115423 (Методичні проблеми реалізації комунікативно-мовленнєвого підходу у початкових класах), страница 2

Л. Вавіна вважає, що, якщо створити в навчанні таку ситуацію, в якій учень наочно відчує зв’язок між своєю практичною і мовленнєвою діяльністю, то процес формування в учнів комунікативних умінь проходитиме успішно. Він також сприятиме розвитку в учнів розумових операції, необхідних для створення власних висловлювань: усвідомлення мети своєї діяльності, попереднє планування твору, цілеспрямований відбір необхідної інформації, повний і логічно завершений її виклад, в результаті активного використання яких формуються практично важливі комунікативні уміння.

Відомо, що спілкування як найбільш розповсюджена сфера мовленнєвої діяльності не досягає у багатьох учнів рівня нормативної сформованості навіть наприкінці початкового навчання. Цей незадовільний кінцевий результат можна пояснити тим, що в змісті й методиці навчання учнів української мови недостатньо акцентується увага на послідовному розвитку в них самостійного мовлення.

У зв’язку з цим на сучасному етапі вирішення проблеми комунікативного розвитку учнів пов’язане з формуванням життєво необхідних і соціально істотних комунікативних умінь (сприймати і продукувати висловлювання). Практика свідчить, що робота в цьому напрямі актуальна і методично значуща, адже формування комунікативних умінь сприяє становленню комунікативного ядра особистості й підвищує якість висловлювання як продукту мовленнєвої діяльності.

Кожна дитина, вивчаючи рідну мову на практичному рівні, підкоряється нормам і системі цієї мови. Завдяки цьому вона розуміє оточуючих, а вони – її. Елементи мови, якими вона користується, стають її надбанням, застосовуються нею в мовленнєвій діяльності, є одиницями її мовлення. Отже, мовлення – це ті елементи рідної мови, якими користується дитина в певних умовах.

Мовленнєвий розвиток дитини є досить широким поняттям, яке охоплює рівень сформованості звуковимови, його відповідності загальноприйнятим орфоепічним нормам української мови, обсяг словникового запасу і граматичну організацію мовлення.

Мовлення учнів розвивається, якщо вони набувають здатності розуміти лексичне і граматичне значення слова, словосполучення, речення, тобто якщо запам’ятовується матеріальна оболонка відповідного мовного знака і правильно співвідноситься з явищем позамовної реальності.

За умови правильних методичних підходів, належної організації і навчально-методичного процесу навчання рідної мови в першому класі в учнів успішно формуються вміння слухати і розуміти почуте, висловлюватися, вступати в діалог і полілог. Дитина, стверджує О.В.Бойко, достатньо швидко стає повноправним членом свого мовного угрупування, здатного породжувати і розуміти безкінечну кількість нових для неї, але не менш значимих речень на мові, якою вона оволоділа. Що стосується мовлення зв’язного, мовлення розповіді (в термінології С.Л. Рубінштейна – контекстуального), то тут, безперечно, дитину треба навчати.

З огляду на це, С.І.Дорошенко пише, що „в сучасній методиці початкового навчання рідної мови широко запроваджується функціональний підхід, дидактичним засобом його реалізації виступає зв’язне висловлювання, текст”. Саме в ньому (тексті) як найвищому рівні мовної системи функціонують мовні одиниці нижчих від нього рівнів – речення, словосполучення, слово. Рівень же знань з української мови, на думку М.І. Пентилюк, залежить від запасу слів та уміння користуватися ними при конструюванні власних висловлювань.

Експеримент Т.К.Донченко переконує, що робота над формуванням у школярів способів збагачення власного мовного запасу й оволодіння мовними нормами дає значно вищі результати, якщо вона проводиться на комунікативній основі, у процесі комунікативної діяльності. Г.С. Демидчик зазначає, що формування комунікативно-мовленнєвих умінь – одна з основних проблем сучасної методики навчання мови, оскільки відсутність належної кореляції між теоретичними знаннями і практичними мовленнєвими вміннями позначається на кількісних і якісних характеристиках мовлення, породжує різного типу мовленнєві помилки й недоліки.

Виходячи з того, що мовлення – це діяльність, яка передбачає використання мови з метою спілкування, пізнання, впливу на інших людей, Л.В. Барановська пропонує основну увагу приділяти мовленнєвій діяльності як в усній, так і в писемній формі; цілеспрямовано вдосконалювати граматику мовлення учнів, учити їх сприймати і розуміти чуже мовлення, а також будувати висловлювання (тексти) у відповідності з нормами мови.

Важливість, необхідність та роль розвитку усного мовлення під час навчання грамоти обґрунтував також у своїх працях і Є.П.Голобородько "Слухання і говоріння становить фундамент, першооснову формування письмових форм мовлення – читання, письма, писання. Увага до вдосконалення і розвитку усних видів мовлення має бути не менш важливою, ніж до вироблення письмових видів. Завдання всіляко розвивати і вдосконалювати у кожного учня вміння уважно слухати і говорити ясно, усвідомлено, по суті справа не менш значима, ніж проблема навчання елементарному читанню і письму".

Обґрунтовуючи проблему розвитку усного мовлення, Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, В.В.Давидов виходили з розуміння соціального характеру причин і процесу розвитку мовлення дитини. Так, П.Я. Гальперін пише, що мовлення для дитини виступає в його комунікативній функції. Наслідком цього є те, що вона оволодіває ним практично.

