117626 (Глобалізація: ілюзія або реальність?), страница 2

Звернемося до аналізу використовуваних у світі принципів і методів оцінки величини й структури національного багатства, що забезпечує перехід до нової якості росту, у главі дев'ятої. У главі ж восьмої спробуємо проаналізувати проблему, на жаль, що випала зі сфери уваги фахівців, що вивчають особливості сучасного етапу розвитку людства.

Так, наприклад, говорячи про ріст сепаратистських настроїв, як правило, посилаються на слаборозвинені країни, забуваючи про Канаду, Францію, Бельгії й інших демократичних і аж ніяк не бідних державах.

Отже, із другої чверті XX в. у розвинених країнах починається зміна якості економічного росту й, відповідно, зміна якості суспільних відносин у напрямку, що дозволяє реалізувати не тільки власницькі, але й соціальні, тому подібні інтереси населення. Ця зміна не була, та й не могла бути миттєвою. Вона вимагала часу, а отже, і особливого перехідного періоду, у рамках якого, крім іншого, вирішується завдання заміни національної державності державністю децентралізованого типу.

Природно, кожна країна входить у такий період зі своїм "спадщиною". Проте, можна припустити, що рішення історичних завдань даного періоду підкоряється певній загальній двоетапній логіці.

На першому етапі відбувається переструктурування всієї системи суспільних відносин у напрямку їхньої соціальної переорієнтації. На другому - викликані соціальною переорієнтацією структурні зміни стають необоротними; величину суспільного багатства визначає вже не тільки його фізичний обсяг, але усе більше його якість. У підсумку під впливом нової системи інтересів функції держави також одержують нове, у порівнянні з колишнім, утримування (не тільки за формою, але й по суті). Захист приватних інтересів стає лише одним, причому далеко не головним фактором інтеграції соціально-економічних мотивів поводження населення. Даний процес, на наш погляд, є початком формування суспільства, у якому держава не протистоїть особистості, а "обслуговує" її інтереси й потреби.

Підтвердженням такого висновку служать результати, до яких прийшли країни, що переборюють кризу національної державності, де місце приватного інтересу, що панував, зайняв інтерес індивідуально-суспільний. Ці результати виразилися, по-перше, у тім, що розподіл суспільства на протилежні по інтересах ворогуючі класи перемінила його стратифікація, по-друге, що безумовний пріоритет у структурі суспільного багатства його матеріально-економічнихих чинників розмивається й все більшу частку в ньому одержують фактори, що вважалися раніше позаекономічними (рівень утворення, якість навколишнього середовища й т.п.).

Для того щоб нова соціальна спрямованість стала відтворюватися в суспільних масштабах, потрібно перебороти небезпеку механічного й фізичного руйнування накопиченого багатства, забезпечити гарантії збереження раціональних господарських зв'язків. А це неможливо поза особливим етапом переструктурування, етапу, що дозволяє, крім іншого, відносно безболісно трансформувати національну державність у державність децентралізовану.

Висунута гіпотеза дозволяє, як можна помітити, відповісти на два питання. Чому поза залежністю від своїх соціально-економічних, етнокультурних особливостей всі країни, що вирішували завдання першого етапу переходу, ішли по шляху підвищення рівня централізованого, свідомого державного втручання в переструктурування суспільних відносин? Чому, незважаючи на те що ступінь централізації (тобто сполучення прямих і непрямих важелів впливу) визначалася й визначається національно-державною специфікою, при будь-якому варіанті вона розглядається як фактор, що гарантує проведення реформ у суспільних інтересах і, що не менш важливо, у суспільних масштабах?

Як тільки дана мета досягається, починається другий етап, у рамках якого вирішуються проблеми, викликані до життя тим, що соціальна переорієнтація економіки, перехід до нової якості росту та інше з імовірності й "випадковості" перетворюється в стійко відтворений процес. У числі таких проблем - зміцнення позицій інституту публічної власності, відмова від пріоритету класових і будь-яких інших "групових" інтересів, активізація процесу формування соціальних і територіальних співтовариств і передача цим співтовариствам додаткових (раніше реалізованих державою) функцій. І лише ті держави, де взяло гору прагнення вирішити названі завдання, де воно стало необоротним, можуть, думаємо, сьогодні називатися розвиненими.

Існує думка, що в розвинених країнах спостерігається зниження рівня й глибини централізації. Воно ґрунтується на механічному порівнянні сучасного рівня централізації з маючими місце на першому етапі переходу до нової якості росту (десь у проміжку між 30-мі й 60-мі роками). При цьому ігнорується те, що сучасні форми централізації принципово відрізняються від тих форм, які мали місце в попередні періоди. А тому вважаємо таке механічне порівняння некоректним.

Розвинені країни характеризуються не просто новим типом державності, але й новим типом централізму, що гарантує визнання рівності й рівноправності інтересів різних співтовариств і верств населення. Досягти такого визнання вдається за допомогою трансформації однополюсної форми державного централізованого керування (що розуміється як виняткова влада Центра, що діє по "дорученню" конкретного стану, класу або партії й т.п.) у багатополюсний централізм.

На практиці розглянута тенденція проявляється в наступному. Предмети ведення, раніше цілком монополизуємі Центром, розподіляються відповідно до принципу "субсидіарності". Цей розподіл здійснюється між: різними рівнями державної влади; територіальними співтовариствами (суб'єктів федерацій, регіонів, місцевого самоврядування); соціальними верствами, стратами.

Кожному із зазначених відповідає своя форма публічної власності, що є економічною основою прийняття господарських і інших рішень, а також економічною базою відповідного впливу на державу. Саме цей вплив поступово перетворює держава в дійсно суспільний інститут, об'єктивно зацікавлений і здатний (завдяки сукупності механізмів) реально захищати інтереси населення.

Таким чином, другий етап переходу до якісно нових суспільних відносин пов'язаний з розмиванням основ демократії. На зміну пріоритету інтересів більшості поступово приходить реальна громадська згода. Але тоді логічно припустити, що подолання кризи національної державності повинне супроводжуватися трансформацією (а можливо, і ліквідацією) інститутів нації й національної держави. Саме це міркування дозволило авторам висловити гіпотезу про початок формування сучасного суспільства й адекватного йому індивідуально-суспільного інтересу, спрямованого на ріст інтелектуального багатства.

У зв'язку з викладеним вище виникає необхідність відповіді на принципове питання: чи можна в країнах з адміністративно-командною системою керування забезпечити створення умов для соціальної переорієнтації суспільних відносин, тобто "зверху" сформувати передумови для рішення завдань другого етапу переходу? Щоб відповісти на нього, коротко резюмуємо сказане раніше.

Отже, у державах, розвиток яких відбувалося (відбувається) у границях єдиного економічного простору, передумовою рішення завдань першого етапу перехідного періоду є задоволення загальнонаціонального економічного інтересу, тобто (відповідно до нашої концепції) інтересу громадян. По своїй природі такий інтерес відносно стабільний. Обумовлено це тим, що його носій - економічно активне населення - реально зацікавлене в установці певних меж можливому росту рівня соціально-політичної конфліктності. Воно також зацікавлено в обмеженні централізму. Інакше велика ймовірність розпаду єдиного економічного простору й, отже, втрати всіма й кожним свого надбання. Щоб цього не відбулося, названа частина населення через інститути демократії підтримує раціональне сполучення централізованих і ринкових початків, сполучення, що гарантує взаємозв'язок індивідуального інтересу із загальнонаціональним.

Список літератури

1. Валентей С.Д. Розвиток суспільства в теорії соціальних альтернатив. - К., 2003

2. Гринін Л.Е. Глобалізація й національний суверенітет. - К., 2003

3. Лоуренс Клейн. Глобалізація: виклик національним економікам. - К., 2004

4. Луков В.О. Воспитание как ответ на вызовы глобализации. - М., 2006

5. Келле В.Ж. Процеси глобалізації й динаміка культури. - К., 2003