118300 (Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення), страница 3

Виходячи з таких реалій громадсько-політичний сектор Донбасу не є інтегративним чинником і найближчим часом навряд чи таким стане. Хоча спрямованість донеччан на вирішення саме матеріальних проблем болить всім в Україні (для багатьох – за умови, якщо це не за рахунок мови, культури, державного суверенітету і т.д.) і безперечно має інтегративний потенціал від Сходу до Заходу і від Півдня до Півночі країни (як тут не згадати В.Винниченка, який ще на початку ХХ ст. говорив про необхідність поєднувати націонал-демократичні та економічні гасла і програми).

Дуже цікавим є питання – чи могло бути по-іншому на Донеччині з ННО і партіями? Попри, здавалося б, зрозумілу відповідь: “Ні, не могло, бо регіон дуже проблемний”, не все так просто. “Патронажність” – це вже сьогоднішня риса партій і електорату в регіоні. У перехідній фазі – на самих початках “оксамитової революції” 1989-1991 рр. в діях її фігурантів, - шахтарських страйкомів, новонароджених громадсько-політичних організацій і рухів, - було значно більше пасіонарності, паростки якої, на жаль, були витоптані, і не без участі спершу Центру, а потім – завдяки цинізму олігархів і політиків.

Ми вже згадували, що першою масовою і дуже потужною, як на 1989-й – початок 1990-х рр. громадсько-політичною організацією Донеччини було Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Шевченка (1500 фіксованих членів, близько 65 осередків у всіх містах області, 3-річне існування щотижневого "Дискусійного клубу” в Донецьку, заснування газети “Східний часопис”, яка виходила ряд років масовим накладом 10 тис.). Але реалії перших років “оксамитової революції”, коли масове рушення вже в перші два роки (1989-1990) дало 450 тис. членів Всеукраїнського ТУМ, напевно декого налякало… Зрозумівши безперспективність усіляких “наїздів” та ТУМ ззовні, Товариство “завалили” зсередини. 12 жовтня 1991 р. ТУМ перейменували на “Просвіту” і змінили Статут. Ось одна з численних реакцій на ті події – голови шанованого в країні осередку ТУМ Київського університету ім. Шевченка п. Віталія Радчука, видрукувана не на “гарячу голову”, а вже аж у 1998 р. [4]: “Щоб знищити могутню спілку однодумців – не треба її переслідувати (крий Боже освітити їй шлях ореолом великомучениці). Досить її очолити, розкрасти зсередини…підсадивши амбітного крикуна-пройдисвіта, щоб відлякував своєю мораллю одних і принаджував інших, а найкраще – підмінити їй і відібрати в неї святу ідею”. Хоч і дещо емоційно, але на загал правильно. Залишається й до сьогодні без відповіді питання – “А де ж були шановані засновники Товариства, відомі на всю країну і світ поети і політики?”. Констатуємо, що дійсно ідею відібрали, бо у Статуті “Просвіти” (якої славної колись – але в інші часи – часи підневільні, коли Україна була під Польщею, під Росією), вже не було першим пунктом записано як у ТУМ “утвердження української мови у всіх ділянках державного й суспільного життя” (подібний пункт перенесений десь далі), метою ж нової “Просвіти” (як, до речі, і старої) перш за все заявили “поширення знань серед населення”. На всіх цих моментах я зупиняюся так докладно лише тому, що вони, як показав майбутній хід подій, і можливо на Донбасі ще не раз покаже, виявилися надзвичайно важливими. “Просвітяни” і “тумівці”, на яких поділили ТУМ у Києві у далекому 1991-у, вже не були тією потужною силою, як раніше. Особливо постраждала Східна і Південна Україна. Тут, де мовне питання таке делікатне, було підірвано перші паростки національно орієнтованого громадянського суспільства. Потужну народну ініціативу знизу загасили зверху. Інший шанс було втрачено у 1996-у, коли керівництво Руху фактично відхилило пропозицію зі Сходу докорінно реорганізувати партію, надавши якісно нового – вищого – значення соціально-економічним питанням і змінити кадрову політику щодо керівництва (надавати перевагу не “особисто відданим” – “фахівцям-патріотам”). Така реорганізація Руху просто рятувала організацію, яка скочувалася до кризового стану, давала їй шанс на нове життя. Особливі можливості з’являлися у Сходу і Півдня – новий Рух з фахівцями на чолі і з соціально-економічними пріоритетами (поряд, звичайно, зі старими національно-демократичними) незаперечно мав би успіх і свій електорат у Східній і Південній Україні. Це не було утопією. Навіть навпаки, за нових лідерів і нових програмних настанов очікувався ренесанс Руху. Але шанс було втрачено.

