139180 (Синтоїзм як релігія японців), страница 2

Навіть коли під час церемоній відкриваються двері вівтаря, місце, де перебуває синтай, залишається запнутим фіранкою. У випадку коли об'єктом поклоніння є дух гори або священного гаю, хондєн може взагалі не бути. Про святість даної території нагадує симєнава — товстий джгут, сплетений з рисової соломи, зі звисаючими кистями й смужками паперу. Взагалі таким джгутом відзначають всі місця, де постійно присутні або можуть з'являтися камі. Крім того, священна територія може бути обнесена огорожею з дерев'яних планок, що називається мидзугакі або арагаки. Перед входом на територію хондєн завжди є дерев'яне спорудження, схоже на ворота, — торін. Воно нагадує про те, як богиня Аматерасу вкрилася в небесному троті й наступила тьма. Щоб змусити богиню вийти зі свого притулку, інші боги поставили перед входом у грот сідало й посадили на нього півнів. Це сідало й з'явився прообразом сучасних торі. Звичайно торі до входу в головний храмовий будинок веде гравієва доріжка, уздовж якого кам'яні тла. Між торі й хондєн установлені спеціальні басейни з водою ритуального обмивання рота й рук інструкція основної будови храмового комплексу може мати кілька варіантів. Найбільше проархитектурні стилі — сумієсі й отори. Будинок, виконаний в одному з них, побудовано із грубого дерева з необдертою корою й має чотирикутну форму. Його двосхилий дах — киридзума — підтримується більшими круглими кутовими стовпами й покритий корою японського кипариса. У довгій стіні будови також є від трьох до п'яти стовпів, подібних кутовим. На двох кінцях гребеня дахи встановлені хрестоподібні спорудження — тиги. Крім того, поверх гребеня даху по всій його довжині закріплено кілька поперечних коротких колод- кацуоги. У будинок ведуть сходи, оскільки його підлога піднята над землею. Часто до входу пристроюється веранда.

У храмах, побудованих в архітектурному стилі нагарє, скат даху з боку веранди подовжений й утворить навіс. У храмів, присвячених богові війни Хатиману приміщення для віруючих примикає до головного храмового будинку. У цьому випадку карнизи дахів обох будівель з'єднуються.

Перші постійні синтоїстські святилища з'явилися ще в VI в.н.е., але як вони виглядали, невідомо, тому що в Японії існує традиція перебудовувати й обновляти храми. Вона пов'язана з поданням про постійне відновлення й відродження життя. Дотепер храми Исє реконструюються кожні двадцять років. Раніше це було звичайним явищем для всіх храмів.

Усередині більшості храмів немає зображень богів. У традиції синто це не прийнято. Часто більші храми прикрашаються зображеннями тварин, які так чи інакше асоціюються із шанованим божеством.

Священики синтоїстських храмів називаються каннуси – хазяїн камі. Аж до середини XIX в. всі посади, пов'язані з відправленням синтоїстського культу, були спадкоємні й передавалися від батька до старшого сина. Так виникли цілі клани священнослужителів – сякє. Найбільш відомі з них: Накатомі, Имбє, Вуса, Камо, Сирокава, Ісида. У різні періоди історії існувала безліч спеціальних назв рангів і титулів духівництва. у цей час адміністративні глави храмів звуться гудзи, священики другого й третього рангів іменуються відповідно нэги й гонєги. у більших храмах може бути трохи каннуси, у той час як ряд маленьких храмів може обслуговувати один. Священнослужителі невеликих місцевих храмів можуть виконувати свої обов'язки по сумісництву з якою-небудь іншою роботою. У великих храмах крім священиків є також музиканти, танцівники. Найбільш важливі обряди в імператорському храмі Исє дотепер очолює сам імператор. Підготовкою священнослужителів синто займаються два синтоїстських університети: Кокугакуін у Токіо й Кагаккан в Исэ.

Одіяння каннуси складається з білого кімоно, білої або кольорової плісированої спідниці й чорної шапочки. Поза храмом вони носять звичайний одяг.

Щоб помолитися богам синто, японцеві зовсім не обов'язково йти в храм. У будинках деяких японців дотепер є домашні вівтарі – камидана. Такий вівтар являє собою палички, які звичайно висять над дверима кімнати для гостей. На палички кладуть талісмани, які купують у храмах, або таблички з іменами божеств. Часто споруджують тимчасові домашні вівтарі для прийому парфумів предків або тосигами – божества, що приходять у Новий рік. Камидана прикрашається гілками сосни або священного дерева сакаки. Уважається, що вони залучають божеств. На вівтар поміщають підношення - рисові коржі й саке. Під час молитви віруючий стає перед вівтарем і ляскає кілька разів у долоні, щоб привернути увагу духу, потім про себе спілкується з ним. Уголос вимовляти молитви може тільки священик.

3.Синтоїзм як відбиття національної специфіки японців

Як уже говорилося, «Синто - велика релігія, що органічно включає в себе всі інші вірування, які мають велике розповсюджені на території Японії. Сетоку Тайси порівнював синтоїзм із коріннями дерева, конфуціанство - зі стовбуром і гілками, буддизм - із квітами, говорячи цим, що якщо іноземні релігії й змогли вплинути на розум і почуття японців, то синтоїзм - це незмінна душа й сутність країни.

Культ синтоїзму, як національна релігія, склався вже в стародавності, на основі релігійних первісних поданнях японців. Тому, цілком природно, що в синто відсутня яка-небудь стругаючи система, у ньому немає догм і строгих форм молитов. Справжня сутність синтоїзму проявляється не в книгах, не в обрядах, не в приписаннях, але в національному серці, тому він завжди живий і найбільше повно виражає релігійні почуття японців. Під оболонкою марновірств, невигадливих міфів і фантастичної магії тріпотить потужна духовна сила народу з його імпульсами і його інтуїцією. Той, хто хоче довідатися, що ж таке синтоїзм, повинен прагнути до розуміння цієї загадкової душі, у якій почуття прекрасного, сила мистецтва, полум'я героїзму, магнетизм вірності, почуття віри стали сутнісними, іманентними, несвідомими, інстинктивними. Японці, на мій погляд, самі прекрасно охарактеризували свою віру, як «релігія серця». В основі синтоїзму лежить така особлива риса японських націй, як дбайливе відношення до свого національного, споконвічному — таким чином, японці намагаються зберегти власний народний колорит, затвердитися поряд з іншими народами. Тому навіть у центрі сучасних мегаполісів синтоїстські святилища бережуть ауру спокою, навіть якщо це святилище розміщається серед хмарочосів зі скла й бетону або втиснуто наприкінці вулички. Воно залишається останнім притулком для почуття, що усе більше поглинають міста. Дійсний синтоїстский вівтар — це природа, недоторкана або відновлена. Боги присутні там, у густій хвої криптомерії, у потоках струмків, у бурхливій або заспокійливій хвилі, у звуках грому, у світлі блискавки, у кратері вулканів або в сонній воді рисових полів. Залишаючи осторонь шуми миру, численні торі — ворота з поперечиною нагорі — указують на наявність поблизу священного місця «Дзиндзя», укритого серед живого рослинного миру. Ці місця являють собою безліч монументальних або скромних повторень святилищ Ісє й Ідзумо, історичних символів двох цивілізаційних центрів, розвиток яких направляло Японію від її доісторичного періоду до історії. Дух тут цінується більше, ніж деталі архітектури, більше, ніж лабіринти іноді незрозумілого пантеїзму або різноманіття божеств.

Японець же пристосовується до природи, уписуючись у неї. Так і традиційна японська архітектура не конкурує із природою, не намагається скорити або «поліпшити» її, а прагне стати її частиною. Культ природи породив специфічне відчуття простору, що не визнає чітких границь між внутрішнім і зовнішнім інтер'єром й, наприклад, садом. Відкритий план, безпосередній перехід до ландшафту - надзвичайно важлива риса традиційної японської будови.

Багатовіковий культ природи, що став у Японії (і взагалі в країнах Далекого Сходу) органічним елементом національної психології, виник аж ніяк не випадково. Джерела його кореняться в обожнюванні рік, гір, тварин, птахів, рослин і дерев. Саме національна релігія японців - синтоїзм, що обожнював всі природні явища, особливо сприяла формуванню настільки характерного для японського менталітету «природного» мислення.

Інша культурна характеристика японців - тяжіння до замкнутого простору, як представляється, була спочатку пов'язана з деякими природними особливостями Японського архіпелагу й способами адаптації людини до ландшафту.

Людина, що належить до традиційної японської культури, прагне до гармонізації відносин із природою й простором, а не до їхнього скорення. Природа - та основа, на якій японці виткали полотно своєї культури. У зміні сезонів, у різних природних явищах вони бачать своєрідне відбиття людського життя й органічно включають їх у свої повсякденні звичаї, духовні й естетичні погляди.

Природні умови сприяли формуванню в японців таких якостей, як аскетизм, прагнення до дій спільно, невибагливість, витривалість. Часті підземні коливання примусили їх будувати тендітні житла, які на випадок чого легко відновлюються. Але такі будинки продуваються сильними вітрами, у них дуже холодно взимку, тому вони адаптувалися до зимових холодів, звичайно загартовані й гарне переносять низьку температуру. Працьовитістю й дисциплінованістю жителі Країни висхідного сонця можуть зрівнятися хіба що з німцями. Так само, як і германці, вони дуже акуратні й ощадливі. Тримають себе завжди незворушно, підкреслено, увічливі з усіма. Синтоїстські традиції поводження глибоко зміцнилися в поданнях про соціальні відносини. Вітають японці один одного поклоном, причому молодший за віком або посадою завжди розпрямляється пізніше, показуючи цим свою повагу старшому.

У рисах етнопсихології японців почуття гумору присутній у невеликому ступені, однак не можна сказати, що його немає зовсім, як думають деякі. Можна сказати, що японський гумор близький до філософії.

Ознайомлення з побутом японців свідчить про те, що всі примітні події в житті більшості з них зв’язані зі святилищами й обрядовістю синто. На 32 день після народження хлопчика (на 33 дівчинку) мати несе дитину в місцеве святилище. Цей обряд називається Хацу-миямарі (перше відвідування) – символізує прилучення дитини до парафіян храму. Коли хлопчикові виконується п'ять років: 15 листопада батьки, одягши його в найкращі одяги, ведуть у святилище й просять камі захищати йому.

У межах храму збирається безліч ошатних дітей у віці від трьох до семи, тому це торжество називається Сити-го-сан, тобто 7,5,3.

Коли приходить час чергового мацурі діти, одягнені в традиційне кімоно беруть участь у веселому ході з палантиком о-микоси.

Ідуть роки, приходить час надходити в коледж або університет. Але конкурс у навчальний заклад дуже великої. У житті молодих японців наступає дуже важкий період, японці називають його «екзаменаційним пеклом». У ці дні на деревах навколо святилища Тендзин (божества знань) можна побачити безліч підвішених до галузей табличок з написами – це Єма. Їх можна купити у святилище й написати на ньому своє прохання до божества, зрозуміло, вони служать не тільки для допомоги на іспитах, але й у багатьох інших справах.

Наступний етап нерозривно пов'язаний із синто - це весілля. Більшість весіль дотепер улаштовувалися в синтоїстских храмах, зараз існують спеціальні приміщення для торжеств, але тоді обов'язково запрошують синтоїстского священика.

Якщо молода родина заможна й може мати власний будинок, його будівництво також супроводжується синтоїстськими церемоніями.

При закладки будь-якого будинку відправляється обряд Дзитисай – обряд заспокоєння землі. Після того як каркас будинку укріплений і починає зводитися дах, проводять обряд Мунэаге сики – церемонія зміцнення духовного каркаса будинку, і ще одна церемонія супроводжує закінчення будівництва.

На притяганні всього життя людина не раз звертається до синтоїстським божеств. У святилища приходять, щоб піддатися обряду очищення – Охараі – з метою домогтися успіху в підприємництві, політику, спорті й творчості. Церемонії очищення, може бути, піддадуть не тільки людина, але й будь-яка річ.

Традиційна японська культура - це складна, динамічна система філософський^-філософських-філософські-релігійно-філософських, естетичних, етичних, соціальних подань і цінностей, які, незважаючи на деякі трансформації й видозміни, стали органічною частиною «картини світу» японців, базову основу якої сформував синтоїзм.

4. Історія злиття синтоїзму й буддизму і його роль у формуванні японського менталітету

Найважливішим об’єктивним фактором, що сприяв поширенню буддизму в Японії, був рівень культурного розвитку тодішнього японського суспільства. Буддизм, особливо в тім вигляді, у якому він прийшов у Японію, мав більше емоційний, чим конфуціанство, характер і виявився незрівнянно ближче, що вже сформувався в системі світосприймання японців і місцевих вірувань. У цьому змісті буддизм знайшов досить сприятливі умови для свого поширення за рахунок переваги в ньому літургічної сторони, що залежало від великої частки надприродного в релігійній практиці, причому останнє, можна сказати, лежало на поверхні й буквально вражало перших японських буддистів. Таким чином, наявність можливостей для зближення, що втілилося пізніше в синто-буддійському синкретизмі, а також сам тип буддизму, що прийшов на острови, безсумнівно, були ще одним важливим фактором, що обумовив проникнення цієї релігії в японське суспільство в VI - першої половини VII в.