100117 (Зайнятість: соціально-трудові відносини), страница 3

Основні риси зайнятості в соціально орієнтованій економіці:

- збалансоване сполучення повної й ефективної зайнятості;

- добровільність праці і гармонізація прав і обов'язків людини в трудовій сфері, рівна відповідальність громадянина й держави за можливість мати роботу, що забезпечує гідний спосіб життя;

- вільний перетік робочої сили між сферами прикладання праці, галузями, професіями й територіями в інтересах росту ефективності праці;

- нова трудова мотивація, заповзятливість і висока зацікавленість працівників у високопродуктивній праці;

- цілеспрямоване пом'якшення негативних наслідків ринкової економіки для трудящих.

Ці риси визначають нові якісні характеристики зайнятості, формуванню яких повинна сприяти відповідна політика зайнятості.

2. Державна політика зайнятості

Сучасна державна політика полягає в тому, щоб забезпечити одночасно й економічний, і соціальний прогрес у поєднанні з прагненням до повної зайнятості і гнучкої державної системи соціальної підтримки населення. Політика зайнятості - це сукупність мір прямого й непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. Вона має кілька рівнів: загальнодержавний, регіональний і локальний.

Стан ринку праці є результатом впливу безліч економічних і соціальних факторів управління зайнятістю і може досягатися в реалізації економічних, соціальних, освітніх і інших напрямків політики.

Економічні можливості зайнятості визначаються в рамках реалізації державою антиінфляційної політики; податкової політики; підтримки інвестиційної активності; промислової політики, регіональної політика розвитку робочих місць, зовнішньоекономічної політики регулювання захисту праці, найму й звільнення робітника, часу роботи; заробітної плати; керування персоналом; безпеки праці; нейтралізації дискримінації; соціального партнерства, колективних угод і договорів.

Виділяють три основні моделі політики зайнятості в країнах з розвиненою ринковою економікою: європейську, скандинавську й американську. Відповідно до європейської моделі управління зайнятістю проводиться скороченням числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці, зростанні доходів працюючих. Скандинавська модель припускає забезпечення зайнятості практично всім трудящим у державному секторі із середніми рівнем оплати праці. Американська модель заснована на створенні робочих місць, що не вимагають високої продуктивності для значної частини економічно активного населення. При цьому число безробітних формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.

Нові підходи в політиці зайнятості сприяють підвищенню гнучкості ринку праці, зменшенню витрат на робочу силу, згортанню соціальних програм при одночасному розширенні витрат на підготовку й перепідготовку кадрів, створенню додаткових робочих місць, жорсткості умов видачі допомоги. Приймаються заходи для посилення ролі приватного сектора в рішенні проблем зайнятості, інших соціальних проблем, проводиться політика стримування росту заробітної плати, збільшення тривалості робочого тижня, широкого використовуються форми неповної зайнятості.

Основні принципи державної політики України в області сприяння зайнятості: забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

координація діяльності в сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

співробітництва професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

Існують два основних варіанти вибору засобів політики зайнятості: активний і пасивний.

Активна політика зайнятості є сукупність правових, організаційних і економічних заходів, проведених державою з метою зниження рівня безробіття. Така політика містить у собі: заходи, пов'язані з запобіганням звільнень працівників, збереження робочих місць, навчання, перепідготовку й підвищення кваліфікації осіб, що шукають роботу, активний пошук і підбор робочих місць; субсидування створення нових робочих місць (як на існуючих підприємствах, так і шляхом розвитку самозайнятості); організацію нових робочих місць через систему суспільних робіт. Активна політика реалізує комплекс мір, націлених на сприяння якнайшвидшому поверненню безробітних до праці і включає допомогу при працевлаштуванні, сприяння в професійній перепідготовці, розвиток самозайнятості, професійне консультування й ін.

Активна політика не тільки і не стільки підтримує існування тих, хто втратив роботу, скільки насамперед заохочує активність кожної людини, спрямовану на пошук робочого місця, що у свою чергу скорочує його залежність від політики підтримки доходів за рахунок соціальних виплат; зменшує витрати державного бюджету; знімає напруженість у суспільстві; збільшує продуктивність праці; сприяє структурній перебудові економіки.

