115514 (Народознавство: суть, принципи, функції та засоби)

Народознавство: суть, принципи, функції та засоби

(реферат)

Народознавство як наука про життя, звичаї та обряди й духовну творчість народу загальновизнане у всьому світі. Не випадково І. Франко у своїй праці "Найновіші напрямки в народознавстві" (1895), крім української назви, подає також німецьку й англійську.

Обсяг поняття "народознавство" широкий. "Бо ж пізнати народ, - зауважував І. Франко, - то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості, їхні інститути й економічне становище, їхні торговельні відносини й інтелектуальні зв'язки з іншими народами. Таким чином, до сфери народознавства входили б і такі науки, - як історія політична й історія розвитку державних інститутів, історія наук і історія промислу - все, звичайно, в сфері щонайобмеженішій, наскільки це стосується певного конкретного народу". (Франко І. Найновіші напрямки в народознавстві. / Зібр. тв. у 50-ти т. - Т.45 - К., 1986. - С.254).

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) наука про культуру, побут народу, його походження, розселення національні традиції та обряди. У широкому розумінні народознавство означає сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, а також здобутки народного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.

У педагогіці початкової школи вивчення українського народознавства, тобто українознавства, подається у контексті неухильного дотриманні принципу народності (Г. Сковорода, Т. Шевченко, К. Ушинський, О. Духнович, Б. Грінченко, С. Русова, В. Сухомлинський). У даному випадку народність - це втілення в навчання та виховання учнів засобами українознавства ідей, почуттів і прагнень рідного народу, нації.

Належна увага вчителів, батьків, учнів, громадськості до українознавства має надзвичайно велике виховне, пізнавальне, освітнє, розвивальне, а разом з цим і державне значення. Тому ніякого перебільшення не буде, якщо скажемо, що справжнє національне виховання молодших школярів без українознавства не мислиме. Та й навчально-виховний потенціал його невичерпний.

Українознавство служить дійовим засобом утвердження у свідомості учнів громадських почуттів, української національної гордості й людської гідності українця, вболівання за долю самостійної Української держави, готовності стати на захист незалежності країни, виявляти пошанне ставлення до державних символів і атрибутів. Завдяки цьому ростимуть національно свідомі громадяни України, горді історією, культурою і мовою українського народу.

Оволодіння українознавством у початковій класах сприяє входженню молодших школярів у життя, родинний і громадський побут, виробничу й культурну сферу рідного етносу.

З метою визначення потенційних можливостей народознавства в екологічному вихованні, розглянемо його принципи.

1. Принцип науковості в розробці змісту навчального матеріалу з народознавства. Деякі емпіричні народні знання суперечать науковим. Це, зокрема, стосується питань, зосереджених розділі народознавства, що дістав назву демонології (віровчення про злих духів, демонів). У багатьох випадках такі питання репрезентуються через народні прикмети (передбачення, ворожіння, відгадування тощо). Наприклад, у народі вважають, що коли кішка або хтось із порожнім відром перейде людині дорогу, то її неодмінно чекає невдача.

Приховувати від учнів питання демонології, якщо вони "живуть в народі", немає жодного сенсу. Але й формувати та розвивати в них віру у "злі духи" також немає потреби. Тому такі питання доцільно представляти у формі "розважального матеріалу" і в міру можливостей давати учням їх спростовувати з позиції науки.

При розробці змісту навчального матеріалу з народознавства вчитель чи вихователь орієнтується на науково достовірні знання.

2. Принцип системності. Будь-які знання мають вищу цінність, якщо воно належним чином систематизовані.

Систематизація етнографічних знань стосується як народознавства в цілому, так і окремих його розділів зокрема (наприклад, системне вивчення українського фольклору чи різьби по дереву). Але це не виключає епізодичного використання народознавства, якщо його елементи органічно вписуються у зміст інших навчальних предметів (історії, біології тощо). Отже, принцип системності в розробці змісту навчального матеріалу з народознавства вимагає цілісності його інформаційного компонента.

