Кальвінізм, стоячи на позиціях консерватизму, у розв’язанні докорінних соціально-політичних проблем сучасності, підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. Вчення найрадикальніше реформувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу - ікони, свічки тощо - було скасовано, основне місце у богослужінні посіли читання та коментування Біблії, співи псалмів. Керівна роль в общинах відводилася пресвітерам - старшинам і проповідникам, які й спрямували релігійне життя общини.

Догматика. Біблія - основний засіб, за допомогою якого Бог нібито домагається спасіння людей. Як вмістилище божественної свідомості, Біблія протиставляється людському знанню. Головна увага відводиться Новому завіту, але практично - його тлумаченню тією чи іншою сектою. Це стосується і сучасного баптизму, який тлумачить Євангеліє у своїх власних інтересах. Людина одержує порятунок і виправдання від Бога не власними ділами - твердять баптисти, а через віру в жертву, принесену Христом на Голгофському хресті. Але врятовує тільки Бог, бо без Божої допомоги не може з`явитися віра в серцях людей.

Баптизм приваблює людей своїми моральними нормами, враховує те, що для віруючих релігія завжди виступала, як наука життя, як витлумачення їхнього життєвого досвіду. В моралі баптистів можна виділити питання про зміст життя, норми моральності, правила поведінки. Проповідується ідея богоданності моралі і аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиного бога, вірять у спокусливу місію Христа, його друге пришестя, в страшний суд. Баптисти вважають, що за всі їхні гріхи перед Богом і людьми уже поніс кару Христос. А їм залишається лише вірити в нього і таким чином „очиститися”.

Кілька разів на тиждень, обов'язково в неділю, баптисти збираються в молитовних будинках, де проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. Раз на місяць, в першу неділю, відбувається причащання всіх членів общини (хлібопереломлення), або вечеря любові. Обряд хрещення відправляється над дорослими після відповідної релігійної підготовки і символізує „духовне відродження" і прийняття до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що ті не мають віри, у дорослого ж бо є віра і свобода вибору. Він свідомо обирає релігію. Не вважаються таїнствами хрещення і хлібопереломлення.

Зміст життя баптисти вважають у врятуванні і досягненні блаженства в раю. Баптисти відзначають усі християнські свята, пов`язані з іменем Христа, а також одруження, похорони, дні народження членів общини. Людина, що потрапила в баптистську общину, поступово втрачає зв`язок із зовнішнім світом. Все, що відбувається поза общиною, вважається гріховним. Життя баптиста чітко регламентоване. Увесь вільний час він присвячує пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь общин значну частину свого заробітку, йому не рекомендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше - з невіруючими.

Адвентисти поділяються на кілька угрупувань. Найчисленнішими серед них є послідовники „пророчиці” Олени Уайт, які визнають щонедільне свято суботи. У наш час близько половини членів усіх общин адвентистів проживають в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій областях.

П`ятидесятники вірять у можливість сходження до них святого духа і безпосередньо спілкування з Богом, з надією одержати від нього, так звані, дари святого духа: здібності щодо вивчення інших мов, пророкування, зцілення. Збори п`ятидесятників супроводжуються явищами масового релігійного екстазу, завдають шкоди здоров`ю. Общини п`ятидесятників нині існують в Україні, в Білорусії, Молдові, Казахстані, різних областях Росії.

Ієговісти визначають єдиного бога Ієгову і готуються до армагеддону - кінця світу. Це одна з крайніх форм секстанства. В 1931 р. секта зареєструвалася під назвою „Товариство свідків Ієгови”. „Свідки Ієгови” діють, головним чином, на Україні, в Молдові, на Північному Кавказі та в США.