Ще одна характерна риса громадських організацій Сходу з державницькими пріоритетами – їх нескоординованість, фінансова і кадрова бідність і майже повна автономність в роботі. Асоціації тут практично відсутні. Щодо фінансування, то ми знаємо, що, наприклад, у Франції й Німеччині більшість своїх коштів ННО отримують від уряду. У нас – від пожертв, які на Сході знищенно малі (пропоную учасникам Конгресу як експеримент провести дві-три спроби фандрейзингу серед промисловців Донбасу на користь розвитку української мови, українського театру, української книги тощо).

Але все це, як показує практика, “можна пережити” – самому створити Асоціацію організацій-партнерів, врешті і результати фандрейзингу (мистецтва здобувати гроші) залежать від таланту. Скажімо, в Українському культурологічному центрі разом з НТШ, “Україна-Світ” та ін. організаціями видається чотири періодичних видання, за 10 років здійснено понад 100 видавничих проектів, причому серед них і словники, енциклопедії. Все це реалізовано тут, у Донецьку, попри тихий спротив багатьох посадовців від науки.

А от з вимушеною автономністю гірше. Схід України фактично залишений всіма сам-на-сам зі своїми проблемами (на Півдні більш багаті київські ННО хоча б поєднують конференції з відпочинком – то він менш ізольований). На терикони ніхто їхати не бажає. Цікавитися проблемами місцевих організацій – теж. Ось приклад – в шанованій газеті “Свобода” 24 грудня 2006 року було надруковано матеріал “На порядку денному – програма “Східня Україна”, за якою ми (Український Культурологічний Центр в Донецьку) пропонували всім українським організаціям у Світі, - громадським, науковим, молодіжним, кредитовим, професійним тощо, - зацікавленим розвитком демократичних процесів, українського відродження на Східній Україні долучитися до співпраці зі Сходом. Ми ж готові були і є, як ресурсний центр, взяти на себе посередницькі функції. Не відгукнувся НІХТО. Ми розуміємо, що діаспора не є фінансово спроможною допомагати ННО України. Та і віра в ефективність цього сьогодні вже мала. Але слабкі ННО на Сході не спроможні самі поліпшити ситуацію. Схід, як і вся периферія, поігнорований Центром, столицею, де мають офіси головні організації-грантоїди. У 1989-1991 рр. в структурі Народного Руху була чудова ідея інтеграції Сходу і Заходу через співпрацю первинних організацій. Зараз вона практично скрізь “тихо відійшла”. Щодо нової влади, то фактично ніяких суттєвих змін на краще вона до сьогодні не принесла.

Що робити? Треба докорінно міняти саму філософію ставлення до Сходу (не можу не погодитися тут з відомим народним депутатом від Донеччини Володимиром Рибаком – “треба почути Схід”), а також філософію розвитку “третього сектору” в країні. Раніше все було пущене на самоплив, а точніше самовиживання. Справжній господар так не чинить. Не закордонні фонди повинні вести перед у фінансовому забезпеченні вітчизняних ННО (по суті винаймати їх на роботу на конкурсній основі і визначати пріоритети діяльності), а наші перший (державний) і другий (бізнесовий) сектори повинні поопікуватися про третій (громадський) через відповідні закони, пільги підприємцям-жертводавцям тощо. Хочеться вірити, що так буде. Але “доки сонце зійде – роса очі виїсть”.

