117676 (Державне управління та його організуюча роль у суспільстві)

Реферат

на тему

Державне управління та його організуюча роль у суспільстві

Побудова демократичної, правової держави потребує чіткого наукового уявлення про ознаки, особливості, властивості, характерні риси управління, що притаманні всім суспільствам на різних стадіях розвитку. Поряд з цим надзвичайно важливим є розуміння характеру державного управління, здійснюваного у конкретних часово-просторових рамках. Адже процес управління повинен якомога повніше відповідати демократичним принципам, позаяк люди володіють невід'ємним, природним правом на самоврядування. Управління як різновид суспільної діяльності, спрямованої на здійснення планування і керівництво зусиллями людей, виникло на світанку історії людства. Як краще використати зусилля окремих осіб для досягнення бажаних результатів? Це питання було найважливішим і найскладнішим для людства. Багато хто не шкодував сил для його розв'язання, але його вирішення просувалося вперед дуже повільно. Останнім часом до цього питання почали підходити по-новому, орієнтуючись на досягнення наукової методології. Основна теоретико-методологічна проблема управління зводиться до того, що процеси управління притаманні лише складним, динамічним системам, іманентним атрибутом яких є самоуправління, тобто здатність до впорядкування системи, приведення її у відповідність до об'єктивної закономірності даного середовища, до оптимізації її функціонування. Наука розглядає суспільство як цілісну, складну, динамічну, самокеровану систему, розвиток якої підпорядкований об'єктивним законам. Суспільство - найвищий тип соціальної організації - існує тільки тоді, коли саме функціонує як складне цілісне утворення. Таким системам притаманні різноманітні процеси управління. З цим пов'язана і друга проблема - співвідношення стихійного і свідомого, об'єктивного й суб'єктивного в регулюванні суспільного життя. При цьому управління у своїй антиентропійній спрямованості може бути як свідомим, так і стихійним, а вплив на об'єкт за своїм характером - як об'єктивним, так і суб'єктивним.

Об'єктивні закони функціонування і розвитку суспільства діють за посередництва усіх видів регулювання. Управління - це свідоме регулювання суспільних відносин, а за джерелом дії воно є зовнішнім щодо процесу самоуправління. Механізм стихійного управління найбільш яскраво виявляється у капіталістичному суспільстві на ранній стадії його розвитку як ринкова стихія, анархія та конкуренція. Однак це не означає, що на зазначеній та попередніх стадіях розвитку суспільства людина не справляла свідомого, цілеспрямованого впливу на існуючу систему. Питання про ступінь керованості суспільним життям значною мірою залежить від взаємодії соціальних інтересів, оскільки існування і розвиток суспільства - не що інше, як діяльність людини, соціальних груп, пов'язана з реалізацією (досягненням) своїх цілей. Проте людина не може досягти цілей, що стоять перед нею, інакше, як свідомо, бо всі її прагнення і вчинки неминуче опосередковані свідомістю. При цьому цілеспрямована діяльність людей пов'язана з реалізацією їхнього інтересу як усвідомленої потреби, зумовленої їхнім матеріальним буттям, об'єктивною соціально-економічною структурою суспільства. Соціальна мета є явищем більш загального порядку - суспільної свідомості й вираження загальних потреб та інтересів соціальних груп.

Ці положення є найважливішими для визначення сутності соціального управління. Якою ж є його природа, чиї інтереси й прагнення воно виражає? Чи має воно класовий характер, виражає інтереси всього народу, незалежно від соціального зрізу суспільства? Щодо цього у політиці та науці склалися два протилежні погляди. На думку марксистів, свідоме управління, ще втілює соціальні цілі класового суспільства в життя, не може не мати класового характеру. Ідеологи лібералізму заперечують існування загальних соціальних цілей певного класу і говорять про суму індивідуальних воль і прагнень, які збігаються, що забезпечує сукупні дії мас, нації, народу незалежно від соціальної диференціації суспільства. Тим самим вони заперечують і класовий характер свідомого управління. Цей погляд є досить поширеним у країнах вільного підприємництва. Догматично не слід сприймати ані першого, ані другого погляду. Очевидно, істина десь посередині. Відомо, що спеціальні суспільні інститути управління, котрі у тій чи іншій формі завжди існували в суспільстві, утворювалися в інтересах панівних соціальних груп або класів для свідомого впливу людей на процеси суспільного розвитку, для регулювання суспільних відносин. Отже, будь-яка суспільно-економічна формація потребує зміцнення даного способу виробництва, щоб обмежити елементи випадку і просто сваволі. Сила і межі цього впливу зумовлюються природою соціальної формації та ступенем зрілості суспільства. Сучасна буржуазна держава, що зазнає дедалі зростаючого впливу різних соціальних груп населення, не може не враховувати волі й прагнень широких мас населення у своїх управлінських рішеннях і діях. Останні за своєю природою вже не мають яскраво вираженого класового характеру і дедалі більшою мірою віддзеркалюють загальні соціальні цілі суспільства. Хоча не можна повністю заперечувати домінування інтересів найбільш забезпечених верств суспільства в управлінських рішеннях.

