100116 (Зайнятість. Міграції населення)

Реферат

Предмет: Менеджмент персонала

Тема: Зайнятість. Міграції населення.

1. Зайнятість населення: сутність, принципи і форми

Зайнятість населення – необхідна умова для його відтворення, важливий аспект соціально-економічного життя людини. Оскільки від неї залежать рівень життя людей, витрати суспільства на підбір, підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів, на їхнє працевлаштування і матеріальну підтримку тих, хто позбавився роботи. Зайнятість розкриває один із найважливіших аспектів соціального розвитку людини, пов'язаний з задоволенням його потреб у сфері праці й у зв'язку з працею, що не суперечить законодавству і приносить заробіток (трудовий дохід).

У відповідності з Законом України "Про зайнятість населення" відносини зайнятості базуються на ряді принципів.

Перший принцип - виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці, заборона обов’язкової, примусової праці. Людині належить пріоритетне право вибору: брати участь чи не брати участь у суспільній праці. Сфера найманої праці стає однією з рівноправних сфер суспільно корисної діяльності.

Другий принцип – створення державою умов для забезпечення права на працю, на захист від безробіття, на допомогу в працевлаштуванні і матеріальній підтримці при безробітті відповідно до Конституції.

Закон України закріпив основні принципи державної політики в галузі сприяння зайнятості і серед них такі, як забезпечення рівних можливостей усім громадянам незалежно від національності, статі, віку, соціального стану, політичних переконань і відносин до релігії в реалізації права на добровільну працю і вільний вибір зайнятості; розвиток трудових ресурсів; попередження масової і скорочення тривалого безробіття; підтримка трудової і підприємницької ініціативи громадян, сприяння розвитку їхніх здібностей до продуктивної, творчої праці; забезпечення соціального захисту в області зайнятості, створення спеціальних заходів у цьому для громадян, що мають особливі труднощі у пошуку роботи, тобто допомога особливо нужденним у працевлаштуванні; заохочення роботодавців до створення нових робочих місць, тощо.

Згідно ст.1 Закону України про зайнятість, зайнятими вважаються громадяни:

працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуально-трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві;

обрані, затверджені чи призначені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;

які проходять службу в Збройних силах України, в органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, або проходять альтернативну службу;

ті, що проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.

Важливо визначити статус зайнятості для економічно активного населення, включаючи безробітних. Звичайно розрізняють п'ять статусів.

1. Наймані робітники – громадяни, що працюють за укладеним письмовим контрактом (договором) або за усною згодою з керівником підприємства про умови трудової діяльності, за якої вони одержують обговорену при наймі плату.

2. Працюючі на індивідуальній основі - громадяни, які самостійно здійснюють діяльність, що приносить їм дохід, що не використовують зовсім або використовують найманих робітників тільки на короткий термін.

3. Роботодавці – громадяни, що керують власним (або уповноважені державою керувати) акціонерним товариством, господарським товариством тощо. Роботодавець може цілком чи частково делегувати свої функції найманому керівнику, залишаючи за собою відповідальність за благополуччя підприємства.

4. Неоплачувані працівники сімейних підприємств – громадяни, що працюють без оплати на сімейному підприємстві, власником якого є їхній родич.

5. Громадяни, що не піддаються класифікації і статусу зайнятості. Це безробітні, які не займалися раніше трудовою діяльністю, що приносила їм дохід. Сюди відносяться й особи, яких важко віднести до того чи іншого статусу зайнятості.

Практична потреба в обліку населення викликає необхідність виділення видів зайнятості. Так, розрізняють повну, продуктивну і вільно обрану зайнятість. Загальноприйнятою метою політики в області зайнятості (що зафіксовано в документах МОТ і в Законі України «Про зайнятість населення») вважається сприяння забезпеченню ефективної зайнятості.

Повна зайнятість – це забезпеченість професійною працею, що приносить дохід особистості і гідне існування йому і його родині.

