До вад системи слід віднести те, що значною мірою підривається сам принцип представництва : адже лишається не представленою в парламенті значна, а подекуди й переважна частина громадян в кожному виборчому окрузі. Політичні сили отримують мандати в парламенті неадекватно їх реальному впливі у суспільстві. Зокрема, на виборах 1987 р. у Великобританії консерватори отримали 42 % голосів і водночас 59,5% мандатів, а коаліція соціал-демократів та лібералів, маючи підтримку 23 % електорату, отримала лише 3 % місць у парламенті.

Більш того, одержавши суттєву перевагу у меншості виборчих округів і програвши з незначним розривом у решті, можна програти вибори, зібравши більше голосів взагалі по країні, ніж партія – переможець. Класичними ілюстраціями цього вважаються результати виборів до британського парламенту в 1951 та 1974 роках. У 1951 р. консерватори одержали на 26 мандатів більше, ніж лейбористи, і сформували уряд, хоча голосів вони зібрали на 224 тисячі менше. А на виборах 1974 р. лейбористи отримали на 4 мандати більше, ніж консерватори, і сформували уряд, хоч голосів зібрали на 270 тисяч менше. Це відбувається завдяки тому, що для розподілу парламентських мандатів має значення лише факт отримання кандидатом відносної більшості голосів. Голоси ж, віддані іншим кандидатам, до уваги не приймаються і в цьому сенсі пропадають. Пояснимо числовим прикладом : розглянемо умовну ситуацію, яка може скластися в трьох виборчих округах при виборах до парламенту. В кожному з округів нехай буде по 20 тисяч виборців.

В округах балотуються кандидати, що представляють три політичні партії – А, В, С. В результаті виборів в першому окрузі переміг кандидат партії А, в другому та третьому – партії В, кандидат партії С – в жодному. Після розподілу мандатів ситуація така : партія А, зібравши в трьох округах 17 тис. голосів, проводить до парламенту одного кандидата. Партія С, зібравши відповідно 18 тис. голосів (тобто на 1 тис. більше, ніж кандидат партії А), не отримує жодного депутатського мандату. Партія В, зібравши 25 тис. голосів, отримує 2 мандати. Таким чином, недоліком мажоритарної системи є те, що партія, яка отримала на виборах менше голосів, ніж її суперники, може опинитися представленою у парламенті більшістю депутатських місць, а дві партії, які набрали однакову чи близьку кількість голосів, проводять в органи влади неоднакове число кандидатів. Більш того, не виключена ситуація, за якою партія, що набрала більше голосів, ніж її суперник, не отримує взагалі жодного мандату.

Значна частина виборців (інколи до 50%) залишається не представленою в органах влади., мажоритарна система відносної більшості не дає можливості врахувати інтереси всіх виборців округу, бо кандидат може бути обраним абсолютною меншістю голосів, хоча і відносною їх більшістю на момент голосування. Легітимність обраного складу парламенту підривається також і тим, що при балотуванні у виборчому окрузі трьох та більше кандидатів часто-густо переможець одержує суттєво менше голосів “за”, ніж “проти”. Таким чином, відбувається певне викривлення волі виборців, бо перемагають в основному кандидати, що набрали 35-45 % голосів, інші кандидати “ділять” 55-65 % залишившихся відсотків та – програють.

Високий рівень залежності результатів виборів від нарізки виборчих округів приводить до порушень принципу рівності виборців і відвертих зловживань. Зацікавлені сили можуть маніпулювати волею виборців. Наприклад, як показує досвід, сільське населення голосує більш менш традиційно у порівнянні з міським. Це враховується при формуванні виборчих округів і виділяється як можна більше виборчих округів з переважанням сільського населення. Є ще інший шлях : у виборчий округ виділяється район, в якому партія – суперник користується найбільшою підтримкою. Противник обов’язково отримує там мандат великою кількістю голосів виборців. Разом з тим, в інших виборчих округах прихильників цієї партії буде менше і вони там вже не переможуть.

Саме мажоритарна система відносної більшості спонукає близьких за поглядами кандидатів не блокуватися між собою, а виступати самостійно, сприяє роздрібнюванню політичних сил. У парламенті обрані за мажоритарними округами кандидати (особливо безпартійні) схильні відстоювати чисто місцеві інтереси, що не сприяє єдності країни. В цілому результати голосування за подібною системою часто залежать від тимчасових змін у поглядах виборців. Найбільш ж містку характеристику цій системі дав секретар лейбористської партії Дж.Міддлтон : “На світі не існує більш азартної гри, ніж англійські всезагальні вибори”.

Розглянувши мажоритарну систему відносної більшості, можна зробити висновок : її основним недоліком є те, що за такої системи виявляється значна диспропорція між набраними голосами і отриманими мандатами. Партія, яка не одержала абсолютну, а інколи навіть відносну більшість за результатами загального голосування, може цілком реально одержати абсолютну більшість місць у парламенті.

Але головним аргументом на підтримку системи відносної більшості є те, що вона зосереджує увагу громадян практично на виборі уряду. Ця система спрямована на утворення парламентської більшості. Пріоритетне місце тут посідає не точно обраховане відображення прихильностей електорату, а створення умов для такого вибору, який призвів би до появи чітко визначеної відповідальної за дії уряду партії або коаліції. Голосування за принципом відносної більшості підвищує вірогідність того, що у підсумку хтось один дістане абсолютну, “урядову” в умовах парламентської системи більшість.

Та знов таки необхідно зазначити, що попереднє припущення стосується переважно розвинутих демократичних країн. Проведені в Україні за цією системою вибори в 1998 р. показали зовсім інше. З тридцяти партій та шести блоків, які брали участь у виборах за пропорційною системою, мандати отримали вісім. А за мажоритарною системою відносної більшості, яка застосовувалася для виборів другої половини депутатів Верховної Ради, - двадцять дві партії та блоки отримали місця у представницькому органі країни. До того ж було обрано більше третини позапартійних. Отже, у перехідних суспільствах ця система працює радше на розпорошення парламенту.

Система абсолютної більшості

Розглянемо наступний вид уніномінальних мажоритарних систем – систему абсолютної більшості, яка на відміну від попередньої системи для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50 % плюс один голос. Похідна від цієї кількості голосів може бути різною:

1. загальне число зареєстрованих виборців;

2. загальне число виборців, які брали участь у виборах (отримали виборчі бюлетені);

3. загальне число виборців, які брали участь у голосуванні.

Таким чином, за системи абсолютної більшості вибори найчастіше всього здійснюються у два тури. Перемогу вже у першому турі забезпечує одержання підтримки понад половини виборців. Другий тур голосування може відбуватися як повторно по всіх кандидатурах, так і по двох, які набрали відносну більшість голосів. Переможцем у другому турі здебільшого визначається кандидат, котрий одержав відносну більшість голосів. При застосуванні цієї системи, як правило, є обов’язковий нижній поріг участі виборців у голосуванні. Якщо його не досягнуто, вибори вважаються недійсними чи такими, що не мали місця. Також іноді встановлюють мінімум кількості голосів, набрання яких у другому турі є теж умовою обрання кандидата.

Ця система застосувалася в Німеччині при виборах рейхстагу в 1871-1918 роках. Нині прийнята у Франції, Еквадорі. Різновид цієї системи (також при двох турах голосування) прийнятий для обрання сенаторів в Італії : для перемоги в першому турі потрібна кваліфікована більшість у 65 % голосів, у другому – абсолютна більшість.

В Україні, як відомо, ще донедавна, в тому числі на парламентських і місцевих виборах (останній раз – в 1994 р.), для підрахунку голосів на виборах застосовувалася мажоритарна система абсолютної більшості. Відтепер ця система збережена тільки на виборах Президента України.

Головним недоліком мажоритарної системи абсолютної більшості є певна нерезультативність виборів. Найчастіше всього це помітно за великої конкуренції кандидатів. Нерезультативність системи долається двома способами : за допомогою проведення другого туру (раунду) голосування чи за допомогою альтернативного (преференційного) голосування з використанням ординального бюлетеня.

Розглянемо перший спосіб подолання нерезультативності мажоритарної системи абсолютної більшості. Такий різновид системи абсолютної більшості, який застосовується у Франції для виборів Національної Асамблеї та президента, отримав назву – система двотурового голосування. За цієї системи повторне голосування відбувається незабаром після першого в разі, якщо жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості в першому турі. Правила, які визначають, хто має право на участь у другому турі, бувають неоднакові. Так, за часів Третьої Французької Республіки у другому турі міг брати участь кожен кандидат незалежно від того, чи балотувався він у першому турі. Зараз, у П’ятій Республіці на виборах до Національної Асамблеї до другого туру допускаються лише ті кандидати, які під час першого голосування набрали щонайменше 12,5% голосів всіх зареєстрованих виборців, тобто близько 15 % голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці. За таких умов у другому турі теоретично могли брати участь не два, а скільки завгодно кандидатів, що перейшли визначений законом бар’єр. Очевидно, що таку систему не можна назвати чисто мажоритарною. Однак на практиці з початку 60-х років на участь у другому турі в більшості округів могли претендувати лише по два кандидати, так що в другому турі один з них отримував абсолютну більшість.

На президентських виборах, які не лише у Франції, а й в багатьох інших країнах проводяться за цією системою (зокрема, і в Україні), до другого туру потрапляють кандидати, які за результатами першого голосування посіли два перших місця. В другому турі одних них неминуче отримує абсолютну більшість голосів. Але інколи складається така ситуація, що у другому турі виборці голосують не “за” якогось кандидата, а лише “проти” його суперника. Прикладом цього могуть слугувати президентські вибори 1986 р. в Португалії. Соціаліст Маріо Соареш набрав в першому турі 25,4 % голосів – значно менше консерватора Дієго Фрейташа ду Амарала, за якого проголосували 46,3 % виборців. Однак, не дивлячись на таке відставання від лідера, для більшості прихильників інших кандидатів Соареш був явно меншим злом, ніж Фрейташ ду Амарала. В результаті в другому турі Соареш одержав перемогу на своїм суперником, отримавши 51,4 % голосів проти 48,6 %, та став президентом Португалії.

Безперечно, двотурова система не допускає брутальних викривлень принципу політичного представництва. Вона й була введена для попередження характерної для системи відносної більшості ситуації, за якої кандидат, що переміг, спирається на підтримку менше 50 відсотків виборців. Зокрема, унеможливлюється формування однопартійного уряду більшості партією, яка загалом по країні зібрала менше голосів, ніж основний суперник. Зменшується, порівняно з системою відносної більшості, розрив між кількістю поданих за партією голосів та її парламентським представництвом.

Перевага означеної системи - в її потенційному демократизмі ( вона враховує інтереси більшості виборців, хоча голоси виборців, поданих проти, знову ж втрачаються. Проведення другого туру голосування об’єктивно підштовхує близькі за політико –ідеологічними позиціями партії до блокування при збереженні самостійності кожною з них. Одержують можливість політичної самореалізації не тільки найбільші, а й середні за впливом партії.

Водночас ускладнюється й дорожчає процедура виборів внаслідок їх двотуровості. Скажімо, у Франції в першому турі в середньому обирається лише третина депутатів. Тому дотримання принципу одержання абсолютної більшості голосів обмежується, як правило, першим туром бо в другому турі необхідна вже лише відносна більшість голосів виборців. В Італії, щоб забезпечити формування сенату, нерозподілені після двох турів мандати перерозподіляються між кандидатами, які штучно об’єднуються в партійні списки згідно з кількістю одержаних Голосів, а переможці визначаються за “правилом найбільшої середньої”. При цьому члени партій можуть розраховувати на приєднання голосів менш популярних однодумців, у невиграшне становище потрапляють незалежні кандидати.

Крім того, активність виборців у другому турі помітно знижується і тому законодавство змушене не встановлювати ніяких бар’єрів, що мають місце при першому турі. Все це призводить до певної нерезультативності системи абсолютної більшості. Вибори за цією системою не дають змоги повністю ліквідувати розрив між впливом партії, засвідченим виборами, та її представництвом у парламенті. Більші партії одержують своєрідну “премію” – певну кількість мандатів.

Система альтернативного голосування

Способом, яким долається нерезультативність системи абсолютної більшості вже у першому турі виборів, є альтернативне голосування (преференційне або абсолютне голосування), за якого виборці голосують за одного кандидата, але вказують при цьому порядок своїх переваг для інших. Таке голосування та бюлетень, який використовується при цьому, інколи називають ординальним (на відміну від категоричного голосування, за якого виборець має право обрати лише одну партію чи одного кандидата з числа тих, що претендують на певну посаду). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості при першому підрахунку (жоден з кандидатів не став першою перевагою для більш ніж 50 % виборців), то той, що отримав найменшу кількість голосів, виключається зі списку. Отримані ним голоси передаються кандидатам, виділеним відповідними виборцями в якості других переваг. Цей перерозподіл голосів у відповідності з альтернативними перевагами продовжується доти, поки один з кандидатів не набере абсолютної більшості голосів. Така система запроваджена у Австралії при виборах Палати представників (нижньої палати австралійського парламенту).

Метою системи альтернативного голосування є максимальне наближення числа виборців, яких насправді представляє цей депутат, до більшості виборців, що голосували. Але відповідна система зберігає за собою диспропорційність представництва : прихильність меншості до того чи іншого кандидата продовжує ігноруватись, і відповідна партія не одержує представництва від даного округу. Водночас система альтернативного голосування не допускає одержання більшості парламентських місць партією, яка не спроможна забезпечити собі другі преференції прихильників інших партій.