ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ УСТАНОВ ООН

Історія формування системи спеціалізованих установ ООН

Поява міжнародних організацій була зумовлена зростанням взаємозв'язків і взаємозалежності країн і народів, що особливо відчутно почало проявлятися вже у роки бурхливого розвитку капіталізму в другій половині XIX ст. Формування світових економічних відносин, технічний прогрес, розвиток залізничного і морського транспорту та міжнародних контактів породили проблему регулювання і стандартизації міжнародних зв'язків. На цьому грунті виникли перші міжна­родні організації: Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.) та ін.

Цим та аналогічним іншим організаціям були притаманні дві визначальні функції: вони відігравали роль банків інфор­мації і сприяли впровадженню міжнародних стандартів у своїй галузі.

Після першої світової війни, в 1919 р., виникла Міжнародна організація праці, яка за своїми змістом і цілями істотно ві­дрізнялася від попередників. Якщо створення перших міжна­родних організацій диктувалося насамперед технічною необ­хідністю, то МОП була покликана, за задумом її творців, сприяти врегулюванню суперечностей між працею і капіталом, забезпеченню гуманних умов праці, оскільки несправедливі, тяжкі умови праці призводили до соціальних потрясінь, що загрожувало миру і гармонії в усьому світі. Отже, завдання МОП пов'язані зі сферами соціальною, економічною й полі­тичною.

В період діяльності Ліги націй інших, крім МОГІ, спеціалі­зованих організацій не виникло, що значною мірою поясню­валося тим, що Ліга та її головні органи зосередили основну увагу на політичних проблемах.

Крах Ліги націй, її неспроможність відвернути другу світову війну виявили необхідність нових підходів до розв'язання міжнародних проблем. Стало очевидним, що для запобігання небезпечним конфліктам більше уваги треба приділяти практичному врегулюванню проблем економічного й технічного характеру, загострення яких загрожувало новими вибухами і потрясіннями. До того ж зруйноване другою світовою війною росподарство країн вимагало істотного розширення міжнародного економічного співробітництва.

Питання про необхідність утворення спеціалізованих установ (далі — СУ) вперше обговорювалося на конференції в Думбартон-Оксі (1944 р.). Тут було вирішено, що ООН сприятиме розв'язанню міжнародних економічних, соціальних та інших гуманітарних проблем через певні міжурядові організа­ції.

На цьому грунті між 1944 і 1948 рр. виникли міжнародні фінансові організації, які почали відігравати важливу роль у міжнародних економічних відносинах : Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР), який очолив фінансову групу, куди увійшли Міжна­родна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова кор­порація (МФК). Важливе місце у світовій торгівлі посіла також Генеральна угода про тарифи й торгівлю (ГАТТ). Ця міжна­родна організація, утворена 1948 р., не вважається формально Спеціалізованою установою, хоча за своїми рисами і цілями дуже схожа зі спеціалізованими установами ООН.

Під впливом зміцнення багатопланового міжнародного співробітництва у післявоєнні роки виникли нові СУ. З метою подолання нестачі продуктів харчування у 1945 р. була засно­вана Продовольча і сільськогосподарська організація Об'єдна­них Націй (ФАО).

У 1946 р. була створена ЮНЕСКО — Організація Об'єд­наних Націй з питань освіти, науки й культури. Головна мета цієї організації — сприяти миру й безпеці шляхом співробіт­ництва між країнами в галузі освіти, науки й культури.

У 1948 р. почала функціонувати Всесвітня організація охо­рони здоров'я (ВООЗ).

У післявоєнні роки виникли також ряд СУ технічного ха­рактеру з метою обміну інформацією, міжнародної стандартизації, а також надання технічної допомоги: Міжнародна орга­нізація цивільної авіації (ІКАО, 1947 р.). Міжнародна морська організація (ІМО, 1959 р.). Всесвітня організація інтелекту­альної власності (БОЇВ, 1970 р.).

У 1977 р. почала діяти ще одна спеціалізована установа ООН — Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР). Її мета — надання допомоги країнам, що розвиваються, у збільшенні виробництва продовольства, ліквідації хронічного голоду.

У 1985 р. сім'я спецустанов ООН поповнилася те однією Організацією — Організацією Об'єднаних Нація з промислового розвитку (ЮНЇДО), яка з 1966 р. діяла як орган Генеральної Асамблеї. Головна увага цієї організації зосередилася на спри­янні промисловому розвитку країн, що розвиваються.

У 1988 р. утворена СУ Багатостороннє агентство з питань гарантій інвестицій (БАГІ).

Деякі спеціалізовані установи ООН виникли на базі перших міжнародних організацій. Так, Міжнародна метеорологічна ор­ганізація, створена ще 1873 р., перетворилася у 1950 р. в СУ "Всесвітня метеорологічна організація" (ВМО). Всесвітній по­штовий союз, утворений 1874 р., у 1948 р. одержав статус СУ під назвою "Всесвітній поштовий союз" (ВПС). А заснований 1865 р. Міжнародний телеграфний союз, що у 1934 р. змінив свою назву на "Міжнародний союз електрозв'язку", одержав статус спеціалізованої установи ООН у 1977 р.

