Реферат

Генезис вітчизняної політичної думки

План

1. Політичні ідеї українських мислителів Київської Русі,

литовсько-польської доби та козацько-гетьманської держави

2. Основні напрямки розвитку політичної думки в Україні XVIII-XIX ст.

3. Українська політична думка в XX ст.

Література

1. Політичні ідеї українських мислителів Київської Русі, литовсько-польської доби та козацько-гетьманської держави

У VII—VIII ст. у середньому Подніпров'ї склався племінний союз полян, який став основою держави під назвою "Русь" з центром у Києві, її розбудова супроводжувалася появою нової ідеології. Важливою подією було прийняття у 988 р., за князя Володимира Великого, християнства, яке з того часу стало державною релігією. Остання санкціонувала розвиток феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя, поширенню писемності, появі оригінальних творів, у тому числі й політичного характеру.

Однією з найбільш ранніх пам'яток давньоруської літератури, де політичним проблемам приділялася значна увага, було "Слово про закон і благодать" Іларіона (1051 — ?), першого київського митрополита слов'янського походження (до нього митрополитів до Києва направляли з Візантії). Автор намагався довести необґрунтованість претензій Візантії на керівництво руською церквою, рішуче наполягав на тому, що князь Володимир хрестив Русь не за вказівкою Візантії, а за своєю власною ініціативою. Так Іларіон прагнув піднести авторитет і незалежність руської церкви.

Політичні ідеї правителів Київської Русі залишили помітний слід у тогочасних літописах. Останні відображали точку зору панівного класу, хоча містили й елементи народної творчості, передаючи певною мірою настрої низів. У Лаврентіївському та Іпатіївському списках до наших часів дійшла "Повість временних літ", яку написали у 1113—1116 рр. ченці Нестор та Сильвестр. Літопис розповідає про те, що рід київських князів сягає до варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов'янами з метою наведення порядку в їх землі. Рюрик оголошувався батьком київського князя Ігоря.

Одна з центральних ідей літопису — єдність Руської землі. Документ ідеалізує державний устрій, встановлений Ярославом Мудрим, коли всі князі називаються братами і всім їм ставиться в обов'язок підкорятися великому князю в Києві. "Повість", даючи характеристику князям, засуджує як їхні усобиці, так і народні повстання.

Сповнене роздумів про державу "Повчання" Володимира Мономаха, де він виступає противником княжих непорозумінь і воєн.

Політична ідеологія Київської держави дістала відображення в "Руській правді". Поява цього документа свідчить про посилення залежності простого люду від феодалів, зміцнення княжої влади. Це кодекс законів Київської Русі, що формувався протягом XI—XIII ст.

Часи феодальної роздрібненості описує видатний художній і політичний твір "Слово о полку Ігоревім". Його автор — прихильник сильної княжої влади. Він засуджує галицьких і володимиро-суздальських князів за те, що вони свою політичну діяльність не погоджують з київським князем. Закликаючи всіх руських князів до єднання, автор "Слова" вимагає від них виконання своїх політичних зобов'язань перед київським князем. Розуміючи, що повне підпорядкування окремих князів владі Києва стало неможливим, він намагається пробудити в них почуття гордості за Русь, закликає їх організувати спільну відсіч кочівникам.

В історії політичної думки важливе місце належить "Молінню Данила Заточника". Центральною темою твору є обґрунтування єдиновладдя князя. Автор досліджує причини могутності окремих князівств, закликає приймати більш виважені рішення, проводити миролюбну політику, засуджує безглузді феодальні міжусобиці.

Отже, княжа влада була основою державного управління в Київській Русі. За порадою й підтримкою князь звертався до боярської думи — органу, що сформувався із старих членів дружини, чимало з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше у думі дістали місце й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею, хоча й не ігнорував її думки, аби не втратити свого авторитету.

У XIV—XVI ст. політичні події розвивалися у несприятливому для Русі напрямі. Після монголо-татарської навали вона перестала існувати як самостійна держава, а її землі опинилися в складі Литви, Польщі та Московії. Суспільно-економічний розвиток характеризується подальшим зміцненням феодальних відносин.

Опозиція феодалізму виявлялась як у вигляді збройних повстань під релігійними гаслами, так і у формі вчень, які суперечили офіційній ідеології, тобто відвертих єресей. Виражаючи тією чи іншою мірою інтереси народу, єретичні течії були, по суті, носіями передових для свого часу ідей гуманізму та Реформації.

у 50 — 70-ті роки XVI ст. в Україні відома діяльність єретиків Косого, Артемія, Вассіана, Ігнатія та ін. Зокрема, Ф. Косий обстоював соціальну і національну рівність, заперечував світську та церковну влади, необхідність існування храмів і монастирів.

Епоха ідейної боротьби з католицизмом висунула плеяду письменників-полемістів, які у своїй творчості порушували проблеми національної та релігійної незалежності України. До них належали С. Зизаній, Г. Смотрицький, І. Вишенський, І. Борецький та ін. Вони були своєрідною політичною опозицією тим феодальним колам, які зрадили православ'я та навернулися до унії.

Рішучим противником унії був видатний полеміст кінця XVI — початку XVII ст. Іван Вишенський. Він виступав не лише проти національного та релігійного гноблення українського народу в Речі Посполитій, а й проти соціального поневолення селян з боку "рідних" феодалів. Ідеалом майбутнього суспільства для Вишенського є "царство божіє", де всі люди рівні, в тому числі щодо власності. Засобом досягнення ідеального суспільства, на його думку, є не насильство, а самовдосконалення людей.

Дійовими органами політичної боротьби проти гніту феодалів, католицизму та унії виступали українські православні братства.

Новий етап української політичної думки пов'язаний з діяльністю Петра Могили (1597—1647) — політичного, церковного, культурного діяча. В політичних питаннях він орієнтувався на угоду з Польщею, однак виступав проти унії з католицькою церквою. Щоб успішно протистояти католицизму, Могила вирішив провести відповідну роботу по вдосконаленню православ'я. Він ставив завдання піднести роль православної церкви у житті суспільства, домогтися її рівноправності з католицькою, проводити мирну полеміку з католиками.

Велике значення для характеристики політичної думки другої половини XVII ст. має "Синопсис" — перший короткий нарис історії України. Його авторство точно не встановлено. Характерною особливістю твору є публіцистичний характер. Автор "Синопсиса" — рішучий прихильник сильної центральної політичної влади — схвально ставився до князів, які боролися за об'єднання земель у сильну, могутню державу.

Новий період української історії, доба державотворення, розпочався з народного повстання 1648 р. У тривалій політичній боротьбі сформувався цінний державницький матеріал, що тільки чекав творця, який ужив би його для завершення будівництва. Ним став Богдан Хмельницький.

Визвольна війна українського народу дала поштовх утворенню різних партій, які неоднозначне оцінювали рішення Переяславської ради 1654 р.

2. Основні напрямки розвитку політичної думки в Україні XVIII-XIX ст.

Політична ситуація в Україні під владою Росії була нестабільною, що підтверджують вся наступна історія України і розвиток політичної думки. У цьому плані не можна обійти увагою ті ідеї державотворення, які були закладені 1710р. у Конституції Пилипа Орлика. Вказаний документ — конституція тієї самостійної Української держави, за яку боролися І. Мазепа, П. Орлик та їхні однодумці й послідовники. Вона починалася з урочистої декларації, де говорилося, що Україна по обох боках Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування'. У 16 параграфах викладено основи державного устрою в Україні. Гетьманське правління мало бути обмеженим генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів від кожного полку. Гетьман зобов'язувався радитися з генеральною радою. Тричі на рік мав збиратися сейм з полковників і сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Встановлювався суворий поділ між державним скарбом і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана тощо. Конституція П. Орлика пройнята ліберально-демократичним духом, що ставить її в ряд найцікавіших пам'яток тогочасної політичної думки не лише в Європі, айв усьому світі.

Вагомий внесок у теорію державотворення, зокрема співвідношення держави і церкви, зробив видатний діяч Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681—1737). Він вважав, що державна влада потрібна для того, щоб стримувати злі пристрасті людей, охороняти суспільство; передавши владу володареві, народ не може забрати її назад навіть тоді, коли монарх порушує договір і не турбується про загальну користь. Цей договір між монархом і народом обов'язковий лише для народу.

Розвиток політичної думки часів Гетьманщини засвідчують писемні пам'ятки - козацькі літописи. Найвідоміші з них — праці Р. Ракушки-Романовського, Г. Граб'янки, С. Величка. Автори літописів були виразниками інтересів козацької старшини, яка підтримувала політику Богдана Хмельницького. Характерними рисами їхніх політичних поглядів були любов до батьківщини, ненависть до іноземних гнобителів.

Скасування Гетьманщини також дістало відображення у політичній думці. Зокрема, С. Дівович написав полемічну поему "Розмова Великороси" з Малоросією", в якій обстоював право України на автономію. Ці ідеї розробляв і Г. Полетика. Яскраве уявлення про погляди та психологію козацької верхівки давали щоденники та записи М. Ханенка, Я. Маркевича та ін.

Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722—1794). Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку суспільства.

Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у суспільстві пануватимуть Дружба, братерство і любов. Він гостро виступав проти релігійної нетерпимості, ворожнечі між людьми на релігійному грунті.

Політичні ідеї того часу здебільшого торкалися проблем релігії, церкви, морального обов'язку, а також форм творення української державності. Незважаючи на втрату державної самостійності України, політична думка на українських землях продовжувала розвиватися. Вона дістала свій вираз у філософських та релігійних творах, діяльності гуманістів та просвітителів. Українська політична думка не втратила своєї традиції, її завжди характеризували демократизм, волелюбність, національна самосвідомість.

З кінця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала під владою двох імперій: 80 відсотків її населення — у Росії, решта — в Австро-Угорщині. Отже, українці опинилися в політичній системі, що докорінно відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.

Серед пам'яток політичної думки початку XIX ст. слід відзначити насамперед документи таємних декабристських товариств. Останні своїм програмним завданням вважали повалення самодержавства і встановлення конституційного правління. У Петербурзі діяло Північне товариство, а в Україні — Південне на чолі з Павлом Пестелем.

Програма Південного товариства була сформульована в документі під назвою "Руська правда" і відрізнялася більшою радикальністю порівняно з північними конституціоналістами. "Руська правда" передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства, сувору централізацію управління. На жаль, Пестель стверджував, що, за винятком поляків з їх розвиненою культурою, решта національних меншостей повинна підлягати русифікації, у тому числі й українці.

На Полтавщині діяло таємне товариство, не зв'язане з Пестелем, яке складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич. У його програмі обстоювалася ідея відновлення української автономії.

Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. у Києві в 1845— 1846 рр. виникла таємна організація — Кирило-Мефодіївське товариство (братство), яке виробило першу політичну програму для українців. Його засновниками були: історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, етнограф Опанас Маркевич, вчитель Василь Білозерський. До товариства близько стояв Тарас Шевченко, хоча членом його не був. Члени організації підготували свою програму, статут, яким стала праця М. Костомарова "Книга Буття українського народу". Товариством визначалася кінцева мета — створення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. До складу федерації мали ввійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконавча - президентові. Реалізацію своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом — здійсненням реформ. Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для всіх громадян, проголошення свободи совісті.

У 40-х роках політична думка України гідно була представлена Тарасом Шевченком (1814-1861). Духовні віяння Західної Європи, радикальні республіканські ідеї Французької революції вплинули на формування політичних ідей Шевченка У своїх творах він повертає з небуття історичну пам'ять

українців.