Міністерство освіти України

Запорізький державний технічний університет

Кафедра політології, соціології та права

З/к №7071696

Контрольна робота № 1

з дисципліни «Політологія »

студентки 4 курсу групи № 747

факультету заочного навчання

спеціальність: “Менеджмент у виробничій сфері”

Єрошенко Оксани Миколаївни

Запоріжжя

2000

Тема 12. Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини.

План

1. Введення

2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.

3. Фоорми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні.

4. Етнічні кофлікти: прчини та шдяхи їх вирішення.

5. Висновки

6. Основні поняття

7. Література

1. Введення

У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває національне питання. Цю сферу полі­тики називають «етнополітикою», або «етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів (родо­племінні утворення, народи, нації, національні групи, національні меншини та ін.) і держави. Усі питання про сутність, характер, форми життєдіяльності етносів, їх взаємозв'язок із владними структурами вивчає етнополі-тологія — складова частина яолітології. У демократич­них державах Заходу етнополітологія є самостійною ав­торитетною наукою та навчальною дисципліною. У ко­лишньому Радянському Союзі етнополітологи', як і самої політології, взагалі не існувало. Замість них в окремий розділ виділяли «марксистсько-ленінську теорію націй», завданням якої було показати шляхи ліквідації класів і націй для побудови безкласового і безнаціонального комуністичного суспільства.

Знання основ етнонаціональної політики дає грома­дянам України можливість активніше включатися у су­спільно-політичне життя, робити вагоміший особистий внесок у національно-державну розбудову своєї країни.

1. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.

Етнонаціональна політика за складних і неоднознач­них умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Ба­гатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утво­рилися внаслідок поневолення інших народів та реалі­зації імперської політики «поділяй і владарюй», не витримали випробування часом і розвалилися під тис­ком національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними. Пріоритет загальнолюд­ських цінностей, який став головним принципом у дія­льності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до націо­нального питання.

Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики держави стосовно етносів. Прихи­льники першої точки зору А. Степен, Й. Уоллерстейн та ін. вважають, що держава повинна виробляти й реа­лізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ре­сурсів, створення сприятливих умов для всіх етносів, водночас не втручаючися в їх національну самобутність. Інші дослідники — М. Леві, М. Хехтер та ін. — твер­дять, що держава стосовно етносів є відносно автоном­ною силою, а політична її еліта має на меті власні кор­поративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна). Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Е. Сміт та ін. Вони характеризують державу як інструмент титульної нації, яка здійснює контроль над державним апаратом і суспільством. На­явність цих різних точок зору, з одного боку, відбиває реальний стан речей щодо розв'язання згаданих проб­лем у різних державах, а з іншого — ускладнює розу­міння цих проблем, сприяючи пошукові оптимальних шляхів їх розв'язання (Ю. Римаренко).

В українській політологічній думці періоду колоні­альної залежності найважливішою умовою пробудження народу була, писав М. Грушевський, державницька ідея як символ боротьби українського народу за національну свободу, за створення незалежної держави. Провідним стрижнем ідеї було проголошення невід'ємного права українського народу на самовизначення та пошук його оптимальних форм. З часів Переяславської ради 1654 р. такою була вимога автономії України, що в XIX ст. була доповнена ідеєю автономії України у федерації вільних слов'янських народів, а на початку XX ст. — гаслом «Вільна Україна у складі демократичної федерації віль­них народів Росії». Та небажання Тимчасового уряду (1917 р.) надати Україні навіть такого статусу (імперські сили не хотіли визнавати українців за самостійну націю) і неприхована агресія більшовиків проти УНР зумовили необхідність проголошення повної незалежності й суве­ренітету Української Народної Республіки (Г/ універсал, 1918 р.). Як за часів Центральної Ради, так і нині, укра­їнський уряд має за завдання вільний розвиток усіх гро­мадян будь-якої національності,- що мешкають в Україні. М. Грушевський у книзі «Хто такі українці і чого вони хочуть?» писав: «З ними (етносами) українці будуть по­розуміватися у всім, що торкається нового ладу на Україні. Спільно з ними постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тільки для самих україн­ців, але й для всіх інших народностей, які історична до­ля розселила на Україні і які хочуть теж бути її добрими горожанами і вірними синами, разом з українцями».

Таким чином, зміст етнополітики бажано розглядати з урахуванням того, що етнічні спільноти, як суб'єкти політики, взаємодіють на різних рівнях, зокрема в сто­сунках між титульною нацією й іншими національнос­тями, які живуть у певній державі, між етносами з при­воду участі у владних структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх питань задо­волення специфічно національних потреб, з другого бо­ку, з питань взаємодії державних націй у федеративній і конфедеративній державі, а також на міжнародному рі­вні у світових спільнотах.