3. Принцип народності. Він вимагає органічного поєднання побутово-емпіричних і наукових знань на ґрунті їх взаємозбагачення.

Осмислюючи зміст навчального матеріалу з позицій цього принципу, необхідно продумати, як ті чи інші закономірності, відкриті емпіричним шляхом, підтвердити науковими знаннями. Наприклад, добрий господар без спеціальних вимірювань може досить точно "на око" визначити вагу зерна, яке знаходиться в купі, що має форму конуса. Завдання вчителя математики в цьому разі полягає в тому, щоб показати, як скористатися формулами для обчислення об’єму конуса і визначення маси тіла через його об’єм і питому масу при "окомірній" оцінці ваги зерна.

4. Принцип зв’язку народознавства з життям. Оволодіння народознавством - один із найефективніших шляхів засвоєння учнями соціально-культурного досвіду та підготовки їх до життя.

Але цю функцію народознавство реалізує за умови його спрямування на життєві потреби людини. В цьому зв’язку особливої гостроти набуває питання взаємозв’язку соціально-культурної спадщини минулого з сучасною культурою

У пізнавальному плані будь-який елемент народознавства є цікавим і корисним, а в прикладному аспекті - далеко не всі. У сучасних складних умовах переходу до ринкової економіки молодь приваблює практицизм наук. А тому, розробляючи зміст освіти з народознавства, в тому числі й на рівні навчального матеріалу, треба прагнути до того, щоб цей матеріал мав належне практичне спрямування стосовно реалій життя.

5. Принцип дослідництва і творчості в оволодінні народознавством. Як зазначалося вище, оволодіння народознавством не зводиться до засвоєння певних знань. Воно передбачає організацію різноманітної практичної діяльності школярів.

Один з її аспектів - дослідницька діяльність учнів етнографічного характеру. Її зміст - це пошук етнографічних матеріалів, старовинних речей, запис розповідей старожилів, пісень, легенд, оповідей, казок з їх наступним аналізом та узагальненням, участь у створенні музеїв тощо.

Другий аспект практичної діяльності - оволодіння технологією народних художніх промислів (різьбою по дереву, писанкарством, килимарством, вишивкою, виготовленням керамічних виробів тощо). Така діяльність має здебільшого творчий характер.

6. Принцип гуманістичної спрямованості змісту народознавства. Відповідно до цього принципу зміст народознавчого матеріалу має бути спрямований на виховання в учнів духовно-моральних цінностей, національної свідомості, поваги до здобутків національної культури та інших народів.

Зауважимо, народознавство синтезує в собі здобутки побутово-емпіричної та наукової етнографічної думки і служить ефективним педагогічним засобом оволодіння соціально-культурним досвідом українського народу та інших цивілізованих народів світу.

Зміст національного народознавства не вичерпується одними лише знаннями про життя українського народу. Оволодіння ним передбачає організацію пошукової творчої діяльності учнів, спрямованої на збагачення національної етнографічної культури, на опанування соціальним досвідом українського народу в широкому значенні цього поняття. Тому його вивчення здійснюють у трьох головних напрямах:

1) в процесі оволодіння знаннями з основ наук, техніки, літератури та мистецтва;

2) організації позанавчальної виховної роботи;

організації пошуково-дослідницької роботи.

Етнографічна культура, яку засвоюють учні, охоплює найрізноманітніші сфери людського життя: історію, мову, фольклор, господарсько-економічну та виробничо-трудову діяльність, матеріальне і духовне виробництво тощо. Тому елементи народознавства можуть і повинні бути предметом засвоєння на навчальних заняттях з будь-яких дисциплін.

Зміст і структуру шкільного народознавства оцінюють з двох позицій, а саме:

з позиції оволодіння учнями соціально-культурним досвідом, необхідним для організації їх життєдіяльності;

з позиції оволодіння етнографічними знаннями про цей досвід. Тому засвоєння здійснюють шляхом пізнання та громадсько-корисної практичної діяльності школярів. Щоб дотриматись оптимального співвідношення цих аспектів навчальної діяльності учнів, необхідно глибоко усвідомити педагогічні функції шкільного народознавства.

