У скіфів склалась своєрідна категорія жерців, які гадали за допомогою вербових гілочок. За допомогою липової кори гадали енареї — жіноподобні чоловіки, які твердили, що мистецтво пророкування дарувала їм Афродита. Тих жерців, чиє пророкування не збувалося, піддавали смертній карі, спалюючи заживо на возах, запряжених биками. Наявність у скіфів жерців та вищезгадані способи гадання підтверджуються археологічними даними та етнографічними матеріалами. Схожий спосіб гадання описаний дослідниками і в осетин (11.86).

Щодо енареїв, то цей термін пояснюється фахівцями як не-чоловік ( з іранського "нара" — чоловік, "е" — не). За Геродотом, хвороба енареїв мала божественне походження: енареї — це потомки тих скіфів, що пограбували храм Афродити Уранії в сірійському місті Аскалоні, за що богиня покарала їх жіночою хворобою (9.45). Псевдо-Гіпократ у трактаті "Про повітря, води і місцевості" спростовує божественне походження хвороби енареїв. На його думку, ця хвороба має природну причину: постійна верхова їзда в багатьох викликає пухлини, ломоту в стегнах, подагру, що спричиняє статеве безсилля, яке пояснювали діями божества. Це призводило до того, що енареї одягали жіночий одяг, засвоювали жіночі звички і разом з жінками вели домашні роботи (11.87-88).

Описує Геродот і обряд скіфського побратимства — клятвенно освяченого договору про дружбу: в посудину з вином підмішували кров учасників договору, занурювали туди акінак, стріли, сокиру і дротик; після цього тривалий час молилися, а потім випивали вино і ті, хто клянеться, й найповажніші з присутніх (9.204). Існування побратимства у скіфів підтверджується археологічними знахідками в царських курганах (Куль-Оба, Солоха).

Культове значення має і пов'язаний з релігійними уявленнями скіфів звичай куріння коноплі, що був своєрідною формою шаманства. Дим від спалюваної у юрті коноплі викликав наркотичне сп'яніння, що вело до екстазу присутніх і було причиною магічних обрядодій шаманів, зміст яких-сходження душ у підземне царство.

Аналогічно трипільцям і кіммерійцям, скіфи ховали померлих у скорченому вигляді під курганами. Поряд з цим існувало і трупоспалення. Ці обидва обряди через антів передаються іншим слов'янам і набувають великого поширення в дохристиянські часи на Київщині та Чернігівщині. Елементи скіфського релігійного світогляду увібрав у себе і слов'янський культ Роду. Це — відчуття присутності предків, віра в життя після смерті. Слов'яни мерців палили або погребали. В могили клали їжу, зброю, убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки чи високі кургани. Через рік після смерті на могилі влаштовували тризну. Значний вплив скіфських вірувань на становлення східнослов'янської релігійно-міфологічної системи відзначає Н. Полонська-Василенко: "Скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через антослов'ян селу: це образи Матері-Богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразніше традиційний зв'язок дає наша хата з її піччю". (12.59).

Пов'язаному з піччю вогнищу слов'яни приписували чудодійні сили покровителя Роду. Згідно з віруванням, при зіткненні з вогнем і землею збільшувалась родючість, тому піч була тим священним місцем, де жінка повинна народжувати дитину. В той же час піч — місце перебування померлих членів роду. За повір'ям, піч могла забрати хвору дитину і повернути її назад здоровою. Це свідчить про давнє надання вогню відроджуючої функції. Вогнищу приписувались також очисні й охоронні властивості. Вогонь асоціювався з сонцем, яке дарувало тепло і світло. Сонячна сила могла дати дівчині красу, подарувати кохання. Такі ж магічні властивості надавались і домашньому вогнищу. М. Коцюбинський у повісті "По-людському" описує давній звичай, коли вогнище зберігає честь дівчини, кинутої хлопцем, який обіцяв одружитися з нею. Дівчина таємно проникла в хату жениха, а потім у всіх на очах сіла на піч. В такому разі ні хлопець, ні його батьки не могли відмовити у весіллі. Про обряд очищенням вогнем згадує і М. Гоголь ("Вій"): люди, які несли тіло панночки до церкви, прикладали долоні до печі. Підтвердженням єдності сонця і вогнища є випічка в печі короваїв, що за формою нагадували сонце.

Всесвітня гармонія фізично символізувалась в образі пошлюблення вогнесвітла з водою. Цей символ здійснювався в день Купала і був прообразом статевого злиття на землі. Тому наприкінці свята юнаки та дівчата поєднувались у шлюбі. Подібні свята існували в багатьох народів: фінів, германців, угорців, литовців та інших.

Зображення качки, гуски на предметах культового призначення дає підстави вважати, що образ водоплаваючих птахів у скіфів був релігійним символом. Лише водоплаваючі птахи можуть спокійно пересуватися в трьох стихіях — по суші, по воді і під водою, в повітрі. Слов'яни також вшановують водоплаваючих птахів. Б. О. Рибаков вважає, що качка була символом зв'язку з потойбічним світом (4.236). Тільки вона могла проникнути у води підземного моря і повернутися звідти. Птахи виконували захисну і магічну функції, а також поєднувалися з ідеєю часу і простору.

Подібно скіфам, слов'яни поклонялися також мечу. В літопису монаха Нестора "Повість временних літ" згадується, що слов'яни шанували меч як бога війни.

З релігійно-міфологічними уявленнями скіфів про дивовижну природу навколишнього були тісно пов'язані й початки історичних знань. Ось як, у переказі Геродота, скіфська етногенетична легенда пояснює їхнє походження, заняття, етнічний склад і організацію влади. У скіфській Землі від Зевса й дочки ріки Борисфена народилася перша людина Таргітай. У Таргітая народилося три сини Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Невдовзі на землю впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира та чаша. Лише наймолодшому з братів удалося заволодіти цими предметами. А його братам це не вдалося, бо при їх наближенні золото розжарювалось, і до нього не можна було доторкнутись. Царський трон успадкував Колаксай, оскільки він зміг взяти до рук ті предмети, щ, символізували верховну владу над племенами землеробів та скотарів. Від Ліпоксая пішли ті скіфи, котрі назвались авхатами, від Арпоксая — катіари, а від молодшого брата — паралати. Як бачимо, в цій легенді при сутні й історико-етнографічна концепція (уявлення промісцеве походження і характеристика етнічного складі) населення), і соціально-потестарна доктрина (уявлення про божественне походження влади і про верховенства царських скіфів-паралатів). І все це об'єднане в загальному релігійно-міфо­логіч­но­му світорозумінні (13.310-311).

Заслуговує на увагу і аналогія мотиву скіфської легенди, згаданої вище, в кельтському звичаєвому праві, що існувало аж до недавнього часу: при розподілі майна між братами молодший отримував помістя, 8 акрів землі, а також сокиру, казан і леміш, адже батько був не вправі передати ці три предмети нікому іншому, крім молодшого сина. Відповідність цих предметів сокирі, чаші і плугу з ярмом, які отримав Колаксай, безсумнівна (14.182). Відлуння цієї легенди зустрічається і в українському фольклорі. Героями багатьох казок є три брати. А царські лаври завжди дістаються наймолодшому. Лише йому вдається заволодіти жар-птицею чи жар-конем, які перебувають на одній міфологічній лінії з золотими предметами з скіфської легенди.

«Скіфія» — «Сарматія»: спадкоємність
релігійних традицій

У II ст. до н. е. з праць античних авторів зникає назва території Північного Причорномор'я і Приазов'я "Скіфія", її заміняє назва "Сарматія". Це пов'язано з частковим витісненням та асимілюванням сарматськими племенами (язиги, алани, роксолани, аорси, сіраки) скіфів. Вірування сарматів мало чим відрізнялися від скіфських. В даному випадку можна говорити про спадкоємність релігійних традицій. Панівними у сарматів були культи сонця і вогню та Великої Богині-Матері — Астарти, покровительки коней, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. Поряд з цим у сарматів спостерігаються чинники чуттєво-надчуттєвого типу надприродного: поклоніння неживим предметам та наділення їх душею, віра в чарівну силу каміння і таке інше. Сармати вірили в потойбічне життя, і великого значення у їхніх віруваннях мав культ мертвих.