Основний зміст продуктивної зайнятості загалом зводиться до наступного. Суспільно прийнятною може вважатися не будь-яка робота, а тільки та, що відповідає двом найважливішим вимогам. По-перше, зайнятість повинна приносити трудящим дохід, який забезпечує гідні людини умови життя. Звідси випливає прямий зв'язок політики зайнятості з політикою доходів, антиінфляційними діями тощо. По-друге, продуктивна зайнятість протиставляється зайнятості формальної. Окремий випадок останньої – утримання зайвих працівників чи створення формальних робочих місць у запобіганні безробіття. Політика держави повинна сприяти тому, щоб праця кожної людини була економічно доцільною і максимально продуктивною для суспільства.

Вільно обрана зайнятість припускає, що право розпоряджатися власною здатністю до праці належить винятково власнику робочої сили, тобто самому працівнику. Цей принцип гарантує право кожного працівника на вибір між зайнятістю і незайнятістю, забороняючи будь-яке адміністративне залучення до праці.

Приведені вище види зайнятості відбивають стан кількісної і якісної збалансованості між потребою населення в роботі і робочими місцями, при якій створюються сприятливі умови для соціально-економічного прогресу суспільства.

В умовах переходу до ринкових відносин при рості ефективності праці рівень зайнятості професійною працею по країні в цілому буде знижуватися. Це зв'язано з тим, що високоефективна економіка буде мати потребу у відносно меншому числі працівників, а так само з тим, що потреба самого населення в робочих місцях знизиться в зв'язку з переключенням інтересів в інші сфери суспільно корисної діяльності.

Кількісно зайнятість характеризується рівнем зайнятості, що може розраховуватися двома способами.

1. Частка зайнятих у загальній чисельності населення:

Уз1 = Ч з : Ч н (1)

1. Частка зайнятих в економічно активному населенні:

У з2 = Чз : ( Чз + Чб ) (2)

У міжнародній статистиці вихідним показником для аналізу зайнятості є рівень економічної активності населення, тобто частка чисельності економічно активного населення в загальній чисельності населення:

Уэа = ( Чз + Чб ) : Чн, (3)

де Чз – частка чисельності зайнятих;

Чн – загальна чисельність населення;

Чб – частка чисельності безробітних.

Відносини зайнятості обумовлюються економічними, демографічними і соціальними процесами. Економічний зміст зайнятості виражається в можливості для працівника своєю працею забезпечити собі гідне існування і сприяти росту ефективності суспільного виробництва, соціальне – у формуванні і розвитку особистості. Демографічний зміст зайнятості відбиває взаємозалежність зайнятості і характеристики населення за віком і статтю, його структурою й т.ін.

2. Регулювання ринку праці і служба зайнятості

Політика зайнятості – це сукупність мір прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства і кожного його члена. Політика зайнятості має кілька рівнів: загальнодержавний, регіональний і локальний, а основні її напрямки наведено на рис.

В даний час можна виділити три основні моделі політики зайнятості, які використовуються в країнах з розвитою ринковою економікою.

Європейська модель припускає скорочення числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці і, як наслідок, зростанні доходів працюючих. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для великої кількості безробітних.

Скандинавська модель ґрунтується на забезпеченні зайнятості практично всім працюючим шляхом створення робочих місць у державному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні засоби, при дефіциті яких настає спад виробництва, що спричиняє звільнення.

Американська модель орієнтується на створення робочих місць, що не вимагають високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.

Використання тієї чи іншої моделі впливає на політику зайнятості на макро- і мікрорівні. На макрорівні нові підходи в політиці зайнятості сприяють підвищенню гнучкості ринку праці, скороченню витрат на робочу силу, ведуть до деякого згортання соціальних програм. Разом з тим розширюються системи підготовки і перепідготовки кадрів, створюються додаткові робочі місця, посилюються умови видачі допомоги. Приймаються заходи для посилення ролі приватного сектора в рішенні проблем зайнятості й інших соціальних проблем. На мікрорівні проводиться політика стримування росту заробітної плати, збільшення тривалості робочого тижня, більш широко використовуються різні форми неповної зайнятості. У результаті кризові явища загострюються.

Існують два основних варіанти набору засобів проведення політики зайнятості: активний і пасивний. Активна політика зайнятості – це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, що проводить держава з метою зниження рівня безробіття. Вона передбачає заходи, зв'язані з профілактикою звільнень працівників і збереженням робочих місць; навчання, перепідготовку і підвищення кваліфікації громадян, що шукають роботу; активний пошук і підбір робочих місць; фінансування створення нових робочих місць; організацію нових робочих місць через систему суспільних робіт.

