Реферат на тему:

Місце особистості в політиці

План

Вступ

1. Дослідження проблеми особи в політиці

2. Методологічний підхід

3. Агресивні форми поведінки в політиці

Висновок

Використана література

Вступ

У нормальному, цивілізованому суспільстві політика здійснюється для людей і через людей. Яку значну роль не грали б соціальні групи, масові суспільні рухи, політичні партії, кінець кінцем її головним суб'єктом виступає особа, бо самі ці групи, рухи, партії та інші громадські і політичні організації складаються з реальних осіб і лише через взаємодію їх інтересів і волі визначається зміст і спрямованість політичного процесу, всьому політичному життю суспільства.

Активна участь особи в політичному житті суспільства має багатопланове значення.

По-перше, через таку участь створюються умови для повнішого розкриття всіх потенцій людини, для його творчого самовираження, що у свою чергу складає необхідну передумову найбільш ефективного вирішення суспільних завдань. Так, якісне перетворення всіх сторін життя передбачає всемірну інтенсифікацію людського чинника, активну і свідому участь в цьому процесі широких народних мас. Але поза демократією, довірою і гласністю стають неможливі ні творчість, ні усвідомлена активність, ні зацікавлена участь.

По-друге, загальний розвиток людини як суб'єкта політики є важливою умовою тісного зв'язку політичних інститутів з цивільним суспільством, контролю за діяльністю політико-управлінських структур з боку народу, засобом протидії бюрократичним збоченням в діяльно апараті управління, відділень функцій управління від суспільства.

По-третє, через розвиток демократії суспільство задовольняє потреба своїх членів брати участь в управлінні справами держави.

Отже, первинним суб'єктом політики є особа (індивід). Як відзначали ще древні (Протагор) “Людина є міра всіх речей”. Це повністю застосовано і до політики. Саме особа, її інтереси, ціннісні орієнтації і цілі виступають «мірою політики», рушійним початком політичної активності націй, класів, партій і так далі Проблема особи має в політичній науці щонайменше три головні аспекти:

• Особа як індивідуальні психофізіологічні (емоційні, інтелектуальні і ін.) особливості людини, його специфічні звички, ціннісні орієнтації, стиль поведінки і тому подібне При аналізі особи під цією точкою зору основна увага зазвичай приділяється політичним лідерам, від індивідуальних особливостей яких залежить велика політика.

• Особа як представник групи: статусною, професійною, соціально-етнічною, класовою, еліти, мас і тому подібне А також як виконавець певної політичної ролі: виборця, члена партії, парламентаря, міністра. Такий підхід до особи як би розчиняє її в крупніших соціальних утвореннях або ж наказаних нею ролях і не дозволяє відобразити автономію і активність індивіда як специфічного суб'єкта політики.

• Особа як відносно самостійний, активний учасник політичного і суспільного життя, що володіє розумом і свободою волі, не лише загальнолюдськими рисами, але і унікальними у своєму роді рисами, тобто як цілісність, що не зводиться до її окремих соціальних (професійним, класовим, національним і тому подібне) характеристик і має політичний статус громадянина або підданої держави. Саме у цьому своєму аспекті чоловік зазвичай і виступає суб'єктом і об'єктом, предметом дії політики.

1. Дослідження проблеми особи в політиці

Багато мислителів розглядували проблему особи і політики, показували роль індивіда як суб'єкта і об'єкту політики. Цікаву точку зору я знайшла біля Р. Леббота. Ось, що він пише в своєму творі «Психологія народів і мас»:

«Психічна організація людей володіє легко змінними другорядними особливостями (окрім незмінних), які може легко змінювати середа, обставини і інші чинники.

Так само, кожна людина має в своїй психічній організації всілякі зачатки характеру, яким обставини не завжди надають випадок виявитися. Цим саме пояснюється те, що в епохи великих релігійних і політичних криз спостерігають такі миттєві зміни в характері, що здається, ніби все змінилося: вдачі, ідеї, поведінка людей, але дуже рідко буває, щоб це було надовго. Через ці завдатки характеру, які приводяться в дію відомими винятковими подіями, діячі великих релігійних і політичних криз здаються нам вищими істотами, хоча насправді в них прокинулися завдатки характеру, дані спочатку всім, відповідно до ситуації, що склалася.

Здається, що вплив обставин на людину достатньо глибоко, але зміни виявляються незначними. Голод може привести людину до озлоблення, опустити до якого-небудь рівня, але чи означає це що його звичайний характер остаточно змінився? Досліджуючи різні чинники (у тому числі і політичні) здатні діяти на психічний устрій особи і цілих народів, можемо констатувати, що вони діють на сторони характеру, що змінюються, але ні скільки не зачіпають основних його рис, або зачіпають лише шляхом тривалих спадкових накопичень (протягом століть)».

Становлення особи як суб'єкт політики відбувається поступово у міру соціального дозрівання людини, в процесі його політичної соціалізації.

Коротко можна сказати, що політична соціалізація - це перш за все вступ, вростання особи до світу політики: формування політичних уявлень, орієнтацій і установок, придбання навиків політичної участі, вростання в певну політичну культуру. Політичні уявлення, цінності, установки не даються з народженням, а саме отримуються у міру дозрівання особи.

Починаючись з раннього дитинства, політична соціалізація продовжується все свідоме життя, оскільки раз придбані уявлення, орієнтації, установки і навики не залишаються назавжди незмінними; вони можуть коректуватися, мінятися і в зрілому і навіть в похилому віці залежно від різних чинників, і насамперед під впливом особистого суспільно-політичного досвіду.

Особливо сильний вплив на процес соціалізації роблять переломні періоди суспільного розвитку. Деякі події-війни, економічні кризи, внутрішні революції, досягнення політичної незалежності-сильно впливають на зміну політичних поглядів людей.

Політична соціалізація здійснюється двома основними шляхами. Перший - це передача новим поколінням політичного досвіду попередніх поколінь, досвіду, втіленого в нормах політичної культури. Така передача відбувається в процесі сімейного виховання, навчання в школі, через засоби масової інформації і інші канали. Другий путь-це придбання особою нових раніше невідомих політичних знань, засвоєння нового, раніше невідомого політичного досвіду. У реальному житті і те і інший напрям переплітаються, взаємодоповнюють один одного.

Соціалізація може бути прямою-політичні збори і мітинги. Виборчі кампанії, політична пропаганда, вивчення політичного життя за шкільною програмою і непрямою, - наприклад, мимовільне наслідування дітей батькам в політичних перевагах. У соціалізації індивід не є повністю пасивним об'єктом. Але він і не єдиний суб'єкт, що діє . Індивіди і соціалізують і себе і соціалізуються ззовні.

Існує величезна кількість теорій осіб. Особа, її поведінка в тих або інших ситуаціях, її проблеми цікавить величезна безліч психологів і соціологів. У зв'язку з цим і виникають дані теорії. У даній роботі я розгледжу підхід Теодора Адорно, представлений в його книзі «Авторитарна особа».

2. Методологічний підхід

Навряд чи яка-небудь концепція в сучасній американській психології так ретельно критикувала, як концепція типології. Оскільки «будь-яке вчення про типів є лише перше наближення до проблеми індивідуальності, і нічого більш», будь-яка подібна доктрина є предметом спустошуючих атак відразу з двох протилежних сторін: нібито вона не уловлює одиничного, і її узагальнення статистично не засновані на продуктивному евристичному інструментарії. З погляду спільної динамічної теорії особи висловлюється заперечення, що типології мають прагнення до класифікації і трансформації вельми гнучких рис вдачі в статистичні, квазібіологічні характеристики, нехтуючи, перш за все, сукупністю соціальних і історичних чинників. У статистичному відношенні особливо підкреслюється незадовільність бінарних типологій. Що ж до евристичної цінності типології, то вказується на їх накладання один на одного і необхідність конструювання «змішаних типів», які практично заперечують первинні побудови. І вінчає всі ці аргументи небажання застосовувати жорсткі концепції до гаданої текучої реальності психологічного життя.

Теорії типів пропонують класифікацію осіб за чітко розділеними класами, вони не придатні для надійних масових даних. Таке положення, проте, не обов'язково властиво всім системам типології людини. Воно, швидше, характерний для популярних версій і адаптації теорії типів, чим для первинних концепцій. Звичайно, психологи типів намагалися класифікувати осіб, але це не було невід'ємною часткою їх теорії: їх концепції найчастіше були істотно модифіковані для допущення нормального розподілу рис.

Пояснення насущної користі типологічного підходу, проте, лежить не в статистичному і біологічному, а навпроти, в динамічному і соціальному. Той факт, що людське суспільство розділене на класи, до цих пір має більший вплив, чим зовнішні зв'язки людей. Сліди суспільного придушення залишаються в душі індивідуума. Французький соціолог Дюркгейм, зокрема, показав, як і до якого ступеня ієрархічний соціальний порядок просочує індивідуальне мислення, відношення і поведінка. Люди формують психологічні «класи» з огляду на те, що на них віддруковуються різноманітні соціальні процеси.

Поверхнева заздрість. Феномен, що обговорюється тут, знаходиться не на тому ж логічному рівні, що і різні «типи» з високою або низькою кількістю балів, які ми охарактеризуємо далі. Насправді, він не поміщений усередині і немає сам по собі психологічним «типом», але, швидше, представляє конденсацію раціональніших, як свідоміших, так і підсвідомих проявів забобонів, оскільки вони можуть бути помітні на глибших, підсвідомих рівнях.

