118072 (Правова держава: ідея і дійсність), страница 2

Правова держава - це держава, що обслуговує потреби громадянського суспільства і правової економіки, призначення якого - забезпечити свободу і добробут. Вона підконтрольна громадянському суспільству і будується на еквівалентності обмінюваних благ, на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому що духовним фундаментом його є визнання прав людини.

Правова держава - це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади.

Сучасна правова держава - це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників)¹¹. Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте громадянське суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє відображення, зокрема у формуванні та функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.

Отже, кажучи простими словами, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

У правовій державі громадянин повинен володіти тією ж можливістю примушення володарюючих до точного виконання закону, який володіє володарюючий по відношенню до громадянина. Можливість правової організації Кант безпосередньо зв'язує з розділенням влади на законодавчу, що належить парламенту, виконавчу - уряду і судову, здійснювану судом присяжних, обраних народом.

Ідеї правової держави знайшли широке відображення і в російсько-українській політико-правовій думці. Вони викладалися в трудах Д.І Писарева, А.І. Герцена, Н. Г. Чернишевського, А.І. Радіщева, П.І. Пестеля, І.М. Муравйова та інших мислителів, що піддавали обґрунтованій критиці беззаконня феодалізму.

Теоретичну завершеність російсько-українська концепція правової держави отримала в творах видних правознавців і філософів переджовтневого періоду: Н.М. Коркунова, С.А. Котляревського, П.І. Новгородцева, С.А. Муромцева, В.М. Гессена, Г.Ф. Шершеневича, Б.Н. Чичеріна, Н.А. Бердяєва і інших. Їх державно-правові переконання - предмет вивчення історії політичних і правових вчень. У цій роботі я стисло розгляну лише ті концепції, в яких узагальнено викладаються головні ідеї і принципи правової держави з точки зору російсько-українського правознавства.

Так, Шершеневич відмічає наступні шляхи формування і основні параметри правової держави:

• для усунення свавілля необхідне встановлення норм об'єктивного права, які визначають межі свободи кожного і відмежовують одні інтереси від інших, в тому числі і державної організації, звідси ідея панування права в управлінні;

• якщо особиста ініціатива вимагає простору, то державі досить обмежитися охороною суб'єктивних прав;

• щоб новий порядок не порушувався самими органами влади, необхідно суворо визначити повноваження останніх, відділивши від виконавчої влади законодавчу, затвердивши самостійність судової влади, і допустивши до співучасті в законодавстві виборні суспільні елементи.

Гессен визначає правову державу, спираючись на фундаментальні переконання західної політико-правової думки. “Правовим називається держава, - відмічає він, - яка визнає обов'язковим для себе, як уряду, створюючи ним же, як законодавцем, юридичні норми. Правова держава в своїй діяльності, в здійсненні своїх урядових і судових функцій пов'язана і обмежена правом, стоїть під правом, а не поза і над ним”.¹²

У післяжовтневий період в нашій країні внаслідок ряду об'єктивних і суб'єктивних чинників ідеї правової держави спочатку були поглинені вимогами революційної правосвідомості, а потім повністю виключені з реального життя. Правовий нігілізм при зосередженні реальної влади в руках партійно-державного апарату, відрив цієї влади від народу привели до повного заперечення в теорії і на практиці правової організації суспільного життя на началах справедливості і, зрештою, до встановлення тоталітарної державності.

Радянська державно-правова наука в період тоталітаризму не сприймала ідею правової держави, вважаючи її буржуазною, діаметрально протилежною класовій концепції держави. Інерція владного заперечення і наукового невизнання багатовікового досвіду теорії і практики правової державності породила серйозні соціально-економічні, культурно-духовні і національні конфлікти в житті суспільства.

У останні роки в руслі реформаторських процесів, що проходять в країні, сталися серйозні зміни в наукових поглядах на державу і право, чітко визначилися нові підходи до оцінки їх ролі в політичній системі суспільства. Використовуючи науковий арсенал минулого і теперішнього часу, практичний досвід побудови і функціонування правової державності в сучасних цивілізованих країнах, вітчизняне правознавство, філософська, економічна і політична думка намітили реальні контури майбутньої правової держави в нашому суспільстві. Концептуальні положення і шляхи формування правової держави з урахуванням конкретних умов розвитку країни викладаються в трудах С. С. Алєксєєва. А.В. Венгерова, В.Е. Гулієва, Н.Н. Дєєва, В.Д. Зорькина, В.Н. Кудрявцева, Б.Л. Лазарєва, Р.З. Лівшиць, В.С. Нерсесянц, М.І. Піськотіна, Ю.А. Тихомирова, Б.І. Топорнина, Р.А. Халфіною, З.М. Черніловського, В.А. Четверніна та інших.

Правова держава - багатомірне явище, що розвивається. У ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. Неперебіжним загальним початком будь-якої правової держави є його зв'язаність правом. Правова держава це така форма організації і діяльність державної влади, яка будується у взаємовідносинах з індивідами і їх різними об'єднаннями на основі норм права. При цьому право грає пріоритетну роль лише в тому випадку, якщо воно виступає мірою свободи всіх і кожного, якщо чинні закони реально служать інтересам народу і держави, а їх реалізація є втіленням справедливості. Розвинене законодавство ще не свідчить про наявність в суспільстві правової державності. Недавній досвід показує, що в тоталітарних державах регулярно видавалися правові акти, забезпечувалася їх жорстка реалізація, але таке правове регулювання було антиподом правової держави.