У післявоєнний період виникли й інші міжурядові органі­зації, які увійшли в систему ООН, але юридичне не вважаються спеціалізованими установами. Крім ГАТТ, слід згадати в цьому плані Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ). Ця автономна міжурядова організація була створена 1957 р. під егідою ООН. Вона має спеціальну угоду з ООН, щорічно подає доповіді про свою діяльність Генеральній Асамблеї і в разі необхідності — Раді Безпеки. З ряду питань МАГАТЕ подає доповіді також Економічній та Соціальній Раді (ЕКОСОР). І за своїм характером, і за правами ГАТТ і МАГАТЕ мають багато схожого зі спецустановами ООН. Деякі дослідники від­носять їх до СУ, але офіційно статус спеціалізованої установи наданий тільки вказаним вище 17 міжурядовим організаціям.

Класифікація СУ

Хоча всі СУ функціонують у певних сферах, діапазон деяких із них достатньо широкий і багатоплановий, що ускладнює завдання їх чіткої класифікації. І все ж щодо сфер діяльності можна виділити такі основні групи:

1. Фінансові: МВФ, МБРР, МФК, МАР, БАГІ, МФСР.

2. Економічні: ФАО, ЮНІДО.

3. Технічні: ІКАО, МСЕ, ІМО, ВПС, ВМО.

4. Соціальні: МОП, ВООЗ.

1. Гуманітарні: ЮНЕСКО, ВОІВ. МОП, ФАО, ВООЗ та ЮНЕСКО умовно називали "Великою четвіркою". Після надання статусу спеціалізованої установи ЮНЇДО її також включили в цю групу провідних міжнародних організацій, яка дістала назву "Великої п'ятірки".

Поняття спеціалізованої установи і її характерні риси

У світі діють сотні різноманітних міжнародних організацій, однак спеціалізованими установами визнані лише 17. Які ж неодмінні ознаки СУ?

Спеціалізована установа — це міжурядова, самостійна, автономна організація, пов'язана з ООН спеціальною угодою через ЕКОСОР. Спеціалізованою установою вважається лише та, що відповідає таким вимогам:

1) організація має бути утворена урядами (тобто виключаються всі неурядові організації);

2) вона повинна мати глобальний, універсальний характер (тобто виключаються навіть регіональні міжурядові організа­ції) ;

3) організація має діяти в певній сфері міжнародного спі­вробітництва: економічній, соціальній, культури, освіти, охо­рони здоров'я і подібних галузях;

4) вона повинна Підписати угоду з ООН про співробітництво, координацію і взаємодію з нею та іншими спеціалізованими установами, що координується Економічною і Соціальною Ра­дою. Головна мета СУ полягає у створенні умов стабільності і добробуту, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями, основаних на поважанні принципу рівноправності і самовизначення народів.

Цілі СУ, сформульовані в ст.55 Статуту ООН, полягають у сприянні: а) підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення і економічному й соціальному прогресу та розвитку; б) розв'язанню міжнародних проблем у сферах економічній, соціальній, охорони здоров'я і т.д.; міжнародному співробіт­ництву в сфері культури і освіти; в) поважанню і дотриманим прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії.

Статус, правові основи й структура СУ

Характеризуючи статус спеціалізованих установ системи ООН, необхідно насамперед звернути увагу на докорінну відміну курсів ООН і Ліги націй в цьому питанні. Ліга націй в останні роки своєї діяльності тримала лінію на централізацію керівництва установами, що діяли в її системі.

ООН взяла курс на децентралізацію системи СУ, вбачаючи в них цілком автономні організації. Ця концепція чітко про­глядається в ст. 63 Статуту ООН, де говориться, що ООН через Економічну і Соціальну Раду укладає із спеціалізованими уста­новами угоди, які визначають умови їхнього зв'язку з ООН. Рада уповноважується погоджувати діяльність СУ шляхом консультацій з ними і рекомендацій. Відповідно до ст.64 Рада уповноважена також "вживати відповідні заходи для одержання від спеціалізованих установ регулярних звітів", у тому числі звітів про виконання її рекомендацій, а також відповідних рекомендацій Генеральної Асамблеї.

Отже, хоча СУ і надсилають звіти Раді, проте координуюча її роль виглядає дуже умовною, оскільки проблеми вирішуються лише шляхом консультацій і рекомендацій, які не є обов'язковими.

Правові основи, компетенція СУ визначаються Статутом ООН, статутами спеціалізованих установ, їх угодами з ООН.

Взаємовідносини між ООН і спеціалізованими установами будуються на основі укладених угод, які підписує Економічна і Соціальна Рада. У кожної такої угоди є свої особливості залежно від специфіки СУ. Але всі угоди мають багато спіль­ного, оскільки існує перелік питань, які повинні бути в кожній подібній угоді. Угоди передбачають:

1. регулярні звіти Раді;

2. обмін інформацією, документами;

3. взаємне представництво між ООН і спеціалізованою установою, а також між спеціалізованими установами;

4. забезпечення однакових умов для персоналу в інтересах запобігання конкуренції;

5. взаємовідносини з бюджетних і фінансових питань; Генеральна Асамблея має право робити відповідні рекомендації.