Усе це дає підстави зробити такі висновки.

По-перше, управління є особливою соціальною функцією, яка виникає з потреб самого суспільства як складної саморегульованої системи і супроводжує всю історію розвитку суспільства, набуваючи політичного змісту й відповідних державних форм у соціально розшарованому суспільстві. Кожному типу соціальної організації, кожному конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому змісту управління не можна зрозуміти у відриві від середовища його існування. По-друге, зміст управління як соціальної функції виявляється в організуючій діяльності, що досягається шляхом об'єднання, узгодження, регулювання, координації і контролю. Організація - це не що інше, як засіб досягнення мети. Вона передбачає метод, а управління виступає як засіб гармонізації суспільного розвитку. Управління лише тоді буде ефективним, коли успішно координуватимуться зусилля багатьох людей. Коли зусилля групи людей об'єднуються в систему (організацію), то створюється дещо більш-менш відмінне за кількістю та якістю від усього, що притаманне простій сумі зусиль цих осіб. Сучасне управління подібне до оркестру з диригентом, музикантами, в кожного з яких є свій інструмент. Припустимо, що кожен музикант виконує свою партію, на своєму інструменті, не звертаючи уваги на інших. Може, кожен з них і бездоганно виконує свою партію, але в результаті маємо хаос. Лише в тому разі, коли диригент оркестру координуватиме виконання партії кожного музиканта, буде досягнуто потрібного ефекту. При цьому оркестр - це не рояль, на клавіші якого диригент натискує механічно. Це живий організм, де кожен має свої обов'язки і відповідальність. У диригента вони вдвічі більші. Багато залежить від його волі, розуму, характеру, емоцій, інтелекту, освіченості. Оркестр - це міні-образ людського суспільства. Можна навести безліч інших прикладів, які засвідчують необхідність координуючої функції. Візьмемо ще для прикладу чудову мозаїку, окремі складові якої будуть лише купою маленьких кольорових камінців, поки якась обдарована людина не збере й не розташує їх у певному порядку, який і створить величну картину.

По-третє, організуюча функція соціального управління нерозривно зв'язана з владно організуючою діяльністю. Струнка організація неможлива без сильної волі й влади авторитету. Це означає, що управління у сфері суспільних відносин має здійснюватися на основі підпорядкованості та єдності волі учасників спільної діяльності. Управління - це планування і керівництво зусиллями людей. По-четверте, соціальне управління завжди передбачає наявність суб'єктів і об'єктів. Специфікою цих елементів є те, що суб'єктами завжди виступають люди та їх об'єднання, а об'єктами - поведінка, вчинки і дії людей у процесі їх спільної діяльності. Саме тому галузь управління це сфера суб'єктивної діяльності людей, здійснюваної самими людьми і щодо людей. Отже, управління являє собою соціальну функцію владно організуючої діяльності, яка забезпечує цілеспрямованість і узгодженість спільної праці і життя людей. Управління - це насамперед організація діяльності з координації, об'єднання спеціалізованих зусиль групи людей. Системою, як відомо, прийнято називати деяку сукупність елементів, що виступає у певному відношенні як щось ціле, яке не зводиться до простої суми властивостей цих елементів. Тому управління як організуюча діяльність - це не механічне об'єднання зусиль людей, а приведення їх до системи з якісно новими властивостями. Проте не кожна система може бути системою управління. Для останньої притаманні причинно-наслідковий зв'язок між окремими елементами, динамізм, здатність зазнавати змін, зберігаючи свої системні властивості, спроможність до посилення управлінського діяння, зворотний зв'язок та інші якості.

У доповіді Римського клубу, опублікованій у 1990 р. А. Кінгом Б. Шнайдером, термін «управління» означає командний механізм суспільної системи та його функціонування з метою її безпеки, цілісності, упорядкованості та стабільного існування. При цьому обов'язково мається на увазі певна ідеологія, залежно якої може формуватися (в умовах авторитаризму) механізм урахування волі народу і ступеня відповідальності влади. Найважливішою характеристикою процесу управління, його єством є мета. Власне задля досягнення певних цілей і здійснюється управління. Оскільки змістом управління є його мета, саме зміст цілей управління і становить його цінність. Тому дуже важливо встановити, у чому полягає ця мета, відповідає вона закономірностям-суспільного розвитку. Тільки ціле покладання і цілеспрямовані дії можуть забезпечити прогрес суспільства.

Складні системи управління в суспільстві мають бути наділені гнучкістю у процесі свого розвитку переходити від одного якісного стану до іншого, підтримувати динамічну рівновагу з оточенням, забезпечувати сучасне й ефективне приведення суспільства у відповідність з притаманними йому об'єктивними закономірностями і тенденціями поступального розвитку.

Таким чином, немає суспільства як складної самокерованої системи без управління, як немає соціального управління без волі, авторитету. Влада в даному разі виступає як функціональна властивість, іманентна якість соціальної організації, що реалізується через соціальне управління. Це означає, що управління в царині суспільних відносин має здійснюватися на основі підпорядкованості та єдності волі учасників спільної діяльності. Сукупність підпорядковує собі індивідуальні волі, владарюючий свою волю підвладному, здійснюючи керівництво діями і вчинки індивідів, тобто управління людьми. Практичне здійснення управлінських процесів залежить від соціальних умов, в яких вони відбуваються. Останні, як правило, зумовлені матеріальним рівнем життя суспільства. Оскільки ж управлінська діяльність - це суб'єктивна діяльність людей, вона залежить і від соціального досвіду, рівня культури та свідомості людей, зрілості суспільства, його технічних можливостей, оптимальності й масштабності соціальних цілей та ін. Отже, без управління неможливе цілеспрямоване функціонування суспільства. Тільки державне управління забезпечує функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого. Управління - це насамперед організуюча діяльність держави, спрямована на виконання її завдань та функцій. Державне управління як соціальне явище, його форми, методи, принципи, характер зумовлюються завжди і скрізь потребами суспільного розвитку, що виявляються в інтересах певних соціальних верств і груп. Це явище пов'язане із системою суспільних відносин не тільки безпосередньо через реальні управлінські процеси, що виникають з приводу суспільного виробництва, а й опосередковано, через свідомість, певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції. Характер, спрямованість і ступінь впливу на суспільні відносини тих чи інших управлінських підходів зумовлені соціально-політичною природою суспільних сил, що стоять за ними. Система політико-правової, у тому числі управлінської ідеології, завжди відображає інтереси певних соціальних сил, що перебувають при владі. Проте це не означає, що управління настільки політизоване й соціально зорієнтоване, що не може виконувати загальні функції, зумовлені об'єктивною необхідністю і без яких не може обійтися будь-яке суспільство.

Державне управління здійснюється усіма гілками влади, але пріоритет в організації і відповідальності за результат стану суспільства залишається за виконавчою владою. При цьому слід звертати увагу на такі принципові позиції в організації виконавчої влади: 1) цілі управління; 2) наявність ідеології; 3) механізм урахування волі народу; 4) міра відповідальності влади. Ю. Тихомиров дає чіткіше визначення: «Державне управління є організованим процесом керівництва, регулювання і контролю державних органів за розвитком сфер економіки і культури, інших сфер державного життя». Такі визначення дають підстави розглядати державне управління і відповідні відносини у широкому аспекті, як діяльність усіх гілок влади по врегулюванню соціального, політичного, економічного життя, і у вузькому - як організацію і функціонування виконавчих органів. При цьому слід зазначити, що існують дві груші основних державно-управлінських відносин: організаційно-структурні та організаційно-функціональні, які виникають у процесі управління і мають обов'язковим суб'єктом орган виконавчої влади, Через що вони є переважно відносинами влади - підпорядкування.