117620 (Геополітика минулого і сьогодні), страница 2

РОЗДІЛ 2 ГЕОПОЛІТИЧНІ ПАРАДИГМИ У МИНУЛОМУ І СЬОГОДНІ. ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ТА ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ТИПИ СВІДОМОСТІ

Констатація перехідного характеру нашої епохи не знімає питання про визначення її основного вектора з’ясування – від чого до чого відбувається перехід. Існує безліч концепцій, що пояснюють зміст перехідної епохи від індустріального до постіндустріального (інформаційного), від тоталітаризму до демократії, від біполярного світу до поліцентричного, від технічної цивілізації до посттехнічної.

Класичною є геополітична парадигма осьового протистояння, «логіки двох блоків або політичних систем», а також протиставлення розвинутої півночі і півдня, що розвивається, центра та периферії. У останньому випадку, як центр виступають США, Західна Європа, Японія, а периферією – країни з нестабільною політичною системою. Прикладами випадання з геостратегічної динаміки можуть служити як «великі країни» минулого (Римська й Османська імперії, Персія), так і нові амбіційні політичні території, чиї лідери не визнають загальних правил гри (Ірак, Лівія, Іран).

Наступною парадигмою не тільки за значимістю, але й за хронологією може виступити концепція регіональної системи безпеки, що прийшла на зміну біполярного світу. Сьогодні вважають, що існують шість основних центрів сили: США і Росія, Китай і Японія, Європа й арабський світ. Утім, замість арабського світу частина аналітиків (колишній держсекретар США Г.Кіссінджер) бачать Індію, оскільки арабський світ – це скоріше конгломерат сил, аніж органічна єдність геополітичної одиниці впливу. З іншого боку, у якості неймовірно могутнього геополітичного фактора може виступити мусульманство. Крім того у зв’язку зі становленням нової картини світу ряд держав виявляють намір стати центрами регіонального тяжіння. Наприклад, мають значний культурно-історичний потенціал для впливу на міжнародні події «Великий Іран», «Велика Туреччина», «Велике майбутнє Узбекистану», «Великий Туркестан» тощо.

І ще не втратила свою колишню актуальність парадигма зіткнення цивілізацій, де в якості системо утворюючих і підлеглих динамізму становлення принципів виступають етнічні релігійні, соціокультурні універсалії.

Карл Шмідт передбачив, що в майбутньому можливі три альтернативи історичного розвитку: [6]

1. Встановлення тотальної світової гегемонії однієї наддержави – новий Номос землі або Новий Світовий Порядок, тотожний із глобальним універсалізмом.

2. Альтернатива просторового хаосу.

3. Альтернатива балансу інтересів геополітичних просторів.

Центральним для геополітичних робіт Карла Шмідта є поняття «Великий простір». Аналогічну концепцію висуває Геннадій Зюганов, який у своїй книзі «За обрієм» пише, що «найбільш ймовірні стратегічні сценарії світової політики можна охарактеризувати так: 1. сценарій «глобальної смуги», 2. сценарій «балансу інтересів», 3. сценарій «Нового Світового Порядку»». [7]

Перша в історії геополітична парадигма – Доктрина Монро – була викладена президентом США Монро в посланні Конгресу в грудні 1823 року і зводилася до того, що США будуть розглядати як недружелюбний акт будь-яку спробу європейських держав втручатися в справи держав Західної півкулі. Коли ця доктрина була односторонньо проголошена американський уряд заборонив інтервенцію європейських країн у Західну півкулю, але з іншого боку, заявив, що США зобов’язуються також не втручатися в справи Європи й у політику європейських країн. Доктрина Монро стала прикладом не тільки глобального просторового мислення, але також і визначенням нової просторової конфігурації Землі.

Слід зазначити, що сучасний світ знову рухається до багато полярності. З одного боку цей процес природний, оскільки відбиває волю реальних і потенційних центрів сили. Разом з тим перехідний період таїть у собі чимало небезпек. Його суть – у швидкій зміні балансу сил, а це відповідно до закономірностей політології, завжди грозить викликати дестабілізацію і навіть конфлікти.

На тлі сучасної інформаційної революції та формування глобальної медіа-інформаційної системи посилилися роль та значення інформаційної парадигми геополітики, що засвідчують, зокрема, феномени інформаційного терору, інформаційних війн та протиборств тощо.

Елементом новизни в даному розділі роботи є передусім комплексне дослідження впливу процесів глобалізації на геополітичне середовище й динаміку розвитку сучасних держав та наддержавних утворень, а також на різноманітні аспекти їхньої взаємодії. Досліджено становлення та розвиток “неокласичної” (“критичної”) геополітики з органічно властивою їй інформаційною та медійною парадигмою розвитку.

Виникнення та подальший розвиток інформаційної парадигми геополітики, що набуває всеохоплюючого характеру, доведено в наукових працях зарубіжних дослідників М.Маклюена, П.Галлуа, К.Грея, Л.Крістофа, Д. Лонсдейла, М. Лібіскі, К. Грея, Ж. Туатайля, Дж. Егню, С. Делбі, В.Цимбурського, Ю. Тіхонравова, І.Василенко, К.Сорокіна, К.Гаджієва, Л.Івашова, І. Кєфєлі та ін. і вітчизняних В.Гречанінова, С. Андрущенко (Гринько), А.Кудряченка, Ф.Рудича, В.Храмова, тощо.

Нова інформаційна парадигма геополітики означає, що в ХХІ ст. доля просторових відносин між державами визначається передусім інформаційним переважанням у віртуальному просторі. У цьому сенсі розробка геополітичної стратегії (геостратегії) – це створення оперативної концепції, що базується на інформаційній перевазі у віртуальному просторі й дозволяє досягнути зростання бойової могутності держави за допомогою інформаційних технологій. У ХХІ ст. інформаційне протиборство визнається однією з форм геополітичного протиборства в системній сукупності відносин інформаційного наступу та захисту, співробітництва (кооперації) та суперництва геополітичних суб’єктів.

Відповідно, інформаційна війна визначена в роботі як планомірний інформаційний вплив на сукупну інформаційно-комунікаційну систему супротивника та нейтральних держав із метою формування сприятливого глобального інформаційного середовища для проведення будь-яких політичних і геополітичних операцій, що забезпечують максимальний контроль над простором.

Отже, інформаційна революція додала до сфери геополітики нові віртуальні виміри політичного простору, змушуючи дослідників переосмислювати норми й правила геополітичної боротьби. У сучасному інформаційному суспільстві боротьба за цей простір розгортається переважно в інформаційному полі, і саме тут знаходиться “передовий край” неокласичної геополітики, через це особливого значення набувають духовні, цивілізаційні й культурні фактори, роль і значення яких посилюється на кожному новому етапі сучасного розвитку інформаційного суспільства. [8]

Відомо, що нація є носієм «Геополітичної свідомості». Криза цивілізаційної свідомості в першу чергу проявляється у світі політичному. Світ гарантованих кордонів, закріплених міжнародними угодами, раптово змінюється світом, що не має територіально-правових гарантій. Його простір несе явні риси варварської, кочової динаміки, що грозить затопити всі границі, зробити проблематичними міжнародні політико-правові, цивілізовані норми.

У цих умовах оживає й активізується інший, геополітичний тип свідомості у чомусь явно альтернативний цивілізованому. Він зв’язаний з відчуттям стану світу як війни всіх проти всіх, де нікому не гарантований «життєвий простір» і де зможуть вижити тільки сильні і озброєнні.

Цивілізаційна презумпція довіри готова змінитися презумпцією загальної недовіри, з позицій якої формулюється тверда дилема поведінки, агресивний наступ або глуха оборона ізоляціонізму. Замість філософії відкритого й однорідного простору – гарантії партнерського обміну – формується філософія «закритого» або «розірваного» простору. Не випадково геополітичний тип свідомості різко оживився напередодні Першої світової війни, а пік геополітичних досліджень припав на 29 – 30-і роки, і центром стала повалена «ізгойська» країна Заходу – Німеччина.

Якщо цивілізаційний тип свідомості в чомусь істотному відповідає парадигмі Просвітництва і його системі оптимістично-раціоналістичних чекань, то то геополітичний світ являє собою ревізію Просвітництва з позиції органіцизму та соціал-дарвінізму. При цьому характерною рисою геополітичного мислення, на відміну від цивілізаційного, є його «натуральний» характер. А в глибинному соціокультурному змісті натуралістична парадигма неоязичництва парадигма «тіла» - витісняє християнську парадигму духу.

Відкриття геополітичного неоязичництва стосувалося фатальної несумісності латинського і німецького духу (Густав Ле Бон), несумісності гурманства і слов’янства протистояння білої і жовтої рас, нарешті, потистояння між морськими і континентальними народами (Ратцель) і близько цьому дихотомія «Хартленд - Римленд» (Спайкмен). [9]

Таким чином, перша в історії геополітична парадигма – Доктрина Монро – була викладена президентом США Монро в посланні Конгресу в грудні 1823 року і зводилася до того, що США будуть розглядати як недружелюбний акт будь-яку спробу європейських держав втручатися в справи держав Західної півкулі.

Якщо цивілізаційний тип свідомості в чомусь істотному відповідає парадигмі Просвітництва і його системі оптимістично-раціоналістичних чекань, то геополітичний тип являє собою ревізію Просвітництва з позицій органіцизму та соціал-дарвінізму.

РОЗДІЛ 3 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ГЕОПОЛІТИКИ НА МЕЖІ ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ

В сучасному світовому геополітичному просторі спостерігаються кардинальні зміни. Становлення глобальної господарської системи, що руйнує кордони національних господарств, пов'язаних міцними торговельними, фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, - найбільш значущий процес, який визначив обличчя світу на межі ХХ-ХХІ століть. Механізм глобалізації є об'єктом ґрунтовних досліджень, дискусій та суперечок серед науковців і політиків.

Інтеграція і глобалізація - найчастіше обговорювані теми як у політичних колах, так і серед фахівців-вчених і громадськості. Процеси глобалізації істотно впливають на зміст і темпи формування нових типів відносин у сучасному суспільстві і фахівців нового покоління. [10]

Той факт, що світ дедалі більше глобалізується (особливо в різноманітних сферах міжнародних відносин), означає, що предмет геополітики диверсифікується, а сама геополітика починає використовувати різноманітні наукові методи та засоби аналізу міжнародних проблем у сфері пошуку, розробки та обґрунтування шляхів здійснення політичних стратегій на відповідних рівнях – глобальному, регіональному та локальному.

Термін "глобалізація" вперше був введений американським економістом Т. Левіттом у статті, яку він опублікував у 1983 р., для означення феномену злиття ринків окремої продукції.

На межі XX та XXI століть класична геополітика дедалі більше трансформується в “глобальну геополітику”. У сфері геополітики відбуваються водночас тоталізація й інверсія, оскільки сучасні геополітичні процеси одночасно пронизують усю геосферу й вирішальним чином впливають на перетворення економічного, соціокультурного та інформаційного “просторів”. Не випадково, у науковому обігу з’являються нові поняття, які характеризують подібні перетворення – геоекономіка, геокультура тощо.

Показано, що предметом класичної геополітики був аналіз обмежень, які накладають на політичну організацію суспільства та зовнішньополітичну поведінку держав і наддержавних утворень соціоприродні географічні чинники та аналіз того, яким чином ці чинники можуть бути найефективнішим чином використані.

Класична геополітика використовувала, відповідно, з метою позиціонування країн та народів у координатах світових взаємодій досягнення традиційної географії. Маніпулюючи географічними образами карти світу й основними географічними поняттями-об'єктами, ця геополітична “класика” фактично ігнорувала суб’єктивні чинники політичного й зовнішньополітичного розвитку.

Натомість, неокласична (критична) геополітика використовує переважно проективні віртуальні ансамблі образів, “випробовуючи” їх у силових полях впливів різноманітних владно-політичних чинників. Відтак, виникають ті геополітичні ансамблі, у межах яких перебуває віртуальне буття класичних “геополітичних паттернів” (“хартленд”, “рімленд” і т.п.), не виключаючи кон’юнктурної (ad hoc) актуалізації традиційних образів “Євро-Африки”, “Євразії” тощо із відповідними змінами й розширеннями або звуженнями (ad hoc) спектрів можливих значень. Віртуалізації, інформатизації та медіатизації зазнають також класичні геополітичні образи “номоса Суходолу” і “номоса Океану” (Карл Шмітт). [11]

Але водночас виникають нетрадиційні поняття “геополітичного кодування”, “геополітичної уяви” та “геополітичного бачення” (“візії”), які негласно слугують підставами для творення сучасними державами та наддержавними утвореннями зовнішньої політики. Зазначене означає, що неокласична “критична геополітика” фактично ототожнює реальні (фізичні) і концептуальні віртуальні “простори”, сполучаючи елементи політичної економії й геополітичної практики, культурології й народної (фольклорної) образно-метафоричної геополітики, видової й надвидової національної й наднаціональної ідентичності, як елітних, так і масових геополітичних дискурсів. Ця новітня геополітика активно використовує дані сучасної психології й психоаналітики, геополітичної уяви, а також образи масової свідомості, прищеплювані масам телекомунікаційними мережами.

До сучасної “геополітичної гри” входять також віртуальні геополітичні утворення в кіберпросторі включно з тими, які спричинюють кібернетичні та інформаційні війни. Зрештою, ідеться про процеси “глокалізації” (глобалізації та локалізації водночас), обумовлені гнучким реструктуруванням геополітичних регіонів світу.

Надзвичайно важливим для визначення предмету та методів сучасної геополітики, як показано в дисертаційній роботі, є питання взаємодії цивілізацій та позиціонування держав у різноманітних “Світах”. Ідеться про приналежність або до “Першого світу” розвинених країн, або до “Другого світу” тих країн, які мають вагомі шанси прилучитися до “клубу розвинених”, або до “Третього світу” країн “на шляху розвитку”, у яких розвитку зазвичай не спостерігається. [12]

Уявлення про подібну “багатопросторовість” із розподілом країн світу на розвинене ядро, нерозвинену периферію й напіврозвинену напівпериферію (І.Валлерштайн) актуалізувалися в 1990-ті рр. після закінчення “холодної війни”, позначеної гострою змагальністю двох світових соціально-економічних систем, очолюваних США та СРСР. Проблема подібного позиціонування перетворилася не лише в тему обговорення в міжнародних ЗМІК і під час політичних дискусій, але також у невід'ємний ідентифікатор державної та регіональної геополітики.

Наслідком описаної ситуації стало остаточне утвердження у свідомості політиків та науковців уявлень про принципово нові віртуально-географічні “простори”, які не вписуються в традиційну бінарну логіку аристотелівського типу та позбавлені суперечливості традиційних геополітичних образів, деформованих контрпродуктивними фольклорними кліше, згідно з якими цілі регіони світу асоціюються з безнадійною “відсталістю й нерозвиненістю” світової периферії. [13]

У роботі проаналізовано той масовий геополітичний дискурс, який інтенсивно прищеплюють “масам” сучасні ЗМІК і якому властиві яскраві, але зазвичай беззмістовні метафоричні формули на зразок “вулкану, що прокинувся”, “храму ненависті”, “метастазів ракової пухлини”, “метастазів сепаратизму”, “чорної діри”, “вісі зла”, “імперії зла”, які виражають невизначеність ситуацій або нерозуміння специфіки певних країн та регіонів світу, які ідеологи намагаються використати для прищеплення масовій свідомості синдрому “маніхейства” та різноманітних ірраціональних філій та фобій із “єврофіліями” та “єврофобіями” включно (Дж.Крістева). У роботі доведено, що такі тенденції до творення “фольклорної геополітики” (popular geopolitics) особливо посилилися на тлі “зіткнення цивілізацій”, обумовленого антитерористичною кампанією США та їхніх союзників, започаткованої подіями 11 вересня 2001 р.

Визначено, що в процесі будівництва нової геополітичної архітектури Європи є очевидні лідери, довкола яких групуються інші його учасники. Стосовно ЄС – це Німеччина, Франція й Велика Британія. Іншими “великими гравцями” на полі європейської геополітики є США та Російська Федерація. З’ясовано, що названі три провідні країни Євросоюзу є не лише безпосередніми учасниками системи європейської безпеки, але і ядром нової геополітичної архітектури Об’єднаної Європи. Водночас усі три входять до НАТО й у цьому сенсі є найвпливовішими європейськими учасниками інтеграційних процесів у рамках Західної Спільноти, до якої передусім слід віднести наймогутнішу країну сучасного світу – США.