Отже, і громадський сектор, і партії Східної України сильно відрізняються від таких самих в іншій частині і не є сильною опорою інтегративним державотворчим процесам у державі.

Економіка. Промисловий Схід України найсуттєвішим чином впливає на долю країни саме через економічний фактор. На Донеччині – в серці Донбасу – створюється 25% ВВП України. Тут діє 822 промислових підприємства, зосереджено більшу частину видобутку вугілля країни. Проживає 4686,4 тис.чол. (93% - у містах). Кількість населення регіону скорочується з темпом 1% на рік. При території 4,4% від території України і 9,9% населення України на Донеччині розташовано 11,2 основних фондів, 21,2 промислового виробництва держави, Донбас дає 21,5% експорту, 9,5% інвестицій у основний капітал [22].

Разом з тим, Донбас – старопромисловий індустріальний регіон з суттєво зношеними основними фондами, кризовою вугільною промисловістю, застарілими коксохімічними та металургійними виробництвами. Ряд шахт, будучи неліквідними підприємствами, водночас є містоутворюючими і їх закриття може призвести до соціального вибуху. Це – велика проблема для держави, масштаби якої може й більші, ніж проблеми аналогічних регіонів – Руру в Німеччині, Сілезії в Польщі, Пітсбургу у США тощо.

Зрозуміло, що велика питома вага Донбасу як у промисловості, так і населенні країни зумовила формування тут сильної регіональної еліти, претензії якої весь час зростали. Ментальні особливості регіону, напевно, вплинули і на характер підприємницької і адміністративної еліти, яка витворила тут єдиний олігархічно-адміністративний клан. Але спершу, коли кланів було багато, тривала їх війна (з 1992 р.). У 1995 р. було вбито Ахатя Брагіна (Аліка Грека) – попередника Ріната Ахметова. За 10 років за даними М.Клюєва, начальника міліції Донеччини, на Донбасі було вбито 57 кримінальних авторитетів. Цей період суттєво співпадає з президентством Л.Кучми та губернаторством В.Януковича. Нова влада схоже не в стані подолати клановий характер економіки регіону. Протистояння “донецьких” і колишньої опозиції, а зараз нової влади продовжується. Як себе проявлять ці сили і який витвориться результат цього протистояння буде видно вже за рік – на виборах у Парламент.

Чи становлять загрозу дії донецької регіональної еліти для держави? Якщо судити по останніх президентських виборах, зокрема, взяти до уваги сепаратистські заяви і дії, які виходили від “донецьких”, то так. Але попри глобальний (доленосний) характер процесів, які мають місце в регіоні, вони є майже “табу” для преси, телебачення, політиків.

Отже, фактор розвинутої індустріальної економіки переважно із застарілими технологіями (яка не відповідає сьогоднішньому рівню науково-технічної революції), кланово-олігархічна система, старопромисловий характер Донбасу – все це не тільки великий “головний біль”, а пряма загроза для будь-якої держави.

Оцінка ООН. Дуже показово з нашим аналізом корелюють дані ООН[16]. За індексом людського розвитку (ІЛР) Луганська та Донецька області стабільно займають в Україні останні місця – 26-27. І це попри те, що за розвитком ринку праці, матеріальним добробутом, фінансуванням людського розвитку Донеччина стоїть на 4-9 місці в Україні (1999-2003 рр.). Такий “багаж” не сприяє державотворчому процесу.

