103193 (Управління керівним персоналом у сфері державної служби України), страница 3

Визначаючи місце і роль управління керівним персоналом у кадровому забезпеченні державної служби, слід зазначити, що система управління керівним персоналом є складовою системи управління персоналом державної служби, яка є, у свою чергу, комплексом взаємодіючих елементів (об’єктів і суб’єктів, процесів і відносин), що формують якісно визначену певну організаційну цілісність.

У результаті дослідження встановлено, що система управління керівним персоналом у сфері державної служби є складовою системи управління персоналом державної служби, яка включає такі компоненти: організаційну структуру управління персоналом державної служби; систему роботи з персоналом державної служби, нормативно-правову базу управління персоналом; інформаційно-методичне забезпечення системи управління персоналом, технології управління персоналом і методи управління персоналом державної служби.

Державна служба як організаційний інститут спрямовує керівний апарат органів державної влади на виконання загальнодержавних завдань. Важлива роль у вирішенні питань організації і функціонування державної служби, управління її персоналом та його складовою – керівним персоналом у сфері державної служби – належить вищим, центральним та місцевим органам влади. Однак сьогодні чітко не визначена роль і не розмежовані повноваження Президента України, Кабінету Міністрів України, Головного управління державної служби України та підпорядкованих їм органів щодо формування складу керівних кадрів, їх професійної кар’єри та підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації.

Важливе значення для управлінської діяльності мають функції управління керівним персоналом. Функції управління керівним персоналом у сфері державної служби безпосередньо пов’язані з його керівною діяльністю і можуть бути розподілені на загальні (планування і прогнозування, організації, керування, координації, контролю) і специфічні функції кадрових служб органів державної влади (адміністративна, визначення загальної стратегії і кадрової політики організації, інформаційно-аналітична, організаційно-розпорядча, соціальна, виховна, оцінки, мотивації). Функції є головним, вихідним чинником формування й розвитку організаційної структури органів управління. У свою чергу структура підпорядкована цілям і функціям, є їх матеріальним носієм і засобом реалізації.

Вирішення масштабних і складних завдань реформування системи державного управління значною мірою залежить від керівного кадрового потенціалу органів державної влади, прискореного формування кадрів нової генерації. На підставі проведеного аналізу понять „кадровий потенціал”, „кадровий потенціал державної служби” визначено поняття „керівний кадровий потенціал у сфері державної служби” як кадрові можливості керівного персоналу, наявні на даний час, але спрямовані на перспективу, що сформовані і продовжують формуватися в певних суспільних відносинах, характеризуються сукупністю кількісних і якісних ознак, мають власну структуру, постійно змінюються і перебувають у різних формах, здатні діяти так, щоб реалізувати основні завдання державної політики на центральному, регіональному й місцевому рівнях у найближчий період і на перспективу. У роботі подано характеристику керівного кадрового потенціалу у сфері державної служби, його чисельності, складу, структури (професійної, кваліфікаційної, посадової, вікової, статевої).

За станом на 1 січня 2007 р. в системі органів виконавчої влади працювало 265 703 державних службовців, у тому числі керівних працівників – 66 775 осіб (25,1%). За період з 1998 р. до 2007 р. загальна кількість державних службовців в Україні зросла на 45%, або на 82 479 осіб, у тому числі керівних працівників – на 37 %, або на 21 449 осіб.

Незважаючи на низку здійснених у другій половині 1990-х – на початку 2000-х рр. заходів щодо стабілізації кадрового корпусу, поки ще не вдалося досягти суттєвого зміцнення кадрового потенціалу органів виконавчої влади, особливо керівного. Для сучасного кадрового забезпечення в органах державної влади, зокрема, є характерними висока динаміка змін структури і плинності керівних кадрів, вікова та статева диспропорції за групами заміщуваних керівних посад, стажем роботи, освітою тощо.

Кількісний і якісний аналіз керівного кадрового потенціалу органів державної влади свідчить про необхідність його подальшого розвитку й удосконалення. У дисертаційному дослідженні запропоновано шляхи вдосконалення формування керівного кадрового потенціалу у сфері державної служби з огляду на його кількісні та якісні характеристики. Зазначено, що процеси розвитку і вдосконалення керівного кадрового потенціалу відбуваються в межах формування й реалізації державної кадрової політики.