Спостереження Л.С.Виготського та О.Р.Лурія показують, що „мовлення дітей може включати несвідоме, вільне використання багатьох елементів і явищ рідної мови”. Л.С. Виготський пояснює мовленнєвий розвиток дитини, виходячи з того, що здібність до спілкування і повідомлення є результатом іманентного (йде зсередини) розвитку спілкування.

У ході досліджень встановлено, що при переході до шкільного навчання діти при вивченні граматики рідної мови надають перевагу не словесному складові речення, не його граматичній структурі, а висловлюваній ситуації і її предметним компонентам. Учені твердять, що розвиток мовлення – це складний творчий процес, який протікає в єдності з розвитком мислення дитини і з ускладненням її мовленнєвої діяльності.

Закони побудови мови, її звукового складу залишаються неусвідомленими до тих пір, поки в школі дитина не починає спеціально займатися граматикою мови і фонетикою мовлення.

Вивчення мовлення в генетичному плані показує, що дійсно основною рушійною силою розвитку мовлення є семантика мови, а сам процес виступає у вигляді постійних активних "пошуків" дитиною мовленнєвих засобів для висловлюваних нею значень при поступовому наближенні до тієї самої граматичної форми, яка характерна для даної мови.

Саме тому головним завданням розвитку усного мовлення вважаємо вироблення мовленнєвих умінь на основі співвідношення мовної теорії і мовленнєвої практики; визначення змісту і характеру мовленнєвих вправ; добору мовленнєвого матеріалу (зразки слів, речень і т. ін.); застосування відповідних методів (спостереження, аналогії, словесного) і прийомів.

На нашу думку, надзвичайно важливо навчити учнів відбирати мовний матеріал, зміст і форма якого відповідали б меті висловлювання, будувати висловлювання у відповідності до правил граматики та конкретної мовленнєвої ситуації (конструкції, побудовані з метою запитання, заперечення, розповіді, прохання, наказу, уточнення тощо), активно використовувати різні частини мови, особливо прикметники, конструювати зв‘язні висловлювання, підпорядковуючи зміст і мовне оформлення комунікативній меті.

Важливо зазначити, що комунікативні вміння мають відповідати основним комунікативним ознакам мовлення: правильності, чистоті, точності, логічності, виразності, доступності, доцільності. Дані характеристики мовлення можна розглядати як лінгвістичну спрямованість типології комунікативних умінь (уміння будувати висловлювання правильно, точно, логічно, доступно тощо). Формування комунікативних умінь є одним з аспектів розвитку творчої особистості учня, яка характеризується знаннями, вміннями і навичками, необхідними для розуміння чужих та побудови власних програм мовленнєвої поведінки, адекватних ситуаціям спілкування.

Список використаних джерел

1. Бадер В. Класифікація помилок у мовленні молодших школярів // Рідна школа. – 1999. – №9. – С. 53-55.

2. Возрастная и педагогическая психология / Под ред. М.В. Матюхиной, Т.С. Михальчик. – М.: Просвещение, 1984. – 256 с.

3. Выготский Л.С. Избранные педагогические исследования. – М.: АПН РСФСР, 1956. – 380 с.

4. Гольдберг А.М. Особливості оволодіння учнями молодших класів лексикою рідної мови. – К.: Радянська школа, 1979. – 160 с.

5. Дорошенко С.І. Основи культури і техніки усного мовлення. – Харків: ОВС, 2002. – 144 с.

6. Дорошенко С.І. Розвиток мовлення молодших школярів. – К.: Освіта, 1987. – 124 с.

7. Дорошенко С.І. та ін. Методика викладання української мови: Навч. пос. – К.: Вища школа, 1992. – 380 с.

8. Канакина В.П. Особенности лексики младших школьников // Начальная школа. – 1997. – №6. – С. 72-77.

9. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особи-стості // За ред. Л.М.Проколієнко. –К.: Радянська школа, 1989. – 218 с.

10. Львов М.Р. Методика развития речи младших школьников. – М.: Просвещение, 1985. – 456 с.

11. Методика і практика викладання рідної мови в початковій школі / Зб. статей. – Львів, 2001. – 132 с.

12. Олійник Т. Виправлення недоліків мовлення в учнів перших класів // Питання філології. – Вип. 1. – Тернопіль: ТДПУ, 1997. – С. 91-93.

13. Петрук О.М. До проблеми навчання української мови на функціональ-но-комунікативних засадах // Нова педагогічна думка. – 2003.– №3.– С. 70-71.

14. Савченко О.Я. Сучасний урок у початкових класах. – К.: Магістр. – 1997. – 255 с.

15. Сидор Е. Вправи для розвитку в учнів загальномовленнєвих, комуніка-тивних і творчих умінь // Початкова школа. – 2001. – №6. – С. 19-23.

16. Синиця І.О. Психологія усного мовлення учнів 1-3 класів. – К.: Радянська школа, 1974. – 140 с.

17. Словник-довідник з української лінгводидактики: Навчальний посібник / Кол. авторів за ред. М.Пентилюк. - К.: Ленвіт, 2003. – 264 с.

18. Старагіна З.П. Про мовний розвиток молодших школярів // Педагогіка і психологія. – 2000. – №1. – С. 10-16.