3. Причини виникнення УГКЦ. Берестейська церковна унія

Українська греко-католицька (уніатська) церква виникла внаслідок укладення Берестейської церковної унії, яка була підписана окремими православними ієрархами України та Білорусії з Ватиканом у 1596 р. Згідно з умовами унії православна церква України та Білорусії мали прийняти католицькі догмати, філософську доктрину, визнати главенство папи Римського, проте зберегти православну обрядовість і мову богослужіння. Католицька церква завжди намагалася стати єдиною християнською церквою, яка об'єднувала б на основі католицького віровчення і керівництва папи Римського усіх християн. Для цього використовувалися різні засоби: хрестові походи, політика, криза церков, укладання уній (союзів) з іншими християнськими церквами з метою їх об'єднання з Ватиканом. Нині існує незначна кількість церков, які називаються уніатськими. Серед них - вірмено-католицька церква (відкололася від вірмено-григоріанської), сіро-католицька (відкололася від якобітської), халдо-католицька (відкололася від несторіанської), маронітська (колишні манофеліти), греко-католицька (відкололася від православної). Це відносно самостійні католицькі церкви, які існують під егідою Ватикану, однак зберегли свої традиційні обряди та свята.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) виникла на основі унійної ідеї католицизму і православ'я. Унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви. Унійні імпульси знаходили сприятливий грунт на православнім Сході. Проте не завжди унійна ідея побуджувалася християнськими мотивами "щоб були всі одно", оскільки "один Бог, одна віра, одне хрещення". Вона затьмарювалась якщо не політичними намірами, то меркантильними розрахунками чи амбіційними стремліннями. Неодноразово спроби створити церковну унію православних католиків зазнавали краху, оскільки супроводжувалися грубим насильством, викликали незадоволення українського громадянства.

У 1204 р. Папа Іннокентій III через своїх послів запропонував Галицько-Волинському князеві Роману Мстиславичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою "меча святого Петра" затвердити князя королем усієї Русі. Князь Роман відхилив цю пропозицію. Передчасна його смерть у 1205 р. відкрила спробу запровадження унії, однак іншим шляхом. У Никонівському літописі зазначено: "Того ж літа угорський король посадив сина свого в Галичі, и церкви претвори в латынскую службу". Угорський король Андрій II, випрошуючи у 1214 р. у Папи Іннокентія III королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина Коломана, запевняв папу, що цього домагаються вельможі й народ підлеглої йому країни, "бажаючи перебувати в єднанні й послуху Римській церкві, з тим тільки, щоб їм дозволено було зберегти свій (грецький) обряд". У 1219 р. до Галичини підійшов князь Мстислав Удалий, до якого приєдналося місцеве населення" Повтікало багато бояр-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила своїх прихильників".

Інша спроба запровадити церковну унію припадає на роки правління князя Данила Романовича Галицького. У 1238 р. на Русь накотилася могутня хвиля татаро-монгольської навали. Це спонукало Папу Іннокентія IV (1243-1254 pp.) порушити питання про захист від навали до порядку денного Першого Ліонського собору, скликаного в 1245 р. Український архієпископ Петро Акерович на цьому соборі звернув увагу на ту небезпеку, яка загрожує Заходу, просив допомоги для України. Згодом папський легат почав переговори з князем Васильком з Волині щодо організації хрестового походу проти татаро-монгольської навали спільно з європейськими державами на умовах підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції. "Данило виявив бажання віддати себе під покровительство св. Петра, щоб іти під благословенням римського престолу разом з західним християнством на монголів". Внаслідок цього звернення до князя Данила Галицького були направлені деякі папські посольства з буллами. Папа відрядив до Данила домініканських монахів "для порад про віру" і для постійного перебування при князеві; дозволив русинам "зберігати непорушно служіння літургії на просфорах", "зберігати всі обряди грецької віри". У 1253 р. папа видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії, Сербії і Померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти татар, а в наступному році - буллу до архієпископів, єпископів та інших духовних осіб Естонії та Прусії, щоб вони оголошували хрестовий похід на татар. Папа направив послів до князя Данила з королівською короною. Данило прийняв у Дорогочині (на Західному Бузі) 1255 р. корону короля Галицько-Волинського і запевнення папського легата (посла) допомогти проти татар. "Була це дуже важна подія для руської церкви і руського народу, бо Русь мала прийняти католицьку віру, а з нею також і західну цивілізацію. Але не сталося, як бажалося. Папа справді закликав католицьких сусідів Русі до хрестового походу проти татар, але папські заклики прогомоніли безуспішно; ніхто не спішив іти на допомогу Данилові проти невірних, коли він, уповаючи на допомогу Заходу, почав татар з Русі виганяти". Втративши надію на допомогу Заходу, князь Данило відмовився від співпраці з єпископом Альбертом, якого Римська курія призначила главою духовенства у Південно-Західній Русі. Папа Олександр IV ще у 1257 р. надіслав Данилові буллу з докорами, що він не виявляє ніякого послуху Святому Престолу, і погрожував церковним прокляттям. Однак Данило не звертав уваги на ці погрози. Він відверто говорив, що йому потрібна дійова допомога проти ворогів, і лише за цієї умови обіцяв визнати владу Римського первосвященика, але тоді, коли буде скликаний собор, на якому буде встановлено єднання церков. Тому князь Данило розірвав відносини з папою, відкинувши надію на унію.

