МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

На тему: “Українська держава гетьмана П.Скоропадського”

Виконала:

Студентка заочного

факультету ЗБО 1-1

Погасій О.В.

Київ, 2000

ПЛАН:

1. Вступ.

2. Розпуск Центральної Ради. Прихід до влади гетьмана П.Скоропадського.

3. Гетьманська держава, її внутрішня і зовнішня політика.

4. Протигетьманське повстання. Крах гетьманщини.

5. Заключення.

Над історією української держави розмірковувало і вивчало віхи її становлення та буття немало істориків: і об’єктивно, і з ідеологічними передвзяттям – цей процес почався від козацьких літописців, тривав він і в ХХ ст., згадати б В.Антоновича, О.Єфименко, М.Грушевського та ряд інших, які розглядали цю тему чи з заданих позицій (літописці), чи з романтичних, чи народницьких, і часто багато речей із тьми минулого вийнявши, немало в тому процесі й недобачили та й не завжди розуміли. Докорінний злам у історичному погляді на Козацьку державу бачимо в істориків-державників, які зупинилися не так на соціально-економічних процесах, як на вивченні самого механізму творення української держави і складнощах цього процесу.

Давня українська поезія, яку раніше цілком безпідставно вважали схоластичною, має дивовижну, майже ніким не простежену вписаність у живе тодішнє життя, зокрема в державотворчі процеси свого народу, тобто відзначається великою актуальністю і часто стає не просто зразком (більш чи менш талановитим) словесного мистецтва, а й документом своєї доби, який приносить часом не лише новий, незвісний за іншими джерелами факт, а й подає цілком своєрідне освітлення тих чи інших подій, чим не можна ігнорувати.

Важка й печальна історія українського державотворення. Але ми, жаліючи над помилками наших державотворців і на їхні невдачі, не повинні забувати й іншого: українці викликали неймовірні зусилля і з’явили немало геройства та самопожертви, щоб свою державу, в межах можливості, встановити та її втримати. Не перелічити мільйонових жертв покладених в її ім’я і задля неї, і про них не маємо ніколи забувати, адже дуже часто гинули найкращі, найчесніші, ідейні і сумлінні, а хитрі, безчесні виживали і сіяли своє зерно в наш генофонод. Однак у часі проростало не лише воно, а й зерно чисте та відбірне – народжувалися нові й нові покоління, котрі кидалися на боротьбу за нашу волю й незалежність. Хотіли мати собі свободу й немало крові за неї пролили, але все бажали, щоб правив нами хтось чужий. Історія державотворення про це свідчить на кожному кроці. Отож, ці дві великі речі – відсутність єдності і віра в те, що хтось нам допоможе стати на ноги і збудувати власну державу, більше всіх ворогів нас знищували й умаляли, і поки не усвідомимо цих найбільших своїх хвороб та болячок, поти не зведемося з колін і не станемо рівними серед рівних. Доки будуть у нас переважати партійні, конфесійні, групові інтереси і доки не осягнемо святої ідеї національної єдності, не будемо сильними; доки не збагнемо, що мусимо стати на ноги самі, доки не перестанемо сподіватися на іноземного “дядечка”, котрий нам допоможе, не будемо з іншими й рівними і не зживемо загніждженого і заглибленого в нас комплексу рабства. Раб перестає бути рабом не через мрії про свободу, а через віру в свою людську повновартісність – цей історичний урок треба пізнати і засвоїти передусім. Народ наш вільнолюбний, здатний на героїчний чин, на змагання за свою свободу, любить свою землю і вміє на ній працювати, але до того треба йому ще історичної мудрості, а мудрість – це є: навчитися єдності та віри в себе, свою правду, силу, волю, бо таки мав рацію Тарас Шевченко, коли проголошував і навчав нас, що “в своїй хаті своя правда, і сила і воля”. Не маючи єдності, пропадаємо, з єдністю станемо сильними і нас почнуть поважати у світі. Коли повіримо в себе, перестанемо оглядатися за чужим володарем, то збудуємо собі дім, який стане для нас і нащадків вільним та вічним. Коли навчимося шанувати й любити себе самих, шануватимуть нас і сусіди; коли повіримо в свою силу та спроможність, на нас перестануть дивитися зажерливим оком: хижак б’є слабкого, сильного остерігається; і це закон природи, який неперехідний.

Останнім часом з’явилося чимало наукових і науково-популярних праць як істориків минулого, так і сучасних. Але подані в них матеріали нерідко мають дискусійний чи полемічний характер, потребують уточнень, поглиблення і навіть більше – якоюсь мірою політизовані й відзеркалюють точку зору певних партій чи суспільних угрупувань. При такому розмаїтті поглядів на історичну спадщину досить важко розібратися в соціально-політичних, економічних та інших процесах далекого й недавнього минулого.

У своїй книзі О.Субтельний високо оцінює політику уряду гетьмана Павла Скоропадського.

Після здобуття Україною справжньої незалежності і державного суверенітету ми нарешті маємо змогу по-новому подивитися на постать Павла Петровича Скоропадського — останнього українського гетьмана. Він належить до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні дискусії, створювалися міфи і легенди. Зі своїх майже 72 років життя Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців і якщо перші 45 років вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за ту недовгу мить влади над віруючою в пошуках виходу з соціальних експериментів Україною. А заплатив він сповна — смертю маленького сина ще за часів гетьманування, поневіряннями на чужині, перебуванням під опікою німців у період фашистської диктатури. Початок життя Павла Скоропадського не віщував жодної з цих подій. То був типовий життєвий шлях російського аристократа — адже половина петербурзького вищого світу мала українське коріння або українську маєтність.