У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перс­пектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У про­цесі формування територіальної, соціально-економічної й духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних фа­кторів посилюється процес самоідентифікації й консо­лідації людей у спільноти типу етносу, нації. Сукупно ці фактори разом із моральними, естетичними, філософ­ськими, релігійними та іншими поглядами складають національну самосвідомість, яка готує й формує соціальні потреби етносу та його інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні — право порядкувати власним національним багатством; політичні — право бути господарем на власній етнічній землі; духовні — право користуватися в усіх сферах життя рідною мовою, розвивати національну культуру та ін. Сукупність таких вимог і поглядів становить етнополітичну свідомість.

Сутність етнополітичної свідомості полягає у зістав­ленні власних інтересів із запитами інших етносуб'єктів, а також у з'ясуванні засобів і ступеня державного втру­чання у процес погодження й реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозво­ляє вичленувати з них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, а також те, що стимулює участь етногруп у діалозі з іншими суб'єктами політики та ін­ститутами влади. Етноси, які не здатні піднятися до рі­вня розуміння своїх політичних інтересів, перетворюю­ться на об'єкт маніпуляцій або на засіб досягнен­ня інтересів інших політичних суб'єктів (американські індійці, народи колоній та ін.). В етносів, що усвідоми­ли свої інтереси як політичні, виникає потреба в їх самовиявленні через певні інститути — національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін.

Що ж ми розуміємо під етнонаціональною політи­кою? Дж. Мейс визначає етнополітику як відносини державної нації з іншими етнічними групами, а також взаємовідносини національних груп в межах держави. В. Євтух уважає, що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та забезпеченні прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом етнополітики переважно постає держава. Насправді ж держава, зо­крема, правова, разом з етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів і стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити як ці­леспрямовану діяльність держави й етносів (або їх пред­ставників в особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження й розв'язання національних інтересів і вимог.

Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють із загальною політи­кою. До них належать:

1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер взаємозв'язків етносів між собою й інститута­ми влади. У змістовному плані вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й багатона­ціонального електорату, національних рухів і партій та ін. Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб'єктів етнополітики у змаганні за політичне панування або задоволення власних інтересів — свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт, стабільність чи криза поліетнічного суспільства.

2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим, як безперерв­ним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей, норм і настанов, механізмом рекрутування націо­нальних еліт.

3. Етнополітична організація як частина організацій­них структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи національний склад держави, вона зосереджує в собі владні волевияви щодо етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає ви­значеної спрямованості процесові міжетнічних відно­син. Наявність і взаємодія цих структурних елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в суспільстві.

Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функ­ція забезпечення специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної культури, тра­дицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних відносин, що передбачає настанову на згоду й міжетні­чний консенсус, розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування інтересів та виключення конфронтації з арсеналу взаємодії народів, свідомий вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до рангу закону, які регулюють сто­сунки представників різних національностей, а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Сприяючи реалізації націо­нальних інтересів, етнополітика забезпечує моделюван­ня і прогнозування етнополітичних ситуацій, що мо­жуть виникнути як у стосунках між етносами, так і у відносинах етносів з державою. Їнноваційність має ба­зуватися на вивченні тенденцій національного розвитку, мотивації й спрямування діяльності основних суб'єктів етнополітики, на врахуванні ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології насе­лення, традицій тощо.

Одним із найважливіших завдань етнополітики є за­хист прав людини. Національні права належать до не­від'ємних прав особи. Однак вони не індивідуальні, як, скажімо, політичні, громадянські та ін. Це пов'язане з тим, що кожна окрема людина може реалізувати свої національні права лише через певну етнічну спільноту. До таких прав, зафіксованих у документах міжнарод­ного співтовариства і реалізовуваних демократичними державами, належать:

— право на етнічну ідентичність, збереження і роз­виток власної етнічної самобутності, етнокультурного середовища. Держава забезпечує для етносів можливість вільного розвитку національної культури, користування рідною мовою, віросповідання традиційної релігії, задо­волення національних звичаїв, обрядів та ін.;

— право нації, народу на самовизначення, яке, залеж­но від конкретних умов, може бути реалізоване в різних формах: утворення незалежних держав; територіальна автономія в межах держави (переважно для етносів, що живуть на власній етнічній території); національно-культурна автономія (переважно для національних груп, етнічна батьківщина яких міститься за межами країни проживання). Представники інонаціональної людності зберігають право на рееміграцію, тобто на виїзд до своєї етнічної батьківщини або до інших країн;

— право на захист від дискримінації за національ­ною ознакою. Нікого не можна обмежити в жодному праві через його національну приналежність. І окрема особа, і весь народ у цілому в разі дискримінаційних дій держави мають право на повну реабілітацію й компен­сацію від наслідків цих антигуманних дій.

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали мо­гутнім фактором розвитку цивілізації. У переддень нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні змі­ни як регіонального, так і глобального масштабу, а й при­звели до величезних конфліктів і жертв.

Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармоні­зації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І ціл­ком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогно­зування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного фено­мена у Всесвіті.

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто на­родів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічне означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Віт­чизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спіль­ностей, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення.