118881 (Любіювання в структурі паблік рилейшнз), страница 2

Ще однією формою тиску на процес прийняття політичних рішень в Україні є регіональний тиск на центр. Історично сформовані економіко-географічні центри в різних регіонах України - це вираження та зосередження інтересів великих спільностей людей. Точки зору спільностей міст, районів інтегруються в загальнонаціональні точки зору, позиції. Політичні орієнтири в різних регіонах настільки нетотожні, що вплив політичних партій та рухів в Україні регіоналізований. У регіональних спільностях формується самостійний погляд на політику центру і, відповідно, своє розуміння правильності рішень. Понад те, в регіонах рішення приймається раніше, ніж це зробить центр, і з позицій вже прийнятого рішення регіони починають здійснювати тиск на нього. Прийняття рішення локальними спільностями ставить перед дослідником дві проблеми: 1) як рішення приймається, тобто наскільки легальний його механізм; 2) чи представляє рішення якусь загальну точку зору всієї спільності, що є важливою умовою істотної чи уявної єдності регіону в ході тиску на центр.

Американський дослідник спільностей Елберт Дж. Рейсс вважає, що "рішення приймається в спільностях не більшістю їх членів через референдуми або систему громадського контролю, а міською елітою, яка в наші дні складається часто з державних службовців та професіоналів, що знаходяться під опосередкованим контролем економічних груп" [1]. Доцільно погодитися з цією точкою зору, тим більше, що влада традиційних еліт у регіональних спільностях значна, а процес прийняття рішень не є легальним. Низька активність регіонального виборця ще більше звільняє цей процес від контролю. Однак говорити про повний контроль еліти неможливо, тому що рішення для політичного тиску мають позалокальний характер, їх кінцева політична спрямованість і рух на більш високих рівнях влади вже не в полі зору міської еліти. Точка зору, яка виражається міською елітою, представляє ціннісні орієнтири локальної спільності. Це здійснюється через непрямий контроль дій еліти економічними групами: господарники, підприємці, більшість яких залежні від господарників, тіньові економічні групи, діяльність яких базується на існуючих у регіоні господарсько-правових механізмах. Ці економічні групи здійснюють господарське забезпечення спільності, підтримують загальну економічну стабільність. Економічні групи інтегрують і впорядковують поведінку й систему переваг населення регіону. Саме вони, неявно орієнтуючи управління на свою користь, дають змогу приймати рішення нелегальним шляхом і при цьому мають якщо не підтримку, то щонайменше невідкрите незадоволення населення регіону. Таким чином, на рівні локальної спільності (міста, району, селища) міська еліта й лідери економічних груп формують і впорядковують політичні орієнтири населення, виражають їх рішення, які підлягають легальному обговоренню. Часто ці рішення начебто не підлягають і офіційному розгляду. Тоді створюється враження стихійного руху мас "за" або "проти" дій центральної влади.

Регіональний центр втягує ці "рішення з міст" як необхідну підтримку, як вираження регіональної єдності, що дійсно існує за принципом складної інтегруючої системи. Інша справа, коли при регіональному тиску на центр інтереси цієї системи значно спрощуються в політичній лексиці й виражаються в декількох однозначних положеннях-гаслах. Отже, у випадку дотримання центром цих простих гасел вони з необхідністю елементів системи тягнуть за собою значно більше складних задач і проблем, розкриваючи істинний зміст цієї видимої простоти. Відбувається системне ускладнення й диференціація задачі.

Такі значні регіональні центри тиску в Україні, як Львів на Заході, Севастополь у Криму, Луганськ, Харків, Донецьк у Східній Україні, а також Київ, наче візуально натискуючи на центральну владу, впливають на прийняття в сучасній Україні політичних рішень.

Формування регіонального курсу тиску може розглядатися в системі відносин "центр регіону - периферія регіону". В центрі регіону формуються політичні, економічні, культурні ідеї, те, що становить ідеологію регіону, котра в завершеному вигляді виступає як регіональний патріотизм. Через регіональний патріотизм населення регіону усвідомлює себе географічно й ідеологічно особливою частиною в єдиній державі. Ціннісна система, що сформована регіональною ідеологією, впливає на усвідомлення індивідами державного патріотизму, розуміння та прояв якого коригується пануючими регіональними уявленнями. Матеріалізація регіональних ідеологій на політичному рівні проявляється як тиск на центральну владу з метою наблизити політику центру до інтересів регіону.

Проблема регіонального тиску на прийняття центром політичного рішення має для України велике значення, тому що тлумачення сучасної політики України багато в чому відрізняється в різних регіонах, якщо не сказати, що є прямо протилежним. Масовість демонструється через збір підписів, численні листи, дзвінки, телеграми в центр. Єдність краще демонструвати теле- і радіорепортажами з підприємств, селищ, мітингів та демонстрацій.

Рішучість краще розуміється центром, коли заходить мова про страйк або коли він починається. Це дуже модна сьогодні в Україні форма тиску. Забезпечення єдності й рішучості - обов'язок локальних еліт і міських економічних груп при координації з боку регіонального центру. Американці, досліджуючи регіональний вплив з боку штатів на федеральний уряд, відзначають, що легітимність влади міста, штату, простіше кажучи, "своєї домашньої влади" в очах населення вища, ніж федеральної, особливо у випадках сутичок правових, економічних та інших. Психоаналітики пояснюють це "інфантильним досвідом залежності". Ця закономірність проявляється особливо при низькій легітимності центральної влади та суперечних регіональних політичних орієнтаціях.

Дослідження процесу прийняття політичних рішень в Україні повинне враховувати групові й регіональні тиски як один з важливих формотворчих чинників, що впливають на діяльність політичного центру.

Проблема неформального впливу політика на прийняття рішень може розглядатися як проблема індивідуального впливу. Індивідуальний вплив може базуватися на груповому тиску, тобто впливає лідер через організацію ресурсів групи. З іншого боку, індивідуальний вплив лідера, навіть спираючись на групу, є результатом мобілізації його індивідуальних ресурсів. Д. Ронг відносить до індивідуальних ресурсів впливу вільний час, репутацію, особисту чарівність, мистецтво переконання, деякі види пізнання або інформації.

Індивідуальні ресурси даються великим політичним досвідом та авторитетом політика. Безумовно, індивідуальний вплив відіграє певну роль у процесі прийняття рішення, але розглядати його як системоутворюючий чинник, що перекриває за значенням або прирівнюється до боротьби більшості й опозиції, групового й регіонального тиску як чинник зміни формальних механізмів проходження або прийняття рішень, не слід. Індивідуальний вплив більш істотний для внутрішньогрупових рішень. Проявляючись зовні, він скоріше є основою для підозри в корупції та політичному компанійстві.

Нестійкість політичного впливу підтверджується багатьма прикладами зради й жертвування політиками з числа своїх найближчих соратників і друзів заради продовження кар'єри. Способи індивідуального впливу, якими користуються політики, намагаються описати й систематизувати психоаналітичні напрямки в політології, коли тому чи іншому лідеру приписуються певні способи політичної дії і відповідно індивідуального впливу. Наприклад, дуже поширена точка зору на М. Горбачова як політика-"агітатора" з високими ресурсами індивідуального впливу, завдяки чому він наче підкорив багатьох західних лідерів. Однак втрата групової підтримки не дала змоги йому зберегти і посаду, і СРСР, хоча індивідуальні ресурси в нього залишалися. Понад те, відсутність групової підтримки виключила його з процесу прийняття рішення, який самостійно організували лідери республік. Мистецтво індивідуального впливу лідера може значно посилити груповий тиск, коли лідер вміло поєднує індивідуальні й колективні ресурси влади. Складність формалізації феномену індивідуального впливу пояснюється тим, що вміння, мистецтво впливу суть харизматичні, ірраціональні характеристики.

Раціональність легально-демократичної влади передбачає залежність прийняття політичного рішення не тільки від політичних інтересів різних сил, а й від держави в цілому. Існує ряд неполітичних залежностей, які можуть впливати на прийняття рішення. Сюди доцільно віднести економічні, культурні, релігійні та інші причини. Тобто можна говорити про цілу систему неполітичних залежностей. Вони можуть зупиняти або гальмувати процес прийняття рішень.

Наприклад, у США та ФРН в парламентах існують комітети по асигнуваннях, у функцію яких входить підготовка проекту фінансування прийнятого рішення. Цей комітет може не повністю профінансувати рішення, і тоді воно не може бути повністю реалізоване, або може відмовити в асигнуванні й тим самим заблокувати прийняття рішення. Проблема фінансування пов'язана з лобізмом і реалізацією інтересів груп, які можуть грати "за" і "проти" рішення. Але істотним є і сам факт залежності політичного рішення від економічної раціональності держави. Наш парламент не може поки що похвалитися точним розрахунком в фінансовому забезпеченні прийнятих рішень, що часто є причиною невиконання найнеобхідніших рішень.

Культурна залежність існує як факти соціальної емпірії, що заважають реалізації політичної раціональності. Тут йдеться насамперед про суспільні традиції, які з точки зору раціоналізму постають як консервативні й потребують змін, але ці зміни не залежать від законодавства, а розвиваються та змінюються самостійно. Наприклад, "Закон про мову" повільно і без бажання реалізується на Східній Україні не тому, що тут масово бажають порушувати закони, а тому , що існує мовна традиція. Фермерство повільно приживається не тільки тому, що слаба економічна база, а й тому, що склався соціально-організований сільський побут, для якого фермерство сьогодні антитрадиційне, якби не хотілося іншого політикам та економістам.

Процес боротьби за прийняття політичного рішення має складну системну структуру, опис якої дає змогу визначити суб'єкт прийняття політичного рішення.

Таким чином, суб'єкт прийняття рішення має формальну (офіційну) й неформальну (неофіційну) частини. Офіційна частина складається із законодавчої та виконавчої влад і функціонує за формальними правилами. Неофіційна частина складається із зацікавлених лобіруючих груп, які можуть бути плюралістично багатоплановими або централізовано корпоратизованими.

Перехрещенням офіційного й неофіційного суб'єктів прийняття політичного рішення є "офіційна" частина зацікавлених груп, представлена у виконавчій та законодавчій владі особистостями або групами. Суб'єкт прийняття політичного рішення являє собою динамічну систему, в якій постійно відбувається перерозподіл сил та впливу, ціннісних орієнтацій, ресурсів влади.

Основою стабільного функціонування суб'єкта прийняття рішень є пропорційне поєднання легітимності й законності як характеристик його діяльності й суспільної оцінки цієї діяльності.

Нині роль етнічного лобі та його вплив на міждержавні відносини, можна сміливо стверджувати, щоразу посилюються. Так, нещодавно у відносинах Польщі та Білорусі стався великий конфлікт, який точився навколо ситуації із організацією «Спілка поляків Білорусі». Згідно із заявами польського керівництва, влада Білорусі чинила тиск на організацію з метою цілковитого контролю над нею. Натомість в уряді Білорусі стверджували, що в організації відбувся розкол через спроби деяких діячів провести нелегітимний з'їзд і змінити керівництво «Спілки». Європейський парламент у своїй заяві однозначно став на бік Польщі й окремим пунктом зазначив звинувачення — «репресії проти національних меншин». У цій ситуації МЗС України запропонувало посередництво для вирішення конфлікту. Але навіть у самій Польщі політичні сили по-різному оцінили справжні причини цього конфлікту. Так, третя за представництвом у Сеймі країни партія «Самооборона» розцінила події як штучний конфлікт, до якого країни підштовхують їхні патрони — США та Росія [1]. З іншого боку, не переконливо, що позиція Польщі і рішення уряду заборонити в'їзд до країни лідеру «Спілки», якого визнає Мінськ, але не визнає Варшава, спричинена саме піклуванням про права поляків в Білорусі. Тоді МЗС Білорусі у своєму коментарі зазначило: «Это наглядный пример “заботы” польской стороны о своих соотечественниках, проживающих в Беларуси /.../ Польская сторона явно делит белорусских поляков на “угодных” и “не угодных” для Варшавы.

На превеликий жаль, як засвідчила практика українського керівництва, у нас часто-густо взагалі не знають або ігнорують чинник етнічного лобі у двосторонніх відносинах. Ось як вичерпно описав історію із візитом президента Віктора Ющенка до Туреччини у червні ц. р. український журналіст кримськотатарського походження Осман Пашаєв: «Головний турецький месидж Ющенко отримав від тамтешніх (тобто турецьких. — Ред.) кримських татар. Ця тема настигала президента протягом трьох днів. Очевидно, що в українського керманича навіть з'явився умовний рефлекс упродовж двох діб, бо в останній день — у Стамбулі на зустрічі із діловими колами — Ющенко сам порушив кримськотатарське питання… На жаль, за три дні візиту не було жодної прес-конференції, або підходу до журналістів. Тому всі деталі закулісних розмов сторони залишили при собі. Подейкують, що в промові турецького президента Сезера за зачиненими дверима була присутня дипломатично вивірена фраза, що розвиток україно-турецьких взаємин залежатиме від гармонійного вирішення проблем кримських татар. Слід зауважити, що турецькій стороні зовсім не хотілося б говорити на неприємні теми. Лише збожеволівши, можна уявити, що Туреччині, яка скута кіпрською, курдською та вірменською темами, для повного щастя не вистачає публічного захисту кримських татар. Але політики в Чанкає (урядовий район в Анкарі) не можуть відмахнутися від кримськотатарської діаспори.

За найскромнішими підрахунками там мешкають 2–3 мільйони кримських татар (діаспора стверджує, що не менше 5 мільйонів). Це мінімум 5% голосів на виборах. Додавши, що кримські татари живуть в найрозвинутішій частині Туреччини — між двома столицями, вартість цих голосів збільшується в кілька разів. А звідси і впевненість діаспори.

Маленький приклад: кримськотатарські об'єднання на своїх приміщеннях вільно вивішують поруч із червоним турецьким прапором, блакитний прапор кримських ханів.

Якби це дозволили собі якісь інші меншини, очевидно, що всі активісти опинилися б за ґратами, бо за турецькими законами громадські організації не мають права на публічний прапор. Але кримських татар не чіпають. Надто міцний вплив вони мають на внутрішню турецьку політику.

Без усіляких квот кримські татари опиняються в будь-якому складі турецького парламенту або уряду. В Кабінеті Реджепа Ердогана міністр фінансів та голова комісії державного майна — кримські татари. Вихідці із Криму завжди контролюють мерію міста Ескішехір і дуже міцно представлені в регіональній владі Стамбула, Бурси та Конії/…/