Досвід засвідчує, що засобами народознавства доцільно реалізувати цілий ряд соціальних та навчально-виховних функцій. Розглянемо найголовніші з них.

Національно-культурне відродження і розбудова України. Шкільне народознавство, як і весь зміст навчання та виховання в школі повинно сприяти національно-культурному відродженні і розбудові нашої держави. При цьому можна виділити два його аспекти: пізнавальний і прикладний.

Перший передбачає збагачення національної культури нашого народу шляхом реабілітації та повернення тих її пластів, які через різні обставини були безпідставно занедбані та забуті. Це стосується передусім відновлення та повернення українського народу його правдивої історії, яка в радянський період розвитку була тенденційно спотворена, а також творів українських політичних діячів, істориків, художників, композиторів, поетів, письменників, які стали жертвами сталінських репресій.

Повернення народу цих культурних цінностей істотно збагатить нашу культуру колишніми її здобутками, стане важливим чинником формування та розвитку національної самосвідомості українців, їх гідним внеском у розвиток світової цивілізації.

Відродження національної культури в пізнавальному аспекті служитиме також дійовим чинником істотного оновлення змісту шкільної освіти, сприятиме підвищенню якості навчання та виховання учнів.

Прикладний аспект відродження та розвитку національної культури забезпечує оволодіння підростаючими поколіннями тими елементами соціального досвіду нашого народу, які сприятимуть його подальшому прогресу. Цей аспект стосується

передусім матеріальної культури народу, його господарсько-економічної та виробничо-трудової діяльності, використання природних багатств тощо.

В пізнавальному аспекті такі екскурси в минуле, безумовно, корисні, бо вони дають уявлення про життя народу за тих умов, за яких жили наші предки. Та було б наївно сподіватися, що нинішні чи прийдешні покоління відмовляються від застосування сучасних засобів землеробства (тракторів, комбайнів, сіялок), від сучасного житла, одягу, речей повсякденного вжитку, естрадного мистецтва, кіно, радіо, телебачення і т.д. та повернуться до волів, однолемішного плуга.

Посилення зв’язку змісту шкільної освіти з життям. Успадкований національною школою зміст шкільної освіти хибує відривом від життя. Він найповніше проявляється у тому, що здобуті в школі знання здебільшого не мають практичного застосування у повсякденному житті та діяльності людини. Це пояснюється тим, що у процесі розробки змісту шкільної освіти радянська педагогічна наука керувалася утопічними ідеями суспільного розвитку, на прогнозування якого претендувала марксистко-ленінська теорія в особі історичного матеріалізму. При цьому здобутий народами соціально-культурний досвід знецінювався.

Шкільне народознавство охоплює всі пласти національної культури, включаючи й народну мораль і пов’язані з нею традиції (родинні, релігійні та ін). Це дає змогу з допомогою засобів народознавства наблизити зміст шкільної освіти до життя.

Використання народознавства в школі не обмежується посиленням зв’язку з життям в одному лише виховному аспекті. Адже шкільне народознавство має на меті оволодіння не тільки знання про природу, а й практичними вміннями та навичками, що репрезентують певні елементи соціально-культурного досвіду (самообслуговування, догляд за житлом, вирощування домашніх культур, оволодіння ремеслами, промислами тощо). Отже, й у практично-прикладному аспекті шкільне народознавство служить ефективним педагогічним засобом посилення зв’язку навчання та виховання з життям.

Поглиблення та розширення знань учнів. Зміст загальної освіти формувався виключно на досягненнях науки, техніки, літератури та мистецтва. Здобутки ж етнографічної культури не знаходили в ньому належного місця. Тому й знання, якими учні в результаті засвоєння змісту шкільної освіти, також хибували відривом від життя.