118307 (Тенденції розвитку світової демократії), страница 2

Криза розподілу породила тенденцію до формування атомізованого суспільства роз'єднаних індивідів та сімей. Організації бізнесу молодіють колосальними економічними і політичними ресурсами для впливу на громадську думку, державні структури безсоромно користуються своїми можливостями, що суперечить природі демократії, руйнує її механізм. При цьому держава не виступає як об'єктивний або хоча б нейтральний арбітр інтересів і не діє у напрямі реалізації на практиці ідеалу справедливого устрою суспільства. Необмежена економічна свобода призвела до накопичення у приватних руках незначної частини західного суспільства величезних економічних ресурсів.

Політична рівність не може бути адекватною необмеженості економічної свободи - свободи накопичувати величезні економічні ресурси у приватних руках. У сучасному суспільстві перевага піддається інтересам великого бізнесу. Якщо ідеали демократії проблематичні у країнах з давніми демократичними традиціями, то у слаборозвинутих і пострадянських республіках, зокрема в Україні, и умовах первісного, розбійницького накопичення капіталу, «дикунського» капіталізму демократичні засади суспільного і державного ладу тільки декларуються.

Отже, для сучасної демократи надзвичайно важливе співвідношення, взаємозв'язок свободи і рівності. Люди вільні в міру їхньої рівності і рівні в міру їхньої свободи. Поняття «свобода» багато-вимірне за своїм призначенням, бо воно відбиває різні властивості природної і соціальної, зокрема юридичної, взаємодії людини.

В цьому розумінні виокремлюють такі загальні значення структури свободи, як внутрішній стан людини, внутрішню свободу індивіда і його зовнішню свободу, або здатність зовнішнього самовизначення. І в першому, і в другому значеннях поняття свободи всі люди від природи принципово рівні, хоча, безумовно, в реальному громадянському і політичному житті такої рівності немає.

Взаємозв'язок свободи і рівності за своєю суттю складний і проблематичний. «Цілком можливо, - писав відомий французький соціолог і політичний діяч А. де Токвіль, - уявити собі ту крайню точку, в якій свобода і рівність перетинаються і поєднуються... Хоча люди, не будучи цілком вільними, не можуть бути абсолютно рівними, і хоча відповідно рівність у своєму крайньому вияві збігається зі свободою, однак є поважна підстава бачити відмінність між цими поняттями». Токвіль зазначав, що демократична рівність робить можливим, ймовірним обмеження і, можливо, знищення свободи. Але тільки ймовірним. Тобто хоча рівність і є принципом демократії, вона являє собою загрозу для свободи, яка включає і особисте невід'ємне право власності. Ці фундаментальні ідеали, що суперечать один одному, завжди загострюватимуть внутрішні колізії демократії.

Співвідношення рівності й свободи - це вічна дилема, що залишається актуальною й сьогодні. Це яскраво визначив Ж. Ж. Руссо. Він писав: «Якщо спробувати визначити, в чому полягає найбільше благо всіх, яке має бути метою всякої системи законів, то виявиться, що воно зводиться до двох головних речей: свободи і рівності. До свободи - оскільки будь-яка залежність від приватної особи настільки ж зменшує силу Держави; до рівності, тому що свобода не може існувати без неї». Свобода в її істинному сенсі у своєму потенціалі не має нічого політичного і соціально руйнівного - навпаки, є умовою, гарантом вільного суспільства і міцної держави. Конфлікт між політичною рівністю і свободою особи, її економічною, соціальною незалежністю у демократичних країнах може бути приглушений, але не знятий і за певних соціальних колізій готовий загостритися. Особливо це небезпечно в умовах неприборканого перерозподілу власності, коли сила речей домінує над усім іншим. Найбільш дійовим засобом запобігти цьому є забезпечення фактичної юридичної рівності людей. Ще Ж. Ж. Руссо писав, що «...сила речей завжди прагне знищити рівність, сила законів завжди..повинна прагнути зберегти її». При цьому слід зауважити, що Юридичний вимір свободи є певним кроком на шляху усвідомлення суті цього явища, але не можна зводити уявлення про джерело і сутність свободи виключно до розуміння ЇЇ як свободи від зовнішнього тиску, від державного силового впливу (законного обмеження дієздатності людини), тобто до розуміння свободи лише в юридичному контексті. Юридичні форми самі по собі не можуть ані пояснити, ані вичерпати поняття свободи.