Ознаки правової держави

• Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства. У системі правових цінностей вищою формою вираження, організації і захистів свободи людей є закон.

У законах держава встановлює загальнообов'язкові правила поведінки, які повинні максимально враховувати об'єктивні потреби суспільного розвитку на началах рівності і справедливості. Саме тому закон володіє вищою юридичною силою. Всі інші правові акти повинні відповідати закону. Закони регулюють найбільш важливі, стержневі сторони суспільного життя. Вони визначають міру свободи в життєво важливих сферах, охороняють етичні цінності суспільства (наприклад, закони про власність, про підприємництво, про акціонерні товариства, про суспільні об'єднання, про свободу совісті, про друк і інші). Підзаконні акти, при необхідності, можуть лише конкретизувати деякі положення законів, але ні в якому разі не “вдосконалювати”, не “підправляти”, не “змінювати” закон.

У той же час правовий закон не допускає свавілля законодавця. У законах повинні виражатися суспільні відносини, що об'єктивно складаються, тенденції їх розвитку і самооновлення. Різного роду законодавчі обмеження і заборони суб'єктивного характеру підривають основи правової держави, стримують суспільний прогрес.

Основний закон правової держави - конституція. У ній сформульовані правові принципи державного і суспільного життя. Конституція являє собою загальну правову модель суспільства, якій повинно відповідати все поточне законодавство. Ніякий інший правовий акт держави не може суперечити конституції. Пріоритет конституції - невід'ємна риса правової держави. Тому правова держава - це конституційна держава.

Верховенство закону, і, передусім конституції, створює міцний режим правової законності, стабільність справедливого правового порядку в суспільстві.

• Діяльність органів правової держави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

• Взаємна відповідальність особистості і держави. Відносини між державою, як носієм політичної влади, і громадянином, як учасником її формування і здійснення, повинні будуватися на началах рівності і справедливості.

Визначаючи в законах міру свободи особистості, держава в цих межах обмежує себе у власних рішеннях і діях. Воно бере на себе зобов'язання забезпечувати справедливість у відносинах з кожним громадянином. Підкоряючись праву, державні органи не можуть порушувати його розпорядження і несуть відповідальність за порушення або невиконання цих обов'язків. Обов’язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, які виключають адміністративне свавілля. До них відносяться: відповідальність депутатів перед виборцями (відгук депутата): відповідальність уряду перед представницькими органами; дисциплінарна, цивільно-правова або карна відповідальність посадових осіб держави будь-якого рівня за невиконання своїх обов'язків перед конкретними суб'єктами права.

На тих же правових началах будується відповідальність особистості перед державою. Застосування державного примушення повинно носити правовий характер, не порушувати міру свободи особистості, відповідати за тягарем скоєного правопорушення.

Правовий характер взаємної відповідальності держави і особистості - це важлива складова частина об'єктивного права, що складається в суспільстві, а не продукт волевиявлення держави. Дотримання правових вимог - юридичний обов'язок всіх і, передусім, держави. Цим підкреслюється невідчужуваність природних прав людини в правовій державі.

• Реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність. У соціально-політичному житті свобода людини виступає як його право. Правова держава визнає за індивідом певну сферу свободи, за межі якої втручання держави недопустиме.

Обов'язок “невтручання” державної влади відповідає праву індивіда вимагати дотримання цього. У разі порушення даного права воно забезпечується судовим захистом. У цих умовах фактична свобода перетворюється в право свободи. Право стає загальним масштабом і рівною мірою свободи. Реальний його вияв охоплюється формулою: “Все, що не заборонено індивіду, йому дозволене”, - і навпаки: “Все, що не дозволене владі - їй заборонено”.

• Правовий характер свободи індивіда проявляється в різних сферах суспільного життя. У сучасній демократичній державі об'єктивне право свободи втілюється в суб'єктивних правах особистості, різноманітних за своїм конкретним змістом. Але головне в них - це права індивіда на позитивні дії держави в його інтересах: право на недоторканість особистості, право на освіту, соціальне забезпечення, судовий захист, вільне пересування в межах державної території і т. д. Ступінь розвитку і гарантованості свобод особистості зумовлюється зрілістю правових начал державності, об'єктивними соціально-історичними, економічними і духовними передумовами.

• Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів.

• Стабільність законності і правопорядку в суспільстві.

До числа додаткових чинників і умов становлення правової держави, певне, можна віднести такі:

• подолання правового нігілізму в масовій свідомості;

• вироблення високої політико-правової грамотності;

• поява діючої спроможності протистояти свавіллю;

• розмежування партійних і державних функцій;

• встановлення парламентської системи керування державою;

• торжество політико-правового плюралізму;

• виробітку нового правового мислення і правових традицій, у тому числі:

а) подолання вузько нормативного сприйняття правової дійсності, трактування права як продукту владно-примусової нормо творчості;

б) відмова від догматичного коментування й апології сформованого законодавства;

в) подолання декоративності юридичних норм;

г) вихід юридичної науки із самоізоляції і використання загальнолюдського досвіду.

Суверенна правова влада повинна бути протипоставлена будь-яким проявам одержавлення. Відторгнення правової державності можливо по двох каналах: державно-владному і законодавчому. До політичних важелів можуть рватися різноманітні переродженські анти правові структури, свого роду політичні аномалії (авторитарна тиранія, бюрократична олігархія - реакційно-реставраторські сили, а також войовнича охлократія, антигуманна технократія - демагогічно популістські сили)¹³.