118567 (Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні теорії сучасності), страница 2

До насильницької форми зміни державної влади відносять і переворот, внаслідок якого політичне управління країною переходить до рук представників армії. Характер перевороту, його політична спрямованість залежать від того, які сили – прогресивні чи реакційні – і з якою метою здійснюють його, інтереси якого класу вони відстоюють.

До внутрішньополітичних конфліктів належить і змова, під якою розуміють таємну угоду вузького кола осіб про збройний виступ з метою посилити або повалити владу, підірвати існуючий лад. Змова військових переважно чиниться реакційними соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство, як правило, виключає змову як форму боротьби за владу.

Для демократичного суспільства прийнятною є така форма конфлікту, як громадянська непокора, яка може проявлятись у різноманітних формах: ненасильницький виступ якоїсь соціальної групи чи партії проти суспільно-політичного порядку, проти існуючих соціальних норм (правових, морально-етичних правил людського співжиття). Громадянська непокора проявляється мітингами, демонстраціями, політичними страйками, а також протистоянням урядові.

Політичний страйк – найвища форма страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводитися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією. Політичні страйки бувають локальними і загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах усієї країни) і міжнародними.

Другу велику групу конфліктів становлять зовнішньополітичні (міжнародні) конфлікти. Залежно від сутності, змісту і форми конфлікту, мети його учасників, застосовуваних засобів, втягування інших або вихід діючих учасників, індивідуального перебігу і спільних міжнародних умов розвитку конфлікт може проходити різні фази. Фази конфлікту здатні спресовуватись у часі, зливатись або розпадатися на дрібніші.

Першою фазою міжнародного конфлікту є економічне, ідеологічне, міжнародно-правове або тільки дипломатичне ставлення сторін до певної суперечності чи групи суперечностей, які виражені в конфліктній формі.

Другою фазою конфлікту є визначення своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби за вирішення об’єктивних чи суб’єктивних суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних чи немирних засобів, використання союзників, оцінка загальної внутрішньої і міжнародної ситуації.

Третя фаза пов’язана із втягуванням у конфлікт у тій чи тій формі інших держав.

Четверта фаза – наростання боротьби до найвищого політичного рівня – міжнародної політичної кризи, яка охоплює не тільки держави, що конфліктують, а й цілі регіони. На цій фазі вже можливий перехід до практичного застосування військової сили.

П’ята фаза – міжнародний збройний конфлікт, завершенням якого є перемога однієї із сторін або переговори.

Економічні, політичні, ідеологічні, територіальні, національно-релігійні та інші суперечності мають безпосереднє відношення до міжнародних конфліктів. Такі суперечності можуть виступати як об’єктивна основа, причина і рушійні сили конфліктів. Реально існуючі суперечності знаходять пряме чи спотворене відображення в сутності і в типі конфлікту, в інтересах, стратегії, тактиці і в засобах здійснення його державами, політичними силами, у зовнішніх умовах розвитку міжнародного конфлікту.

Таким чином, політичні конфлікти відіграють велику роль у політичному житті суспільства, є важливим чинником його стабілізації і розвитку. Разом з тим, конфлікти можуть відігравати і деструктивну роль, якщо вони вчасно не усуваються.

Ефективність усунення конфлікту безпосередньо залежить від ступеня контролю та управління ним. Необхідно враховувати важливу обставину: контролювати конфлікти намагаються не лише зацікавлені в його усуненні суб’єкти політики, але й ті сили, які зацікавлені в його перманентному (неперервному) загостренню або консервації з метою створення ситуації, яку можна було б використати у своїх цілях в майбутньому. Частіше за все це зовнішні, або внутрішні сили, при підтримці зовнішніх.

Але в більшості випадках домінує намагання усунути конфлікти. Для цього необхідно враховувати в якому стані (на якій стадії) знаходиться конфлікт.

Стадії конфлікту

• Латентна (прихована) – це період зародження конфлікту.

• Зростання напруги – власне, виникнення конфлікту.

• Визрівання конфлікту – на цій стадії можливе його вирішення.

• Стадія антагонізму (кризи) Врегулювання вкрай утруднено, сторони конфлікту можуть перейти до силових засобів боротьби – терор, громадянська війна, у міжнародних відносинах – погроза війною, або війна.

• Завершення конфлікту.

Задачі усунення конфлікту

• Спробувати попередити конфлікт, або попередити його перехід в ту стадію, на якій суспільна ціна врегулювання буде занадто висока. Для цього потрібен постійний моніторинг його розвитку, використання технологій попереджувальних реформ, обіцянок тощо

• Вивести всі латентні, наявні, випадкові конфлікти у відкриті форми з метою виявлення неконтрольованих процесів, попередження неочікуваних потрясінь. Вкрай необхідно розкрити корені конфлікту, його дійсні причини і цілі, склад учасників, стан напруженості, оскільки ця інформація нерідко приховується.

• Мінімізувати соціальне збудження у тих сферах життєдіяльності, які безпосередньо не зачеплені конфліктом, щоб не визвати детонацію більш широких потрясінь, нових конфліктів.

Ці універсальні задачі конкретизуються залежно від стадії конфлікту і цілей його усунення.

• Попередження конфлікту.

• Врегулювання конфлікту

• Вирішення конфлікту

Попередження конфлікту – це своєчасне зняття протиріччя, що розвивається у напрямку до конфлікту за рахунок поступок, реформ, обіцянок тощо.

Врегулювання – це зняття гостроти конфлікту, попередження найбільш негативних його наслідків. Воно може бути повним або частковим, але в обох випадках не усуваються причини конфлікту, залишається небезпека його рецидиву.

Вирішення конфлікту передбачає вичерпання предмету суперечки, створення обставин, що породжують порозуміння і навіть партнерство, виключають можливість рецидиву.

Усунення конфлікту в будь-якій формі – це безпосередній обов’язок державної влади. Вона має монопольне право на примушення, власне, для того і створюється, щоб усувати суспільно-політичні конфлікти. Влада, нездатна виконувати цю важливу функцію, приречена на поразку.

Усунення конфлікту можливе в таких формах:

• Саморуйнування конфлікту внаслідок втрати предмету суперечки, вичерпання ресурсів, зміна лідерів сторін тощо. Коли з’являється така можливість, краще всього використати метод уникання конфлікту – мілкі поступки, обіцянки, а то й повне ігнорування.

• Примирення сторін. Воно можливе у двох варіантах:

а) повне або часткове врегулювання без вичерпання предмету спору з реальною перспективою рецидиву конфлікту;

б) вирішення конфлікту з повним чи частковим вичерпанням предмета спору. Можливе поновлення конфлікту, але в менш інтенсивних формах.

• Повне вирішення конфлікту шляхом ліквідації предмету суперечки.

Методи, які вживаються у другому і третьому варіантах, поділяються умовно на політичні (мирні) і силові, примусові, хоча вони те ж є політичними.

Серед несилових методів можна назвати відкидання конфлікту, зміщення його в іншу площину, або й підміну його іншим, менш інтенсивним і гострим. Застосовується і метод відкладення конфліктів в зв’язку вичерпанням ресурсів. Поновлюються ресурси – відновлюється і конфлікт.

Більш ефективним є метод примирення сторін на основі зближення їх позицій при участі посередника. Але й у цьому випадку конфлікт врегульовується шляхом компромісу, тобто взаємних поступок при збереженні вихідних позицій сторін, або при взаємному вичерпанні ресурсів конфлікту. Причини конфлікту при цьому не усуваються, його поновлення можна легко спровокувати.

Найбільш ефективним з точки зору повного вирішення конфліктів є метод безпосередніх переговорів. Вони можливі, коли сторони, суб’єкти конфлікта мають хоча б невелике співпадіння позицій і бажання, готовність його вирішити. Прямі переговори сторін значно знижують гостроту конфлікта, дозволяють зрозуміти позиції і аргументи супротивника, адекватно оцінити співвідношення сил. Дуже важливо, що переговори є суттєвою перепоною вживання супротивником непорядних прийомів боротьби.

Звичайно, переговори – це своєрідна „торгівля”. Їхня ефективність багато в чому залежить від дотримання всіма сторонами певних правил їх проведення:

• необхідно акцентувати увагу не на принципах, ідеологіях суперечки, а на реальних протиріччях;

• зосередження уваги на врахуванні об’єктивних критеріїв бажаної угоди, а не на амбіціях чи емоціях учасників переговорів;

• готовність, бажання йти на досягнення угоди, повага до позиції партнера;

• неприпустимість погроз, тиску, шантажу, що робить неможливим досягнення угод;

• виключно важливо правильно, толерантно представити на суд суспільної думки підсумки переговорів: не як принизливу поразку однієї з сторін, а як взаємний виграш, взаємну мудрість;

• створення дійових механізмів дотримання угоди, послідовне її виконання, що знімає небезпеку рецидиву конфлікта.

Силові, примусові методи частіше за все не вирішують конфлікти, більш того породжують нові.

В основі цих методів – нав’язування однією з сторін або третьою силою (нерідко зовнішньою, якщо конфлікт внутрідержавний) своїх умов примирення.

Відзначимо такі типові ситуації силового врегулювання конфліктів:

• Той з суб’єктів, що має явну перевагу сил і ресурсів, нав’язує свою волю. У внутрідержавних конфліктах таку перевагу має державна влада.

• Знищення супротивника або його ізоляція:

а) у міждержавних відносинах – шляхом війни або вживання міжнародних санкцій;

б) у внутрідержавних – це заборона опозиційних партій, організацій, ув’язнення, а то й страта їх лідерів, відомих опозиційних діячів, державний терор, встановлення авторитарного режиму.

• Третейський розгляд у міжнародних судах. Таке регулювання „зверху”, як показав досвід Боснійського і Косовського конфліктів у Югославії, останнім часом перетворюється в „цивілізоване” силове нав’язування однобічних поступок одній із сторін.

• Збройне втручання інших держав від прапором ООН, а останнім часом США намагаються це робити й без неї, під прикриттям НАТО, де вони монопольно панують. Цей варіант вкрай небажаний, а з точки зору міжнародного права в багатьох ситуаціях неприпустимий. Зовнішня „допомога”, „примушення до миру” завжди тенденційні, вони зводяться до підтримки однієї з сторін на противагу іншій. Конфлікт при цьому не вирішується, а лише врегульовується, тобто в будь-який момент може спалахнути знов. Саме головне – непомірно висока соціальна ціна такого врегулювання: великі жертви серед непричетного до конфлікту населення, руйнування економічних об’єктів і житла тощо.

Зазначимо, що участь військових підрозділів України у миротворчих операціях переслідує дійсно гуманітарні цілі і ніякі інші. Але може скластися ситуація, коли це виглядатиме як опосередкована підтримка непорядних, а то й злочинних дій деяких країн НАТО.

Є чимало й інших методів і прийомів усунення конфліктів.

Кінцевий підсумок врегулювання може бути у трьох варіантах:

• перемога однієї з сторін;

• взаємний виграш;

• взаємна поразка.

Особливого розгляду вимагає специфіка вирішення конфліктів у стадії кризи, стадії найвищого їх напруження.

У перекладі з грецької криза – це вирішальний момент, у нашому випадку – вирішальний, критичний момент функціонування політичної системи. Типовими ознаками політичної кризи є такий розклад політичних сил, котрий в певний відрізок часу значно утруднює або навіть паралізує нормальний, передбачений Конституцією і іншими законами і актами держави процес прийняття і реалізації політичних рішень. Такі явища звичайно мають вираз у кризі влади, її нездатності або небажанні вирішити антагоністичний конфлікт. Справа в тому, що частіше за все усунення такої кризи пов’язане з перерозподілом суспільного продукту на справедливій основі, а це безпосередньо зачіпає інтереси олігархії, суспільної верхівки, саме їх влада і захищає. Зрозуміло, що вирішити такі кризи легітимним шляхом майже неможливо, доводиться вживати переважно силові методи. Звичайно, що причини кризи не усуваються і вони повторюються.

У випадку частого повторення кризи загальна політична нестабільність поглиблюється і може перерости в загальну кризу політичної системи, тобто охопити всі сфери її впливу – економічну, соціальну царину, пануючу систему цінностей і культуру, нарешті стає кризою парадигми (основоположної ідеї розвитку, інакше - національної ідеї). В цілому – постає небезпека самого існування суспільства і держави. Якщо криза не набуває системного характеру, то залишаються певні можливості її усунення в рамках існуючого суспільно-політичного устрою, наприклад, зміною лідера, реформами (звичайно, змушеними), крайньою мірою – вживання силових засобів.

Усунення системних криз високої напруги вимагає більш радикальних засобів, далеко не завжди конституційних і легітимних. Історія знає декілька таких засобів:

Державний переворот. Він має три різновиди:

• перший – постає як акт несподіваної зміни існуючої влади, політичного режиму в результаті змови – таємної домовленості групи осіб або членів певної організації, як правило, досить близьких до владних структур;

• другий – відмова лідерів держави, правлячої еліти від конституційних, демократичних форм, методів і засобів здійснення влади (наприклад, розстріл російського парламенту восени 1993 року);

• третій різновид – воєнний переворот, в результаті якого державну владу бере в свої руки керівництво армії.

Загальними ознаками всіх різновидів державних переворотів є таємниця підготовки, раптовість і блискавичність проведення, рішучий і швидкий перехід влади до рук її організаторів. Загальним для всіх державних переворотів є перехід до авторитаризму, практично диктаторських політичних режимів, ізоляція, а нерідко й фізичне усунення лідерів і активу опозиційних організаторам перевороту сил. В усіх різновидах державних переворотів активну роль грає армія, в цілому мілітаристські сили, їх роль в суспільно-політичному житті значно посилюється.