Вселенський собор у Констанці (1414-1418 pp.) відкрив нову спробу для здійснення унійної справи, на якому була депутація православної церкви українських єпископів з Литовської держави на чолі з новообраним у 1415 р. проти волі Константинопольського патріарха митрополитом Київським і Литовським Григорієм Цимблаком. Там він виголосив промову, якою вітав папу і висловлював бажання об'єднати під його проводом церкви та для цього скликати Вселенський собор. Однак переговори не увінчалися успіхом.

Перше об'єднання православних з католиками відбулося на Флорентійському соборі в 1439 р. Проте це було об'єднання церков з політичних мотивів, тому воно не витримало випробовування часом, було нетривким. Лише турецька навала на Константинополь схилила імператора та патріарха до єднання з Римом. Константинопольський патріарх визнав зверхність Римського папи. Щодо оцінки характеру, причин і наслідків Флорентійської унії заслуговує на увагу висновок Михайла Грушевського. Він зазначав:"унію прийняв і митрополит Київський Ісидор, і майже всі грецькі владики, і цісар візантійський, що хотів тим способом дістати поміч папи та турків. Але ні в Греції, ні в Ісидорових єпархіях тої унії не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусили відступити від неї".

Одним з найбільших негативів у житті православної церкви в Україні XVI ст. був світський патронат над нею. Королі мали право надавати світським особам так звані "духовні столиці" і "хліби духовні", які мали привілеї і заслуги перед державою та королем, а не перед церквою. Тобто король забезпечував ієрархічне і майнове становище світських вельмож у церкві, що мало важливе значення для життєдіяльності митрополичої кафедри, а також єпископств, архімандритств, монастирів. Ці люди в основному не мали "духовного покликання", не завжди розуміли та цінували церковну службу, дбали лише про матеріальні вигоди, які давали їм високі церковні посади.

У XVI ст. православна церква в Україні перебувала в кризовому становищі. Митрополичі й єпископські кафедри дістаються людям недосвідченим, цілком світським і часто аморальним. Беручи приклад з королів, князів, різні польські, литовські, українські магнати і шляхта зловживали правом патронату над церквою у своїх маєтках і в сфері своїх впливів. Внаслідок цього відбуваються деморалізація і розлад на нижчих щаблях церковного життя. Вбачаючи згубні наслідки такого торгування "столицями духовними" і "хлібами духовними", ініціатори і творці унії, хоч і самі були королівськими ставлениками, намагалися шляхом унії з Римом зрівняти у правах православну церкву з римо-католицькою, щоб покласти край втручанню світських елементів, зокрема польської, литовської й української шляхти, в церковні справи.

Згоду на унію єпископи обґрунтовували в грамотах та "артикулах", які подавали королеві Сигізмунду III, передусім своїм незадоволенням кризовим станом української церкви. На першому місці в цих грамотах стоїть турбота, щоб в унії зберегти за собою єпископські кафедри та сполучені з ними "добра і маєтності", щоб митрополитові і єпископам були надані місця в сенаті та сеймі; щоб їх "урівняти у своїх правах з католицькими біскупами". Як видно з "Сокальських артикулів" 1594 p., єпископи повністю підтримували право патронату і практику "подання хлібів духовних" королем і нехтували давнім звичаєм соборності української православної церкви.

Другою причиною, яка дезорганізовувала церковне життя в Україні, вважається втручання в церковні справи братств. Церковні братства були світськими громадсько-релігійними об'єднаннями. Вони мали великі заслуги в розвитку освіти, культури, пробудження і організації національного релігійного життя в Україні. Братства активно протидіяли латинізації і полонізації українців. Надавши братствам, зокрема могутньому і добре організованому Львівському Успенському братству, права ставропігії, східні патріархи - Антиохійський Іоаким в 1586 р. і Константинопольський Єремія II в 1589 р. - доручили братствам нагляд за єпископами і духовенством. Таке втручання мирян у церковні справи, намагання здійснювати контроль над церковною владою, зокрема єпископами, як вважають нинішні греко-католицькі авторитети, не лише ображало і принижувало духовенство, а й спричиняло постійні конфлікти з окремими єпископами, зокрема з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном.