Тривалий час серед науковців точилися дискусії з питання, чи були прояви латенської культури в Україні і, якщо були, то якого характеру. Були вони привнесені кельтами, чи мали автохтонне походження. Але якщо залишити осторонь матеріальну культуру і вдатися до духовно-релігійних витоків, то можна твердити, що пантеон богів у кельтів сформувався шляхом синкретизму власних вірувань і елементів релігійної системи підкорених племен, в тому числі і деяких слов'янських. У кельтських та слов'янських віруваннях можна побачити дуже багато спільного. Іноді складно відповісти на запитання, хто в кого запозичив ті чи інші культові елементи. Але тут ясно простежується наявність матеріально-світоглядних взаємовпливів та єдність релігійних витоків.

Джерелом всього живого, символом Матері-Землі кельти вважали воду. В мові кельтів слово "Русь" означало воду. Це слово засвоєне в нас у назвах річок (Рось у Київській області, Русиловка в Полтавській), а також у слові "русло", що означає середину річки (18.42). Головним божеством кельтів, аналогом слов'янського Перуна, був бог блискавки та грому Тараніс. Символом жіночого начала в природі була тріада богинь, які одночасно уособлювали і добро, і жорстокість, їх зображення у вигляді дівчини, жінки, баби символізувало народження, життя і смерть.

Важливе місце в релігійних віруваннях кельтів займало вшанування бога війни Белатукадора та пов'язані з ним воїнські обряди, серед яких центральне місце відводилося культу людської голови. Подібно до таврів кельти черепами переможених у бою ворогів прикрашали будинки. Череп ворога мав охороняти від злих сил. Ритуальним вогнищем закінчувалися похорони воїна. Разом з покійником кидали у вогонь його речі, худобу, іноді рабів. Смерть в бою була ідеалом кельтського воїна, і тому він усе життя готувався до неї.

У кельтів, як і в слов'ян, склалася своєрідна інституція жерців, пам'яті яких вони й довіряли всі свої закони, знання і вірування, через що й не залишили по собі письмових пам'яток. Ю. Цезар у "Галльській війні" поділяє жерців-кельтів на три групи. До першої він відносить ватів — віщунів. Другу групу складали барди — поети, які прославляли богів. І нарешті третя група — друїди, які займалися відправленням релігійних обрядів та жертвоприношенням. Вони мали абсолютну владу і були наділені правом виносити покарання, з яких найтяжче — заборона брати участь в релігійних обрядах. Друїди були засновниками своєрідної філософії, поданої у вигляді загадок у віршованій формі. Разом з тим у них зберігаються елементи шаманства, характерні для ранніх релігійних вірувань: спілкування з душами померлих, з богами та наявність шаманського ритуалу, що полягав у перетворенні друїда в тотемну тварину, мовби символізуючи злиття мисливця і звіра. Але друїд — не просто шаман. Він і лікар-цілитель, який увібрав багатовіковий народний досвід і вільно оперує ним, і носій культури та духовності. Ось як характеризує друїдів Ю. Цезар: "Більше всього намагаються друїди переконати в безсмерті душі: душа, за їх вченням, переходить після смерті з одного тіла в інше, і вони думають, що ця віра переборює страх перед смертю і цим збуджує хоробрість. Окрім цього, вони багато говорять своїм молодим учням про світила та їх рух, про велич світу і землі, про природу і про могутність та владу безсмертних богів" (19.112).

Язичницький культ слов’ян

Служителями язичницького культу слов'ян були волхви-засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами, були творцями своєрідної астрологічної медицини. Волхви зберігали і передавали з покоління в покоління географічні, астрономічні, математичні знання. Людське слово, як і друїди, вони наділяли таємною магічною силою. Слово могло ощасливити людину або згубити. Воно могло вилікувати людину від різних хвороб, перемогти злі сили, творити чудеса. Поетів слов'яни називали віщими, вважаючи, що їм відомі таємниці людського буття. І донині в українців збереглася повага до законів предків, зафіксованих у багатих житейською мудрістю приказках, прислів'ях, піснях.

Подібно до кельтів, слов'яни мали священні гаї, що заміняли їм храми. І в слов'ян, і в кельтів навколишня природа є живою: дерева і трави говорять між собою та з птахами і з людьми. Предметами особливого шанування були у них ліси. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви. Герої багатьох народних казок часто по дереву потрапляють у небесне царство. Ще частіше це приписується покійникам. За давніми слов'янськими віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Цим, наприклад, і пояснюється фразеологізм "дати дуба". Взагалі в уяві і кельтів, і слов'ян дерево відігравало важливу роль при створенні світу, а образ дерева життя займав важливе місце в системі шанування природи. Дерево життя-це уособлення космогонічних і часових уявлень: його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона — житло богів та духів.