Синдром конформіста. Представляє стереотипи, що приходять ззовні, але інтегровані усередині особи в спільну узгоджену структуру. У жінок особливо виявляються витонченість і жіночність, біля чоловіків бути «справжнім» чоловіком. Забобони, очевидно, не виконують вирішальній функції в усередині психологічному пристрої індивідів, а є лише засобами зовнішньої ідентифікації з групою, до якої вони належать або хотіли б належати. Забобони у них виявляються в особливому сенсі: вони переймають ходячі думки від інших, не важко самостійно вникнути в суть справи. Існує антагонізм між забобонами і досвідом; їх забобон «нераціональний», так само як і слабо пов'язаний з їх власними тривогами, але в той же час, принаймні зовні, він не виражений детально, унаслідок характерної відсутності сильних імпульсів, завдяки повному сприйняттю цінностей цивілізації і «благопристойності». Хоча цей синдром і включає «вигодуваних антисемітів», він властивий, поза сумнівом, вищим соціальним шарам.

Авторитарний синдром. Суб'єкт досягає власної соціальної пристосованості, тільки отримуючи задоволення від підпорядкування субординації. Це включає в гру імпульси садомазохістської структури, так само як і умова і результат соціальної пристосованості. Картиною трансляції таких підкріплень в риси вдачі є особливий дозвіл Едипова комплексу, що визначають формування синдрому, про який тут йде мова. Трансформація ненависті в любов найбільш важке завдання, яке особа повинна виконати на ранньому етапі розвитку, ніколи не завершується повністю успішно. У психодинаміці «авторитарного характеру» частка попередньої агресивності вбирається і перетворюється на мазохізм, тоді як інша частка співвіднесена з садизмом, який шукає виходу в тому, з чим суб'єкт себе не ідентифікує, тобто в зовнішніх групах. Це двоякість всепроникаюча, причому виразно супроводиться сліпою вірою в авторитет і готовністю атакувати тих, хто проявляє слабкість і соціально личить як «жертва». Соціологічно, такий синдром особливо характерний для середніх класів Європи. У США ми можемо чекати його серед людей, чий дійсний статус відрізняється від того, якого вони домагаються.

Бунтівник і психопат. Замість ідентифікації з батьківським авторитетом може виявитися «бунт». Це, звичайно, в певних випадках ліквідовує садомазохістські тенденції. Проте бунт може виявитися таким чином, що авторитарна структура особи в цілому не торкнеться. Так, ненависний батьківський авторитет може зникнути лише для того, щоб поступитися місцем іншому авторитету. Це може привести до ірраціональної і сліпої ненависті до будь-якого авторитету, з потужним деструктивним доповненням, супроводжуваною таємною готовністю «здатися» і подати руку «ненависній» силі. Насправді украй складно відрізнити таке відношення дійсно неавторитарного, і майже неможливо досягти такої відзнаки на чисто психологічному рівні: тут, як і всюди, враховується соціополітична поведінка, що визначає, чи правда незалежна особа, або просто заміщає свою незалежність негативним перенесенням.

Крайнім представником цього синдрому є “крутий” хлопець, або «психопат» в термінах психіатрії. Ці індивіди найбільш «інфантильні» зі всіх: їм так і не удалося «розвинутися», випробувати цивілізації, що формують вплив. Вони «асоціальні». Кордон між ними і злочинцями хистка.

Дивак. Це люди, які не змогли пристосуватися до світу, сприйняти «принцип реальності», які не зуміли знайти рівновагу між зреченням і задоволеністю, і чиє внутрішнє життя визначається запереченнями, що накладаються на них ззовні, не лише протягом дитинства, але також і протягом дорослого життя. Ці люди ввергаються в ізоляцію. Вони повинні побудувати помилковий внутрішній світ, часто близький до ілюзії, наполегливо протиставляючи його зовнішній реальності. Вони можуть існувати тільки завдяки самовозвеличення, у поєднанні з потужним запереченням зовнішнього світу. Вони високопроективні і підозрілі. Не можна пропустити схильність до психозів: вони «параноїдальні».

Функціонер-маніпулятор. Цей синдром, потенційно найбільш небезпечний, визначається стереотипами в крайньому ступені: жорсткі представлення -швидше, мета, ніж засоби, і весь світ розділяється на порожні, схемні, адміністративні поля. Практично повністю відсутні об'єктивні катексис і емоційні зв'язки. Розривши між зовнішнім і внутрішнім світом в цьому випадку виливається в реалізм, який розглядає всіх і вся як об'єкт для маніпулювання, управління, який береться для власних теоретичних і практичних цілей. Особливо виявляється любов до «виконання» при глибокій байдужості до змісту виконуваної роботи. Тверезий розум, разом з майже повною відсутністю яких-небудь прив’язанностей, робить їх самими безжалісними зі всіх.