Посилаючись на аргументацію Токвіля, Р. Даль зазначає, що демократія не може існувати поза високим рівнем соціальної, економічної і політичної рівності. Остання, що так суттєва для демократії, загрожує свободі. Демократія потребує рівності, однак рівень останньої, необхідний для існування демократії, несе ймовірність несвободи і можливість переродження демократичного режиму навіть у форму деспотії. Тобто реальні тенденції є такими, що демократичні системи прагнутимуть до самознищення, заміщення авторитарним режимом, до того ж за схвалення і підтримки з боку народу. Сучасна людина, як і сторіччя тому, охоплена тривогою «...і схильна, - як зазначає Е. Фромм, - до спокуси віддати свою свободу різноманітним диктаторам або втратити її, перетворившись у маленький гвинтик машини: не у вільну людину, а у добре нагодований і добре вдягнений автомат». Прикладом цього є крах демократичних інститутів та їх заміна авторитарними режимами в Італії, Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, Аргентині у 20-30-х роках; Греції, Чилі, Бразилії - у 60-70-х роках XX століття.

Роз'єднане, атомізоване, достатньою мірою матеріально благополучне суспільство відособлених індивідів, яке прагне до ще більшого достатку, зручностей та ступеня захисту, потенційно спроможне до підтримки авторитарних рухів, що переростають в авторитарні режими, руйнують механізм демократії. Тут слід застерегти, що йдеться не про закономірність, а лише про можливість подібного переродження демократичного ладу за наявності додаткових чинників: відсутності усталених демократичних традицій; створення нових демократичних інститутів; політичної та економічної нестабільності, які поліпшують маніпулювання суспільною свідомістю; гострою соціальною нерівністю та ін.

Історичний досвід підтверджує залежність демократії від економічного добробуту і політичної стабільності суспільства. Це, зрозуміло, не означає абсолютних стандартів рівня валового внутрішнього продукту на душу населення, але передбачає, що він повинен бути достатньо високим і прогресуючим. Україна значно поступається перед країнами Євросоюзу за більшістю показників, що характеризують рівень економічного розвитку.

Суспільство має забезпечити громадянам свободу, політичну рівність, соціальну справедливість і можливість для їх самореалізації, що стає добрим запасом міцності демократичних конституцій. Ще в 1941 р. Ф. Рузвельт виголосив чотири принципи свободи. На перше місце він поставив свободу від злиднів і бідності, на друге - свободу від страху, на третє - свободу слова і на четверте - свободу совісті. Як бачимо, серед пріоритетів свобода від злиднів і бідності є найпершим.

І вже через кілька років, у 1944 р., Ф. Рузвельт писав: «Ми дійшли чіткого висновку, що справжня індивідуальна свобода неможлива без економічної безпеки і незалежності. Нужденні люди - це невільні люди. Голодні і безробітні люди - це матеріал, з якого будуються диктатури».

За показниками економічної свободи в 2005 р. Україна опинилася на 113-у місці в світі. Експерти саме з цим пов'язують різке падіння ВВП на душу населення в Україні, безробіття і зубожіння людей. Держава несе пряму відповідальність за тотальну бідність.

Водночас слід відзначити, що навіть у демократичних та економічно розвинутих країнах існує система політичних, соціальних та економічних форм нерівності. Проте джерела, що їх породжують, поступово усуваються, нерівність ослаблюється, хоча й цілком не зникає. Особливо це виявляється у сфері управління державою, де найбільш помітна нерівність громадян щодо можливостей участі в управлінському процесі. Не менш обмеженими є й шанси громадян брати участь в управлінні приватними підприємствами. Тут на сторожі стоять цінності корпоративного капіталізму - право приватної власності та економічна свобода.

Західні політологи вважають, що у розвинених країнах демократичний процес необхідний на рівні державного управління і менш потрібний на ріпні управління підприємствами. Тим самим виключається поєднання державної власності з робітничим контролем, участю робітників в управлінні державою. Самоврядування в первинних виробничих осередках, передусім об'єктах державної власності, фактично стало суто символічним. Авторитаризм в управлінні фірмою мало чим відрізняється від вад авторитарного управління державою.

Отже, сучасна класична демократія не усунула колізії між двома основоположними правами: правом на необмежену приватну власність і правом на самоврядування, тобто політичну рівність. Чи не вступають вони між собою у зіткнення? Чи не виступає право власності проти демократичного процесу? І чи не можна розглядати право власності як загрозу демократії, і навпаки - розвиток і поглиблення демократичних процесів як загрозу праву власності? Чи належить вважати політичну рівність більш фундаментальною, ніж право власності, та чи є останнє природним правом або похідним під суспільства, що підпорядковане йому? Певною мірою відповідь на це питання дана у статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Кожна фізична особа або юридична особа має право мирно володіти майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».

Використана література

1. Ардан Ф. Франция: государственная система: Пер. с франц. — М., 1994.

2. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. — К., 1996.

3. Виборчі технології: 36. матеріалів / Упоряд. В. Ціон. — К.: ТВ НОВИ-НАР, 1998.

4. Головатий М.Ф. Політична психологія. — К., 2001.

5. Логунова М.М., Шахов В.А., Шевченко М.Ф. Концептуальні засади теорії політики: Навч. посіб. — К., 1999.