Культ дерева є одним з найдавніших. Він пов'язаний з образом дерева-захисника. Під деревом молились, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом віри в сприятливі впливи природи на долю людини. Це, в свою чергу, приводить до поширення обрядів виробничої та лікувальної магії, гадання на рослинах і виникнення відомого гороскопу друїдів, у якому простежується зв'язок людських характерів з деревами.

велике переселення народів.
Перші проміні християнства

Часовий історичний відрізок з II до VII ст. увійшов в історію як епоха Великого переселення народів. Міграційні процеси охопили практично весь континент і радикально змінили його політичний, культурний, етнічний і релігійний вигляд. Це була епоха не тільки загибелі однієї (античної) цивілізації та зародження іншої (феодальної), а й епоха корінних змін в релігійній свідомості народів. Колись велична і могутня Римська імперія розвалювалась на шматки, а людство входило в нову фазу свого розвитку. Світ завойовувало християнське вчення. Християнство, що виникло як ідеологія малочисельної і гнаної палестинської секти, перетворювалось на пануючу світову релігію.

Головну роль у Великому переселенні відігравали германські, тюркські, фінно-угорські та слов'янські племена. Основними германськими степовими племенами були бастарни, герули, готи, гепіди, вандали, лангобарди. В середині IV ст. із об'єднання готських племен утворилось два союзи — західних і східних готів (вестготи і остготи). Відповідно вони займали землі між Дунаєм і Дніпром та між Дніпром і Доном. До складу цих союзів входили не тільки германські, а й фракійські, сарматські та слов'янські племена. Поліетнічний склад цих об'єднань залишив відбиток у релігійній системі германців, елементи якої, в свою чергу, були сприйняті союзними племенами, зокрема слов'янами.

Германці принесли своєрідне світобачення і світовідчуття. їхня фантазія населяла ліси, ріки, пагорби злими карликами, перевертнями, драконами і феями. Боги і люди-герої, в уяві германців, ведуть постійну боротьбу зі злими силами. Для германських народів були характерними войовнича енергія та почуття нероздільності світу людей і богів. Ці релігійні уявлення знайшли відображення і в химерних уявленнях звіриного стилю в мистецтві. Фігурки звірів втрачали цілісність, визначеність і перетворювалися в своєрідні магічні символи. Але боги германської міфології — це уособлення не тільки природних, а вже й соціальних сил. Глава германського пантеону Один — бог бурі, але він і вождь-воїн, що стоїть на чолі героїчного небесного воїнства. А душі полеглих на полі бою германців відлітають у світлу Валгаллу, щоб поповнити дружину Одина.

Одночасно серед германців поширювалося християнство. Енергійним проповідником християнства серед готів був єпископ Ульфіла, який переклав Святе Письмо готською мовою. (Цей переклад став першою пам'яткою мови готів.) Але християнізація германців, як і слов'ян, не призводила до смерті їхніх богів. Вони трансформувалися, зливаючись з культами місцевих святих чи поповнюючи ряди демонів (злих духів).

Релігійність лежала і в основі моральних цінностей германців. Вони особливого значення надавали ідеалам вірності, військової мужності, сакральному ставленню до військового керівника. Культ Одина був одним з варіантів чоловічих союзів, у яких панував культ сильніших. Цей культ лежав в основі утворення харизматичних кланів, що претендували на божественне походження і спеціалізувалися на веденні війни, та виникнення харизматичних вождів — короля (конунга) та його свити (20.31).

В системі германських релігійних традицій лежали поетичні сюжети з міфологічно-культовими елементами. А виключно з магічною і культовою метою тривалий час германці використовували рунічні написи, принесені з берегів Чорного моря. Не зайве відзначити, що значну роль у становленні релігійної свідомості германських племен відігравали контакти з сарматськими племенами, а культ Одина прийшов з берегів Дону. В свою чергу все це наклало свій відбиток і на формування української (руської) культури, становлення якої являло складний процес синтезу варварської, піздньоантичної і християнської традицій.