Висновки

1. Східна Україна і Донбас як її головна частина, сьогодні слабко інтегрована в загальноукраїнські процеси, розмовляє переважно російською, слухає і дивиться переважно російські та місцеві канали, читає російські та місцеві газети, має своїх місцевих лідерів, визнає російських і радянських героїв та авторитетів і не демонструє потреби міняти такий стан речей.

2. Східна Україна, зокрема Донбас, має свою систему цінностей, яка не співпадає з системою цінностей Заходу і Центру і відрізняється прагматизмом та практичністю. Водночас етнічні, релігійні, культурницькі мотивації суттєво не впливають на електоральний вибір.

3. Попри порівняно велику кількість громадських організацій на Донбасі вони заполітизовані і не створюють консолідованого громадського руху, який би був опорою сучасному процесу державотворення. Більше того, частина громадських рухів підтримують євразійські пріоритети, часті явища псевдо-громадських об’єднань, які створюються “під вибори”.

4. Політичні партії на Сході України і особливо на Донбасі мають яскраво виражений патронажний характер, “ідеологічні” та “харизматичні” партії на Сході України не знаходять суттєвої підтримки.

5. Попри високий економічний потенціал регіону Донбасу, де створюється 25% ВВП України, економіка його є у вищій мірі проблемною для держави внаслідок: кланового характеру і сепаратистських настроїв продемонстрованих на виборах-2006; індустріального і переважно застаріло-технологічного наповнення старопромислового Донбасу; кризи вугільної галузі, зокрема неліквідності ряду вугільних шахт, які водночас є містоутворюючими підприємствами. Їх закриття може спричинити соціальний вибух і сприяти подальшій криміналізації регіону.

6. Історично сформовані установки мешканців регіону Донбасу не є антиукраїнськими та антидержавними, але створення суттєво відокремленого інформаційного простору, цілеспрямований вплив на населення, прийнятність для більшості населення патронажного характеру голосування може призвести до небажаних ситуативних волевиявлень як на виборах Президента, депутатів всіх рівнів, так і під час референдумів.

7. Індиферентність населення Донбасу до ідеологічних, мовних, релігійних, культурних проблем залишає добрі шанси для корекції його ціннісних установок, - як в плані “творення українців”, так і інших етномовних, релігійних та ін. спільнот.

8. Змінити систему цінностей людності регіону можна тільки на основі ліквідації кланово-олігархічної системи економіки, частинної зміни роду занять населення, підвищення культури виробничих процесів в індустріальній сфері, люстрації недоброчесних урядовців та правоохоронців з одночасною тривалою багаторічною комплексною правовою, освітньою, культурологічною, духовною та ін. роботою і насамперед серед молоді.

9. Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення займає центральне, вирішальне місце. По суті сам державницький “Український проект” буде успішним або не успішним у сучасних вимірах в залежності від того, як скоро і як глибоко Схід, зокрема Донбас, буде інтегрований в державотворчі процеси.

Попри всю важливість Сходу України для загальних державотворчих процесів, системних державних чи недержавних проектів, планів, концепцій інтеграції Донеччини в ці процеси немає. У цих умовах доля Сходу України, Донбасу, як і масштабів та конфігурації всього “Українського проекту” не є остаточно визначеною.

Література

1. Національна інтеграція в полікультурному суспільстві. Український досвід 1991-2003 років/ Збірник. Відп. ред. І.Ф.Курас, О.М.Майборода. – К.: Інститут політичних і етнополітичних досліджень НАН України, 2004. – 374 с.

2. Білецький В.С. Консолідація// Час-Тайм, 17 листопада 1995.

3. Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. – Донецьк: Східний видавничий дім. – 1999. – 184 с.

4. Ми йдемо! – Донецьк: ДТУМ, 1998. – 224 с.

5. Білецький В.С., Радчук В.Д. Мова як чинник консолідації сучасного українського суспільства. // Схід, № 5(12), 1997.- С.57-63.