Пасивна політика передбачає виплату допомоги безробітним і надання найпростіших послуг по підборі робочих місць через державну службу зайнятості. Часто застосовують термін "помірковано пасивна політика". Вона передбачає матеріальну підтримку безробітних і більш різноманітні, ніж у першому варіанті, послуги щодо підбору робочих місць.

Проведення активної державної політики зайнятості населення здійснюється шляхом розробки і реалізації державної і регіональної програм зайнятості, які формуються виходячи із ситуації на ринку праці і прогнозу його розвитку.

Важливим способом зм'якшення ситуації на регіональних ринках праці може стати використання нестандартних форм організації зайнятості (НФЗ). Такі форми дозволяють впливати на зайнятість за допомогою обмеження пропозиції робочої сили і на відкритому ринку праці, одночасно обмежуючи масштабне вивільнення зайнятих і попереджаючи ріст безробіття. Упровадження нестандартних форм зайнятості є мірою, що відповідає як інтересам індивідів і роботодавців, так і суспільства в цілому.

В країнах з розвиненою ринковою економікою в нестандартних режимах трудиться від 25% до 30% зайнятих і склалася розгалужена і різноманітна система організаційних форм такої зайнятості. До найважливіших різновидів НФЗ можна віднести: часткову зайнятість, засновану на використанні робочої сили протягом часу ненормальної чи нестандартної тривалості, включаючи: а) тимчасову зайнятість, у тому числі такі її види, як сезонна, поденна робота, робота з контракту, тимчасові суспільні роботи тощо; б) зайнятість протягом неповного робочого чи дня неповного робочого тижня; в) чергування на робочому місці (розподіл робочого місця протягом робочої зміни нормальної тривалості між двома чи більш працівників); нестандартні режими праці, засновані на нетрадиційних способах організації трудової діяльності чи робочого часу - надомна праця; сумісництво (чи праця на принципах двоїстої зайнятості); ) гнучкі графіки праці (ГГТ), чи гнучкі графіки робочого часу; самозайнятість, яка припускає самостійний пошук трудових занять і створення робочих місць окремими громадянами за рахунок їхніх власних засобів з метою одержання постійного чи тимчасового доходу і задоволення власних потреб у самореалізації. Самозайнятість – один із найважливіших напрямків попередження і зм'якшення безробіття. Формами самозайнятості є індивідуальна трудова діяльність і підприємництво в сфері малого бізнесу.

Крім розглянутих раніше видів зайнятості в державному секторі економіки, новим явищем у сфері зайнятості населення служить діяльність у неформальній структурі економіки. За класифікацією Міжнародної організації праці, такий сектор включає невеликі заклади по виробництву і продажу товарів і послуг з незначним капіталом, низьким рівнем продуктивності праці і нестабільною зайнятістю, що забезпечує невисокі і нерегулярні доходи.

Політика регулювання ринку як складова частина економічної політики передбачає досягнення трьох основних цілей:

1) стимулювання структурної перебудови і прискорення процесу перерозподілу працівників, що вивільняються;

2) найбільш швидке залучення безробітних у трудове життя;

3) надання роботи кожному, хто її шукає.

Різноманіття напрямків державної політики на ринку праці доцільно підрозділити на ряд складових, а саме:

1) міри державної політики зайнятості;

2) методи її проведення ;

3) типи державного впливу на зайнятість населення.

У рамках державної політики зайнятості слід зазначити роль фондів зайнятості в регулюванні ринку праці. Основні напрямки їхньої роботи подано на рис. 5.

Витрати Фонду зайнятості умовно можна згрупувати за чотирьма напрямками.

1. Засоби, що витрачаються на допомогу по безробіттю, виплату дострокових пенсій. Це прийнято називати пасивною політикою.

2. Засоби, що направляються на перепідготовку й організацію суспільних робіт. Дані форми активної політики випливають з діючого законодавства, тобто є обов'язковими для державної служби зайнятості.

3. Засоби, що використовуються на фінансову підтримку, придбання цінних паперів та інші витрати. Поєднує ці витрати те, що вони не гарантовані законом.