Взаємозбагачення релігій і культів.
Міфологічні сюжети стародавніх митців

З другої половини IV ст. на зміну кочовим іраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи — гунни, авари, булгари, хозари. В 375 році остготський союз був розгромлений гуннами — кочівниками тюркського походження, що прийшли з Центральної Азії, підкоривши перед цим деякі угорські та сарматські племена. Між 375 і 453 роками готи були частиною гуннської держави, а гуннський вождь Аттила був оспіваний у гермаському героїчному епосі. Взагалі це був період, коли у одному історичному вирі змішались слов'яни, германці, угорці, тюрки, що в свою чергу призвело до утворення нових етносів. І саме в центрі цього виру були гунни, які підкорили і об'єднали навколо себе германські, слов'янські, сарматські та фракійські племена. Але тут слід говорити про взаємну асиміляцію, особливо ж коли йдеться про релігійні вірування, обряди та звичаї.

Після смерті Аттили (453) гуннська держава розпадається Тоді ж у Східній Європі з'являються племена булгар. Вони були нащадками гуннів та аланського племені булгар і успадкували їхні релігійні традиції. Тому їх іноді називають гунно-булгарами. Гунно-булгари створили міцне державне об'єднання — Велика Булгарія, до якого входила частина територіальних просторів сучасної України. І, таким чином, булгари не могли залишитися осторонь етногенетичних та культуротворчих процесів, що відбувалися на той час в даному регіоні.

Тюркськими та слов'янськими релігійно-міфологічними мотивами наповнена поема булгарського історика і релігійного діяча Мікаіля Шамсі Башту "Легенда про доньку Шана", написана в 882 році. Ця поема, будучи найдавнішою з відомих булгарських літературних творів, є багатою джерельною базою для вивчення язичницького релігійного світоляду гунно-булгар. Верховну небесну владу в них уособлює Тенгрі. Тенгрі — це творець, чиїм витвором є молодші боги-демони — алпи, чи диви. В пантеоні язичницьких богів головні місця посіли алп війни Барин-Бурі, який відпочивав на річці Бурі-Чай (Дніпро), та його брат алп Тун-Бурі — господар підводного царства; громовержець Кубар; бог доріг Мал; покровитель купців бог торгівлі Ташбаш; алпи Симбір-Карга, Барис, Бат-Терек, Барадж. Всі ці боги символізували сили добра. Але в релігійній уяві булгар постають боги, які уособлюють і зле: дух смерті Шурале, дух підземного світу Албастий, а також Аждаха та Миша (21.70).

Сюжетна канва "Легенди..." вміщує і міфи про виникнення київських гір та дніпровських порогів. Алп Барис перетворює в кам'яну гору алпа розбою Куяна і цим самим перекриває річку Бурі-Чай. Але шлях річці розчищае Тун-Бурі:

Розбивши гору на шматки,

Ріку він вивільнив таки —

Отак і стали ті шматки

З тих пір порогами ріки

(дніпровою пороги. — авт.) (22.58).

А ось як в "Легенді.." розповідається про утворення київських гір.

На тому ж місці, де Куян

Із підземелля, окаян,

Склепіння вибивши, злетів.

Де головою склеп розбив —

Так, що земля летіла з ним,

та опустилася за ним

І знов на місце впала вниз

Горб Куянтау утворивсь (22.58).

Горб Куянтау — (київські гори, — авт.) (22.58).

Сліди впливу "Легенди про доньку Шана" вміщує знамените "Слово о полку Ігоревім". Проаналізувавши і співставивши ці два історичні джерела, можна припустити, що автор "Слова" був знайомий з цією поемою та користався нею під час написання свого твору. Ймовірно, що під впливом булгарськоі культурно-релігійної спадщини з'являються в "Слові" образ Дива та згадки про пісняра Бояна. Син Сонця і Місяця алп Боян, згідно з булгарською міфологією, — божество співу. У Бояна і богині-риби Бойгали народився син Іджик, котрого вважали родоначальником гуннів. А срібні монети, якими прикрашали себе булгарки, символізували луску Бойгали. Можливо, образ алпа Бояна, котрий любив співати і грати на домрі, сприяв виникненню образу легендарного слов'янського співака. Взагалі слов'яни називали розповідачів билин та казок "баянами", чи "обаятелями", а давньоруське слово "баять" означало співати, розповідати, заклинати.

В поемі Шамсі Башту згадується і алп Хурса — божество вогню та ковальської справи, в якому можна вбачати слов'янського бога сонця Хорса. За священною традицією, перебігати дорогу Хурсі заборонялось:

Остерігалися усі Перебігати путь Хурсі -

Інакше сила зброї геть Щезала, а без неї — смерть. (22.54).