На розробку й здійснення активної політики на ринку праці впливають три найважливіші групи факторів:

1) міжнародні трудові норми, що встановлюють такі основні права, як вільно обрана зайнятість, рівність можливостей, вільне об'єднання й ін.;

2) сформований тип соціально-трудових відносин, активна політика, яка більш ефективна, якщо вона забезпечена підтримкою підприємців, робітників й інших соціальних груп;

3) характерні умови конкретних ринків праці різних країн, регіонів усередині країн.

Проведення активної державної політики зайнятості населення здійснюється шляхом розробки й реалізації державних програм зайнятості.

Пасивна політика зайнятості – це сукупність заходів, спрямованих на пом’якшення негативних наслідків безробіття і містить у собі виплату гарантованої державою допомоги по безробіттю, а по закінченню його терміну матеріальної допомоги; виплату доплат на утриманців, а також можливу видачу недорогих товарів першої необхідності, включаючи продукти харчування і інші заходи. Тактика пасивного очікування економічного підйому може виправдати себе тільки при високій гнучкості ринку праці і робочої сили в цілому, позитивних економічних перспективах, високій можливості самостійного працевлаштування. У протилежному випадку стримуючі регулятори пасивної політики на ринку праці можуть погіршити проблему зайнятості.

Політика зайнятості має кілька рівнів: загальнодержавний (макрорівень), регіональний і локальний.

Міри державної політики зайнятості диференціюються по:

об'єкту впливу: на загальні міри і спеціалізовані;

джерелам фінансування.

Критерієм ефективності політики на ринках праці є ступінь забезпечення рівноваги між попитом та пропозицією робочої сили, що досягається попередженням її дефіцитності й надмірності. Головним результатом здійснюваних при цьому мір в умовах економічного спаду є зниження безробіття до її природного рівня. Відповідно до закону Оукена, перевищення фактичним рівнем безробіття природного рівня безробіття на 1 % викликає відставання обсягу ВВП на 2,5%. Таким чином подолання безробіття (насамперед прихованого) забезпечує економічний ефект.

В Україні спостерігається формування так званого притримуємого типу моделі зайнятості – робоча сила не використовується у виробництві, але і не вивільняється в інші сфери. Причини притримуємого типу зайнятості:

переконаність менеджерів, що попит на продукцію підприємства незабаром зросте і робоча сила буде залучена;

небажання конфліктів із трудовим колективом;

високі організаційні й фінансові витрати звільнення "зайвих" робітників;

побоювання збоїв у ході виробничого процесу, що можуть бути при різкому звільненні робочої сили;

заборони на вивільнення персоналу з боку місцевої, регіональної чи центральної влади;

протидія профспілок.

Відношення зайнятості населення визначають об'єктивну необхідності зрушень у використанні трудових ресурсів, які вимагають нових підходів до погодженого рішення задач повної і продуктивної зайнятості населення; досягнення високого рівня продуктивності праці і формування прогресивної галузевої структури зайнятості; задоволення потреби народного господарства в робочій силі з урахуванням її кількості і якості; удосконалювання соціально-професійних характеристик трудових ресурсів; ув'язування зайнятості населення з цілями демографічного розвитку.

Потреба людини в оплачуваній роботі, пріоритетність тих чи інших сфер суспільно корисної діяльності, міра трудової участі, вибір професії і місця роботи, трудова мотивація, зацікавленість у високоефективній праці і можливість такої праці, заснована на професійній кваліфікації і працездатності людини, – усе це складається як результат соціальної орієнтації людини в суспільстві, фінансово-кредитної й розподільної політики держави, структурних зрушень у народному господарстві, розвитку сфери послуг політики в області охорони здоров’я і т. ін. Взаємодія суб'єктів соціально-трудових відносин – найманих робітників чи профспілок, роботодавців, об'єднаних у різні асоціації й уряди, дозволяє активно впливати на стан зайнятості, досягати істотного поліпшення всіх її якісних характеристик, таких як освітній і професійно-кваліфікаційний склад зайнятого населення, його галузева й демографічна структура, висока соціально-економічна мобільність і конкурентноздатність і т.д.

3. Регулювання зайнятості населення

Проблема зайнятості - одна з важливих соціально-економічних проблем перехідної економіки. Державне регулювання ринку робочої сили представляє собою систему заходів цілеспрямованого впливу на попит, пропозицію, ціну робочої сили з метою стабілізації суспільства, підвищення ефективності суспільного відтворення, забезпечення стійкого економічного зростання. Державне регулювання ринку праці здійснюється по трьох напрямках:

- працевлаштування незайнятого населення й надання допомоги в профпідготовці (біржі праці);

- стимулювання утворення гнучкого ринку праці;

- соціальний захист від безробіття.

Державні соціальні програми допомоги незаможним, виплати по безробіттю, різні соціальні виплати, пенсійне забезпечення й ін. сприяють визначеної стабілізації соціально-економічного положення трудящих у зонах підвищеного ринкового ризику, зм'якшують нестабільність ринку. Соціальний захист населення в умовах ринку здійснюється через механізм перерозподілу доходів на основі введення рівня "прожиткового мінімуму".

Значна і посередницька роль держави на ринку праці. Вона частково бере на себе функцію пошуку й надання робочих місць, а також створення загальнонаціональної мережі по працевлаштуванню. Державні системи навчання й перенавчання робочої сили сприяють максимально швидкій адаптації до мінливих вимог ринку.

Сукупність заходів і інститутів, за допомогою яких держава здійснює вплив, називається механізмом регулювання ринку робочої сили. Міри державного регулювання ринку праці доцільно диференціювати за ознаками:

- по об'єктах впливу. У цій ролі можуть виступати населення і його окремі групи, працівники і їхні окремі групи, а також підприємці. У залежності від особливостей об'єкта регулювання можна виділити заходи загального впливу чи спеціальні міри. У той же час як об'єкти регулювання ринку праці можуть виступати елементи організації праці, а саме оплата праці, його тривалість, умови праці і т. ін.;

- по спрямованості впливу: міри, що збільшують (зменшують) пропозицію праці на ринку праці, попит на ринку праці; міри, що впливають на структуру пропозиції праці й структуру попиту на працю; регулювання ринку праці, спрямовані на збільшення ступеня відповідності попиту та пропозиції;

- за формою впливу міри регулювання ринку праці можна розділити на прямі і непрямі, при цьому як прямий, так і непрямий вплив на ринок праці ефективні при обов'язковому обліку балансу інтересів усіх суб'єктів ринку праці;

- по характеру впливу на ринок праці виділяють міри регулювання: заохочувальні, обмежувальні, заборонні, захисні;

- по змісту: міри економічного чи адміністративного характеру, або їх визначеному сполученню. До економічних заходів регулювання ринку праці належить підтримка економічно доцільних робочих місць, організація суспільних робіт, спеціалізоване інвестування для створення нових робочих місць, підтримка малого бізнесу і т. ін. До адміністративних мір регулювання ринку праці відносять: зниження пенсійного віку, зменшення тривалості робочого дня, обмеження числа місць роботи для однієї людини, можливостей сумісництва і т. ін.;

- за рівнем впливу: міри загальнодержавні, регіональні, галузеві, внутріфірмові;

- по джерелах фінансування – держбюджет, не бюджетні засоби, засоби Фонду зайнятості, засоби комерційних організацій й ін.

В умовах ринкової економіки повну зайнятість забезпечує державне регулювання на основі дії економічних, юридичних, соціальних й психологічних факторів, що визначають функціонування ринку праці. Вони здійснюються через систему працевлаштування - широку мережу бюро зайнятості, банки даних про робочі місця, державні програми перепідготовки. Міри непрямого регулювання ринку робочої сили: податкова, грошово-кредитна і бюджетна політика уряду, удосконалювання законодавства соціального забезпечення, трудових відносин, правова і фінансова, монетарна, фіскальна політика т. ін. Міри непрямого регулювання ринку робочої сили одночасно є і мірами загальноекономічного регулювання.

У перехідній економіці з розвитком ринкових механізмів створюються вимоги до:

- формування ринку послуг по працевлаштуванню;