6. Бурковський І. До питання про мову переважного вжитку серед людності України// Українська мова: з минулого в майбутнє. К., 1998. – С.189-192. Такий самий показник зустрічаємо і в інших публікаціях, напр., Мельник І. Національний склад населення та мовна ситуація в Україні // Державність . – 1992. – №2(5): “поки що людність республік у 55,5 відсотках користується українською мовою”.

7. Хмелько В. Два береги – два способи життя. Лінгво-етнічні структури та соціальні орієнтації правобережної і лівобережної України// DEMOS. – 1995. – №1(10). – С.18.

8. Алфьоров М. Порівняльний аналіз міграційних та демографічних процесів у Ворошиловградській (Луганській) і Сталінській областях у 1952-1959 рр. // Схід. - № 1(67). – 2007. – С. 52- 55.

9. Пірко В.О. Заселення Донеччини у ХУІ-ХУІІІ ст. - Донецьк: Східний видавничий дім. НТШ-Донецьк. – 2005. – 182 с.

10. Пірко В.О. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI-XVIII ст. – Донецьк: Східний видавничий дім. НТШ-Донецьк. УКЦентр – 2006. – 224 с.

11. Донеччина: голодомор 1932-1933 рр.: Бібліогр. покажч./ Донец. упр. культури облдержадміністрації, Донец. обл. універс. наук. б-ка ім.Н.К.Крупської; Уклад. О.В.Кучерява; Наук. ред. О.В.Башун; Ред. О.Г.Полева; Відп. за вип. Л.О. Новакова. Донецьк, 2004. 12 с. Меморіал: [Добірка газ. матеріалів про голодомор 1933 р. в Україні, зокрема на Донеччині] // Схід. часопис. 1993. 16-30 квіт. (No9). С.3.; Никольский В. 60 лет назад в Донбассе люди ели людей // За техн. прогресс. Краматорск, 1993. 10 сент.; Путь Октября. Тельманово, 1993. 11 сент.; Альтернатива. Угледар,1993. 13-19 сент. (No37). С.3. Нікольський В. Голод 1925 року на Донбасі // Схід. 1997. №1. С.25-28. Нікольський В. "Особлива папка політбюро ЦК КПУ": документи надзвичайної секретності // Схід. 1997. No4. С.38-40. Нікольський В. "Особлива папка політбюро ЦК КПУ": документи надзвичайної секретності // Схід. 1997. No6. С.48-51.

12. Маслоу А. Г. Дальние пределы человеческой психики: Пер. с англ. – СПб.: Евразия, 1997. – 430 с.

13. Маслоу А. Психология бытия. – М.: Рефл-Бук; Ваклер, 1997. – 300 с.

14. Сергій Таран. Схід – Захід: одним хліба, іншим – видовищ // Дзеркало тижня, - № 9 (537), 12 березня 2007 р. – С. 20.

15. Павленко І. Донецька область: особливості регіональної свідомості // Нова влада. – т.2(9), 2005. – С. 35-41.

16. Сила децентралізації. Україна: звіт з людського розвитку за 2005 рік. – К.: Програма Розвитку ООН. – 136 с.

17. Козловський І. Проблема гармонізації і толерантності релігійного життя на Донеччині // Донецький вісник НТШ. т. 6. – С.141-148.

18. Тертичний О. Чому мені любі “Донбасяни”// Дзеркало тижня, - № 9 (537), 12 березня 2007 р. – С. 20.

19. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. – Київ-Львів. – Видавничий центр ЛНУ ім. І.Франка. – 2005. – 520 с.

20. Освіта і наука Донбасу // Схід. Український культурологічний центр. – 1999. – 72 с.

21. Кононов И. Ф. Гуманистическое значение украинско-русского культурного синтеза в Донбассе // Человек. Время. Гуманизм. – Луганськ.: „Світлиця”, 1998.

22. Донецька область. Статистичний щорічник. – Донецьк. – 2005. - 376 с. http://www.donetskstat.gov.ua/region/index.php