Сармати, перейнявши елементи релігійної системи скіфів, передали їх слов'янам. Так, під впливом сарматської культури у слов'ян змінюються тип поховань і поховальний ритуал. Померлих ховають в ґрунтових ямах з північним і південним орієнтуванням У поховальному ритуалі передаються жертвоприношення та тризна.

Подібно скіфам сармати наділяли особливою магічною силою дзеркало. Сарматський звичай розбивання дзеркал при похованні був відлунням різноманітних давніх уявлень, що протиставили дзеркало — вмістилище душі — і смерть. У наш час спостерігається звичай завішувати дзеркала в будинку, де лежить покійник, та віра в те, що розбите дзеркало віщує смерть В той же час існує ритуал, де дзеркало є традиційним атрибутом. Мається на увазі ритуал вінчання та традиційне гадання з дзеркалом "на нареченого" (14.97).

Цілком ймовірно, що прийшлі скіфо-сарматські народи, взаємодіючи з праслов'янами, які проживали на терені України, були асимільовані автохтонами. Значна кількість скіфо-сарматських паралелей у мові і, звісно, в релігії слов'ян вказує на симбіоз цих культур.

Боги і демони фракійської держави

У релігійну систему стародавніх слов'ян увійшло також багато елементів вірувань фракійських племен, що в І тис. до н.е. населяли південно-західну частину України (Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські території, території нинішніх Болгарії, Румунії, почасти Сербії та Греції. В V ст. до н.е. існувала міцна Фракійська держава. Відомі перші її володарі — Терес, Садко, Котко. Ця держава відстояла свою незалежність у боях зі скіфами та греками. Але в І ст. н.е. вона стає Римською провінцією Фракією (Дакією). Частина фракійських племен переселяється в Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя і разом із слов'янськими та сарматськими племенами бере участь у формуванні Черняхівської культури (15.161), яка становила історичні передумови утворення Давньоруської держави і була живильним ґрунтом для формування українського етносу.

Саме на території Прикарпаття і Середнього Подністров'я на рубежі та в перші століття н.е. ранньослов'янські племена перебували на стику з фракійськими. Етнографічні матеріали з порубіжних земель Молдавії та Буковини підтверджують існування історичної мирної традиції спілкування двох сусідніх народів. У порубіжних землях молдавани і українці проживали і проживають часто в одних і тих самих селах. Схожий і характер матеріальної та духовної культури цих народів у даному регіоні. Це говорить про те, що предки їх — слов'яни та фракійці віддавна мали мирні економічні і культурні контакти.

Пліній Старший зачисляв фракійців до найсильніших народів Європи, які перебували на високому щаблі культурного розвитку. Вони, стикуючись з найбільшими європейськими осередками політичної могутності — Грецією і Римом, зробили значний внесок у культурний розвиток цих держав. У фракійців греки запозичили вірування, обряди, таїнства богослужіння, релігійні та бойові пісні — пеани. Фракійцем був за походженням грецький поет і засновник своєрідної теогонічної та космогонічної системи уявлень Орфей.

Базисом релігійних поглядів фракійських племен була віра в безсмертя душі та потойбічне життя. Про це згадує Геродот в "Історії": "На їхню (фракійців. — авт.) думку, вони не вмирають, але покійник відходить до бога Залмоксіса..." (9.210). Залмаксісом греки називали фракійського бога Зальму. Вони вірили, що після смерті кожен досягає свого бога Зальми, котрий вчить, що тіло не можна вилікувати без попереднього оздоровлення душі; від душі йде все лихе і добре, а для оздоровлення душі потрібні молитви й пісні з добрими порадами. Різноманітні молитви, пісні-заговори та замовляння і в наш час ще застосовують ворожки при лікуванні хворих. До наших днів у багатьох регіонах України збереглася віра в перебування душ під землею і звичай просити померлих родичів небіжчика відчинити ворота, через які він має потрапити на той світ, і прийняти його до себе.

З релігійного погляду фракійців можна розділити на дві великі групи: 1) дії (беси та одризи) — поклонники Дія (Діоніса); 2) пелазги-поклонники Аполлона (16.32).

Серед головних фракійських божеств, які називає Геродот, перше місце посідає бог війни Арес. Аресу поклонялися і скіфи, про що говорилося вище. Культ Ареса у фракійців запозичили греки та римляни (грецький Арес і римський Марс). Різні варіанти назв мав бог війни у слов'ян: Яр, Ярий, Ярун, Ярило, Яровит. Схожість у назвах фракійського і слов'янського божества та єдність культових елементів говорять про спільність їх релігійних витоків.