У розділі сформульовані основні пріоритети кадрової політики в органах державної влади стосовно керівного персоналу у сфері державної служби, зокрема: формування структури керівного кадрового потенціалу, формування якісно нових професійно-кваліфікаційних характеристик (профілів компетентності для кожної окремої групи керівних посад), організаційних і штатних структур, створення системи високопрофесійного, аналітичного й практичного супроводу управлінських рішень, інноваційних технологій роботи щодо добору, розстановки, виховання й оцінювання керівних кадрів, професіоналізація на основі створення модифікованої загальнодержавної системи підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації керівних кадрів усіх рівнів; моральне і матеріальне заохочення, запровадження системи державного й громадського контролю за діяльністю керівників, створення системи управлінського консультування з інститутами громадянського суспільства.

У третьому розділі – „Формування керівного персоналу у сфері державної служби України” – досліджено процеси добору керівного персоналу у сфері державної служби, особливості формування резерву керівних кадрів, планування й розвитку професійної кар’єри та професійного навчання керівного персоналу у сфері державної служби.

Виходячи з аналізу чинного вітчизняного законодавства та нормативно-правової бази про державну службу, можна говорити про наявність серйозних проблем у сфері добору й розстановки керівного персоналу, серед яких слід назвати, насамперед, такі: відсутність розробленої і нормативно підкріпленої системи пошуку й відбору керівного персоналу у сфері державної служби, їх методичного і документального забезпечення, яке б регламентувало цю роботу; нерозробленість чітких критеріїв та вимог до кожної керівної посади; відсутність відкритого конкурсу на вищі керівні посади; недосконалість конкурсу на нижчі керівні посади й залучення молоді на державну службу; недостатній рівень кваліфікації і знань щодо управління персоналом тих працівників, які займаються відбором керівних кадрів, та інші фактори. Як наслідок, в органах державної влади на сьогодні не ліквідовані суб’єктивізм, кругова порука, свідоме намагання мати навколо себе слабких, але „своїх” людей, орієнтація на служіння окремій високопоставленій персоні, а не справі, комерціалізація та корупція чиновників, що негативно впливає на результати діяльності керівного персоналу у сфері державної служби.

Очевидно, що в цих умовах головне завдання підсистеми добору й розстановки керівних кадрів, як складової єдиної системи кадрової роботи, полягає в якісному забезпеченні органів державної влади необхідними, високопрофесійними керівними кадрами. З огляду на це в Україні необхідно запровадити, з урахуванням вітчизняного й зарубіжного досвіду, нові механізми добору кращих претендентів на керівні посади, удосконалити й розробити нові стандарти державної служби, профілі компетентності для кожної окремої групи посад, звузити сферу регулювання законодавства про державну службу, проголосити як єдиний механізм вступу на всі керівні посади державної служби відкритий і прозорий конкурс, забезпечити незалежність та об’єктивність його проведення.

У результаті соціологічного дослідження доведено, що пріоритетним напрямом підвищення ефективності системи управління державною службою, однією з найбільш важливих технологій управління керівним персоналом є формування дійового резерву керівних кадрів. Автор визначає резерв керівних кадрів у сфері державної служби як спеціально сформовану групу працівників, здатну до керівної діяльності й заміщення більш високих державних посад, яка відповідає певній керівній посаді й типу резерву, має для висунення необхідні професійно-ділові, морально-етичні та особистісні якості та пройшла відбір і спеціальну управлінську підготовку. Разом з тим, як свідчить практика, основні вимоги до роботи з резервом керівних кадрів не виконуються. Кандидатури до резерву керівних кадрів відбираються без належної вимогливості й відповідальності, урахування ними результатів діяльності за попереднім місцем роботи, виконання їх індивідуальних планів не контролюється, проходження ними стажування відбувається дуже рідко, два основні фактори – час перебування в резерві і час призначення на посаду – залишаються некерованими.

Виходячи з цього, формування резерву керівних кадрів у сфері державної служби повинно передбачати пошук і виявлення тих працівників, які мають необхідний потенціал керівника: професійний, управлінський, інноваційний, інтелектуальний, творчий, моральний, культурний, інформаційний, психологічний тощо для того, щоб займати певні керівні посади; застосування різноманітних форм і методів роботи з особами, що зараховані до резерву керівних кадрів; підготовку, перепідготовку й підвищення кваліфікації кандидатів та визначати готовність резерву керівних кадрів для призначення на керівні посади.

У дисертаційній роботі визначено основні етапи формування резерву керівних кадрів у сфері державної служби та розроблено спрямовану на покращання організації роботи з резервом керівних кадрів модель формування резерву керівних кадрів органів державної влади, що включає такі підсистеми: аналізу потреби резерву керівних кадрів; вивчення й добору кандидатів до складу резерву; формування, складання списку резерву, погодження і затвердження його керівником; роботи з особами, що зараховані до резерву керівних кадрів; визначення готовності резерву керівних кадрів для призначення на посади.

У розділі проаналізовано досвід роботи з резервом керівних кадрів у Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській та Херсонській обласних державних адміністраціях та сформульовано пропозиції щодо необхідності створення й організації роботи школи кадрового резерву на керівні посади в органах державної влади, окремо на керівні посади першої-третьої і четвертої-шостої категорій посад державної служби, що дасть можливість здійснити диференційований підхід до підготовки резервістів на керівні посади; перетворення існуючого інституту резерву керівних кадрів з формального на дійовий, забезпечення його 60-ти відсоткової ефективності, удосконалення нормативно-правового й методичного забезпечення роботи з резервом керівних кадрів.

Особливу увагу автор приділяє плануванню та розвитку кар’єри керівного персоналу у сфері державної служби як ключовому моменту процесу перебування державного службовця на керівній посаді. Кар’єра керівного персоналу у сфері державної служби є його професійним і посадовим просуванням, досягнення ним певного професійного та соціального статусу, зайняття вищої керівної посади у сфері державної служби. На кар’єру керівного персоналу у сфері державної служби найбільше впливають ділові, організаторські й комунікативні якості кожного керівника, його вміння правильно будувати свої відносини з підлеглими і з вищестоящим керівником, уміння налагодити продуктивну й ефективну роботу колективу відповідно до місії організації.

У роботі аналізуються стадії і етапи розвитку кар’єри: вибір, зародження, розвиток і угасання та види професійної і посадової кар’єри за такими параметрами: за можливістю здійснення, за часом здійснення, за характером кар’єрної стратегії.

Сучасні підходи до розвитку професійної кар’єри керівного персоналу базуються на таких інноваціях: вимірюванні ефективності, результативності і якості діяльності керівника, визначенні конкретних цілей і службових завдань, щорічних співбесідах з вищестоящим керівником про виконання поставлених завдань, своєчасному присвоєнні рангів, розвитку професійної культури керівника.

Результати дослідження свідчать, що одним з першочергових завдань, без вирішення якого неможливо забезпечити ефективність державного управління, є професійне навчання керівного персоналу у сфері державної служби. За допомогою комплексного підходу встановлено, що система професійного навчання керівного персоналу у сфері державної служби має низку проблем, до яких належать: відсутність цілеспрямованої державної кадрової політики у сфері підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців; недосконалість законодавчо-нормативної бази навчання управлінських кадрів, відсутність Стратегії модернізації системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців у цілому, і керівного персоналу у сфері державної служби зокрема, та Закону України „Про підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації державних службовців”, з окремим розділом про професійне навчання керівного персоналу у сфері державної служби; низька ефективність управління системою навчання службовців і відсутність ефективних методів контролю за якістю навчання; незавершеність формування ефективної системи професійного навчання керівного персоналу та відсутність належного фінансування процесу навчання.

Виходячи з наявності цих проблем, у розділі виокремлені пріоритетні напрями вдосконалення професійного навчання керівного персоналу у сфері державної служби, зокрема: визначення соціальних пріоритетів державної кадрової політики у сфері підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації керівних кадрів; створення системи безперервної професійної освіти службовців, упровадження тренінгової системи, активних форм навчання, удосконалення стандартів, розширення доступності і покращання якості освітніх програм, посилення їх зв’язку з практикою діяльності органів державної влади.