Але поза цими домовленостями СУ ніякою мірою не є підконтрольними Економічній і Соціальній Раді. Це цілком незалежні й автономні організації, які мають свої статути, структури, бюджети.

Рекомендаційний характер резолюцій Генеральної Асамблеї і Ради віддзеркалюється у їхньому змісті і стилі. Резолюції "закликають", "настійно рекомендують", "настійно прохають" і т. ін. Але всі ці побажання не є обов'язковими для спеціа­лізованих установ, що зумовлює слабкість системи ООН, відсутність ефективної координації й централізованого керів­ництва.

Хоча кожна СУ має свій статут, що враховує специфіку її діяльності, структурам СУ властиві спільні риси. Вони мають керівні органи, в яких представлені всі держави — члени організації. Це — Асамблея або Конференція, що збирається раз на два й більше років. Вони мають виконавчий орган — Раду, відповідальну за керівництво діяльністю організації, а також постійний секретаріат на чолі з Генеральним Секретарем або Генеральним директором, що обираються на чотири (інколи на шість) років і, як правило, переобираються принаймні ще на один термін. Кожна СУ має свій бюджет, фінансові ресурси надходять головним чином з трьох джерел: внески членів; добровільні внески членів ООН на виконання певних програм, які вико­нуються спеціалізованими установами, особливо по лінії Про­грами розвитку ООН; добровільні обмежені внески деяких країн до окремих спеціалізованих установ.

Принципи голосування і прийняття рішень

Як свідчить історичний досвід, принципово важливим питанням, від якого залежить ефективність діяльності міжнародної організації, є процедура ухвалення рішень і їх втілення в життя. Аналіз підсумків голосування найбільш яскраво проливає світло на характер взаємовідносин між країнами-членами, від чого ви­рішальною мірою залежить дієздатність організації.

Процедуру прийняття рішень у міжнародних організаціях можна віднести до чотирьох основних типів:

1. процедура, коли рішення юридичне обов'язкове тільки для тих, хто про­голосував за нього;

2. процедура, коли рішення юридичне обов'язкове для всіх, але вимагає підтримки всіх (правило одноголосності);

3. процедура, коли рішення обов'язкове для всіх членів організації незалежно від їх згоди (такі рішення приймаються простою або кваліфікованою більшістю);

4. про­цедура, коли приймаються лише рекомендації, які не мають обов'язкової сили (приймаються, як правило, простою більші­стю).

Статут ООН проголошує суверенну рівнісгь усіх членів організації. Стаття 18.1 декларує, що кожний член ООН має один голос. Цей принцип покладений в основу голосування і в переважній більшості СУ.

Типовими щодо принципів голосування є положення Ста­туту ЮНЕСКО. Стаття IV 8 (2) передбачає, що "кожний член-держава матиме один голос в Генеральній конференції. Рішення приймаються простою більшістю за винятком випад­ків, коли відповідно до Статуту або правил Процедури Гене­ральної Конференції вимагається більшість у дві третини. Більшість означає більшість присутніх членів і голосуючих".

Кваліфікованої більшості вимагають головним чином такі питання: прийняття нових членів, прийняття міжнародних кон­венцій, ухвалення правил, якими керуються для прийняття додатків до Статуту.

Варто зазначити, що в СУ (всупереч практиці ООН) навіть бюджети, як правило, приймаються простою більшістю.

Стаття IV (4) Статуту ЮНЕСКО передбачає, що рекомен­дації приймаються простою більшістю, а міжнародні конвен­ції — кваліфікованою. На відміну від інших спеціалізованих установ у МВФ і МБРР діє "виважена" процедура голосування, яка враховує розміри фінансових внесків членів.

На особливу увагу заслуговує прийняття рішень консенсу­сом, тобто без проведення формального голосування. Використання цього засобу є особливо корисним, коли існують серйозні розбіжності в позиціях держав, а рішення треба приймати,

Прийняття рішень консенсусом має як позитивні, так і негативні риси.

Консенсус дає змогу приймати необхідні, назрілі рішення, які гальмуються позицією окремих держав. Він сприяє, таким чином, забезпеченню загальної згоди, хоч іноді й тимчасової. Цей метод часто врятовує переговори від загрози зриву.

Однак слід відрізняти справжній консенсус від псевдокон­сенсусу. Справжній консенсус означає загальну згоду учасників у досягненні спільної мети, псевдоконсенсус — метод тимча­сової згоди з питань, які не визріли для розв'язання. Він може ввести в оману світову громадськість, створюючи вигляд, що проблема розв'язана, і часто веде до підриву авторитету між­народних угод. Справжній консенсус, який базується на ре­альній згоді країн, є позитивним явищем, і його дедалі ширше застосування переконливо свідчить про оздоровлення політич­ної ситуації у світі і в міжнародних організаціях.