряду посад і роботи з певних професій, у тому числі пов'язаним з доступом до влади, для російських мова має соціальне значення.

Соціально-культурна дистанція між титульними народами республік Російської Федерації (на прикладі татар, якутів, осетин, тувинців) і росіянами, що живуть у цих республіках, розглядалася в аспекті етнічних особливостей, що зберігаються, по-перше, соціально-професійної діяльності; по-друге, ідеологічних орієнтацій; і в третіх, подань про нормативні цінності.

Перший аспект ми тут зачіпати не будемо, а зупинимося на двох останніх як мають безпосереднє відношення до культури.

В ідеологічній сфері були виділені орієнтації людей на макрорівні - щодо суспільних відносин у країні в цілому: про формування цивільного, плюралістичного суспільства або, навпаки, повернення до колишніх порядків; на мезорівні - щодо групових цінностей, наприклад, суверенітету республік, етнокультурного домінування або культурного плюралізму, а також таких цінностей, які служать символом етносу - рідна мова, оцінка історичного минулого, орієнтації на минуле-майбутнє, схід-захід.

У результаті опитувань було встановлено, що в орієнтаціях на цінності макрорівня дистанція між респондентами титульної національності й росіянами або статистично не значима, або зовсім невелика. А сам несподіваним було те, що вони не так сильно відрізнялися по республіках, за винятком Північної Осетії. Наприклад, серед «мір, які можуть поліпшити положення в країні» (орієнтація на систему суспільних відносин), «розвиток ринкових відносин» відзначили третина татар і росіян у Татарстані, тувинців і росіян у Туві. У Соха (Якутії) орієнтація на ринкові відносини була навіть вище. Але, всупереч очікуванням, такої орієнтації дотримувалися більше якути (53%), чим росіяни (43%).

А от по групових цінностях громади різняться більш помітно. Скажемо, відносно суверенітету в Татарстані в татар і росіян більше погоджені установки, чим у Туві або Саха (Якутії), але скрізь у росіян вони нижче».

Установки на таку групову цінність, як відродження мови, культури, у титульних національностей скрізь вище, ніж у росіян. Відповідаючи на запитання: «Які умови зараз найбільше необхідні для відродження вашого народу?», у середньому 40% або ледве більше татар, тувинців, якутів, осетин виділяли «підтримку мови», а до 60% і більше (тобто понад половину) - розвиток національної культури. Серед росіян в однойменних республіках першу цінність виділили 9-14%, другу - від 32 до 47%.

Російські цінності цивільного суспільства скрізь за значенням вище, ніж розвиток мови й культури народу, у титульних же національностей, навпаки, скрізь помітно вище останні.

Висока орієнтація на відродження національних цінностей культури погодиться з більшою «зв'язаністю» титульних національностей зі своїм минулим, у той час як у самооцінках росіян та українців, як установлено Г.У. Солдатової, частіше зустрічається «спрямованість у майбутнє».

Культурна дистанція сполучена з нормативною культурою, що обумовило розподіл на суспільства із традиційною домінантою й суспільства із сучасним «модерністським» кодом. Для з'ясування питання про те, як велика дистанція за цією ознакою, ми вивчили відношення представників зазначених етносів, по-перше, до загальнолюдських цінностей; по-друге, до специфічних етнокультурних цінностям і приписанням; і по-третє, проаналізували психологічний ракурс сприйняття іншої групи й власний етнічної ідентичності.

Матеріали по регіонах, де взаємодіють різні культури (і православної, і мусульманської, і буддійської орієнтацій), свідчили про досить високу погодженість етнічних груп у прихильності до таких цінностей, як родина, освіта, статок, які дійсно є для народів Російської Федерації та України загальними і які можна вважати відносно неідеологізованими загальнолюдськими цінностями.

Література

1.Хантингтон С. Зіткнення цивілізацій. - К., 2007

2.Солдатова Г.У. Демократизация и образы национализма в Российской Федерации 90-х годов. - М., 1996.

3. Йонам Л.Г. Соціологія культури. - К., 2000

4. Тайлор Е. Первісна культура. - К., 2004.