Греки та римляни запозичили і культ фракійського бога сонця Дія, якого іноді несправедливо ототожнюють з Дивом (Девом), що мав тюркське походження і в слов'ян був уособленням злих сил, демоном страху і смерті. Греки називали Дія Діонісом, а римляни — Сабасієм. У деяких слов'янських народів обряд запалювання вогню в день Івана Купала називався собіткою. Матір'ю Дія була Семеля, назва якої співзвучна слову "земля". А в українському фольклорі часто зустрічається словосполучення "земля-мати". Дій був знаний у слов'ян і ставився поряд з їхніми головними богами. Зокрема, про це говориться в "Словъ и откровеніи св. Апостолъ": "Мняще богы многы, Перуна й Хорса, Дия і Трояна й иніи многы" (16.31). В пошані у слов'ян була і фракійська богиня щастя та весни, веселощів і кохання Лада. Вона була відома і в чоловічій формі — Ладо. Лада і Ладо були символом вірного подружжя. Грецька богиня Афродіта спочатку також мала назву Ладо-генес. Деякі дослідники слово "генес" пояснюють як слов'янське "жона"... В жіночій формі Лада — символ жінки, коханки, а в чоловічій — вірного чоловіка, коханця. В жертву Ладі приносили білого півня. Півень в уявленні давніх народів був сонячним птахом, символом чоловічої сили та мужності. Ще до недавніх часів в Україні зберігався обряд ритуального поїдання півня на вечорницях, що мав на меті помножити чоловічу силу та сексуальну енергію парубків (17,247).

Культ фракійської богині місяця та ловецтва Мендіди (Артеміди) також був поширеним у слов'янському середовищі. У слов'ян вона була знана як Дана (Дівиця, Діванна, Дівонія) і уявлялась юною княгинею, яка, озброєна луком і стрілами, ходить по лісах, полюючи на різну звірину. На згадку про той давній культ в пам'яті українського народу ще й досі збереглися такі назви: Дівин, Дівич, Дівингород. А непрохідні ліси і нині називають "дівичими" (16.42).

Були у фракійців жриці сонця, яких називали Сивілами. Сивіли — це богині долі, поезії, музики і танців. З їхнім іменем пов'язані загадкові "Книги пророцтв", або, як їх ще називають, — "Книги Сивіл". Українці цих богинь називали Вилами.

Фракійців, які своїм верховним богом вважали не Дія, а Аполлона, греки називали пелазгами. Аполлон не був спочатку грецьким богом. Греки перейняли цей культ у фракійців. Назва "Аполлон" похідна від фракійського "Пельо" ("Бел", "Пел"). У Фракійців Пел — це божество сонця. В релігійній системі українців фракійський Пел відомий як Білобог, чи Білун (у західних давніх українців та білорусів). Білобог — це творець землі, води, світла. Його вважали батьком Перуна. Білобогові протистояв Чорнобог — уособлення зла. А в українській міфології боротьба Білобога з Чорнобогом символізувала боротьбу добра і зла. В казках часто бог постає в образі дідуся з білою бородою, в білій одежі, з білим києм.

В українському православ'ї Білобог трансформувався в образі святого Георгія, який був втіленням перемоги сонця над тьмою, переможцем над злими силами, захисником народу. В уяві українця святий Георгій (Юрій) постає в білих тонах: у білій одежі, на білому коні, з атрибутами білого кольору.

Релігійні вірування кельтів

Беліном (Белом) називали і кельти свого бога сонця та світла. Крім того, в кельтів Белін був покровителем знань. А омела, що росла на дубі, була його емблемою і запорукою від різних хвороб. Кельти в першій половині V ст. до н. е. створили свій особливий стиль у культурі, що в археології має назву латенського (від назви місця Ла-Тен, де були знайдені залишки цієї культури). Прийшовши з Центральної Азії до Європи, кельти ще не мали власного пантеону богів. Для їхніх ранніх релігійних вірувань характерним було обожнення стихійних сил і природних явищ. Вони вірили, що за допомогою системи магічних дій та обрядів можна розмовляти з навколишнім світом.