4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. У відповіді на ультиматум (іі підписали В.Винниченко й С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на «право самовизначення України шляхом нав’язування iй своїх форм полiтичного устрою». Бiльшовики незважаючи на численнi декларацii про «самовизначення нацiй аж до вiддiлення», не переводили своїх вiдносин з Україною в площину мiжнародного права.

Постає закономiрне запитання: чому перед такою загрозою Центральна Рада не змогла протистояти бiльшовицькому наступу?

Вiдповiдь лежить у площинi двох факторiв – зовнiшнього й внутрiшнього.

Лiдери Центральної Ради опинилися перед вибором – де шукати допомоги проти ворога нашого нацiонального визволення – Росiї. Одна частина стояла за те, щоб шукати iї в народi, йдучi назустрiч його соцiально-еконмiчним прагненням, а друга частина – закликала на допомогу проти бiльшовицької навали нiмецького вiйська. Члени української делегацiї пiсля переговорiв у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем звернулися iз закликом до нiмецького народу про допомогу. Але приход нiмецької армiї на Україну не дав очiкуваних результатiв, а навпаки. Орієнтація і надія на зовнішні сили провалилась, бо німці себе почували на українській землі не як «приятелі», а як повноправні хазяєва.

Відіграв свою негативну роль у боротьбі з більшовизмом і такий внутрішній фактор, як вічна прірва між задумом і його втіленням в життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму та нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм. А неспроможність вирішити ділему – пріоритет прав нації чи прав людини (вибрали перше) врешті-решт це визначило долю Центральної Ради.

Зі свого ж боку німці теж втрачали терпець до молодих і мало спроможних політиків, які переважали в Центральній Раді. Вони швидко пересвідчилися, що вона не мала практично ніякого адміністративного апа­рату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушне потребували го­лодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціа­лістичними партіями у Центральній Раді переконали німців у тому, що «молоді ук­раїнські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна Рада складала конституцію Української держави, до зали ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала — без усякої спроби за­хищатися.

За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним чинником на Україні, вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач. З огляду на слабкість і дискримінованість української інтелігенції до революції, по­літичну її недосвідченість створення і зміцнення Центральної Ради було безпереч­ним здобутком. Своєю діяльністю вона нарешті поклала край поширеним сумнівам щодо самого факту існування українського народу. Вона перетворила українське пи­тання на одне з ключових питань революційного періоду. З суто політичної точки зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом добилася більшого, ніж хтось міг сподіватися.

Вона також узяла гору над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до Росії. Прагнучи створити демократичний парламентський устрій, Центральна Рада лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що ситуація ви­магала жорсткості дій. Вражаючим прикладом цієї відданості стало надання єврей­ській меншості широкої культурної автономії — попри найсуворішу критику з її бо­ку українського уряду. Цей крок Ради став прецедентом на майбутнє. Але чи не най­більш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, що, вперто висуваючи вимогу українського самоврядування, вона серйозно підірвала раніше недоторканий принцип «єдиної та неподільної Росії», змусивши Тимчасовий уряд, а потім і біль­шовиків відступити (принаймні в теорії) від цієї «священної корови» російського політичного мислення.

Але найочевиднішим в діяльності Центральної Ради є її поразка. До найважли­віших її причин належала відсутність двох головних опор державності, а саме — боє­здатної армії та адміністративного апарату. Не маючи останнього, Центральна Рада не могла утримувати зв'язки з губерніями та селом, де зосереджувалося найбільше її можливих прибічників. Не меншої шкоди завдавала й відсутність згоди щодо того, яку політику проводити. Це з усією драматичністю виявлялося в гострій ворожнечі між Винниченком і Петлюрою — двома провідними міністрами в уряді. Винниченко доводив, що Центральній Раді слід проводити суспільне радикальнішу, ніж у біль­шовиків, політику, щоб виправдати сподівання мас на докорінні зміни. Тим часом Петлюра вважав, що слід приділяти більшу увагу будівництву інститутів національ­ної державності. Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли револю­ція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20% усього населення України. Авст­рійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домови­лися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з геть­маном Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимо-нархічними традиціями, пов'язаними з козацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні зем­левласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив вій­ськовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З почат­ком революції він українізував своє військове з'єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського опол­чення «вільних козаків». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав но­вий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

29 квітня, на з'їзді, скликаному в Києві Лігою землевласників, на який з усієї України прибуло 6500 делегатів, з ентузіазмом проголосили Україну Геть­манською державою на чолі з П.Скоропадським, закликавши його «врятувати країну від хаосу і беззаконня». Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. Того самого дня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужено молебен. Переворот відбувся майже безкровне, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Того ж дня П.Скоропадський разом із прибічниками оголосив про встановлення «Української Держави» (на від­міну від «Української Народної Республіки» Центральної Ради). Нова держава грун­тувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських засад, її підданим гарантувалися звичайні громадянські права, причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.

Скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як націоналізація великих ма­єтків та культурна автономія, гетьман увів окрему категорію громадян-козаків (які фактично були заможними селянами), сподіваючись, що вони стануть основною соціальною опорою режиму. Особливо впадали у вічі широкі прерогативи самого гетьмана: йому належало виняткове право видавати всі закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею країни. Однак ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати того фак­ту, що влада на Україні практично належала німцям, а не українцям.

29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові.

В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду голови кабінету міністрів. Ним було призначено М.Устимовича — близьку до гетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумів підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М.Василенку. Як із прикрістю писала пізніше Л.Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М.Василенка лише Д.Дорошенко — представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду Ф.Лизогуб також походив із старовинного українського роду.