Teoretichna (Стратегическое управление (укр))

39

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

1.1. Суть, значення та основні поняття стратегічного управління

Сучасний стан економіки України характеризується кризовими явищами. Це обумовлено відсутністю у підприємств чіткої стратегії розвитку. Адже невірно обрана стратегія або її відсутність призводять до зниження ефективності діяльності підприємств. В зв'язку з цим виникає необхідність здійснення стратегічного управління, що дасть можливість підприємствам покращити виробничо-господарську діяльність та вийти з кризового стану.

Різке зростання значення стратегічного управління пояснюється й прискоренням змін у навколишньому середовищі, появою нових запитів і змін позиції споживача, зростанням конкуренції за ресурси, інтернаціоналізацією і глобалізацією бізнесу, появою нових несподіваних можливостей для бізнесу, досягненням науки і техніки, розвитком інформаційних мереж, що роблять можливим блискавичне поширення й одержання інформації, широкою доступність сучасних технологій, зміною ролі людських ресурсів, а також рядом інших причин.

Проте стратегії, єдиної для всіх компаній, не існує, так само як і не існує єдиного універсального стратегічного управління. Кожна фірма унікальна у своєму роді, тому і процес розробки стратегії для кожної фірми неповторний, тому що залежить від позиції фірми на ринку, динаміки її розвитку, її потенціалу, поведінки конкурентів, характеристик виробленого нею товару або послуг, стану економіки, культурного середовища і ще багатьох чинників. У той же час є деякі основні моменти, що дозволяють говорити про деякі узагальнені принципи розробки стратегії управління і здійснення стратегічного управління.

В загальному розумінні стратегія – це план управління фірмою, направлений на посилення її позицій, задоволення потреб споживачів та досягнення намічених цілей. Керівники (менеджери) розробляють стратегії, щоб визначити, в якому напрямку буде розвиватися компанія, і приймати обґрунтовані рішення при виборі способу її реалізації. Вибір менеджерами конкретної стратегії означає, що із усіх можливих шляхів розвитку і способів діяльності, що відкриваються перед компанією, вирішено вибрати один напрям, в якому вона і буде розвиватися. Стратегічний план управління підприємством охоплює всі основні функції і підрозділи: постачання, виробництво, фінанси, маркетинг, кадри, наукові дослідження і розробки. Кожному відведено певну роль в цій стратегії. Єдність дій і підходів буде відображати поточну стратегію.

З метою визначення суті категорії “стратегічне управління” необхідно дослідити різні точки зору по даному питання. Існують різні бачення щодо визначення стратегічного управління, кожен із авторів трактує його по різному, так Шендел і Хаттен розглядали стратегічне управління “як процес визначення і встановлення зв'язку організації з її оточенням, який складається з реалізації вибраних цілей і з спроб досягнути бажаного стану взаємовідносин з оточенням за допомогою розподілу ресурсів, що дозволяє ефективно і результативно діяти організації і її підрозділам” [3c.88], по Хіггенсу, “стратегічне управління — це процес управління з ціллю здійснення місії організації за допомогою управління взаємодії організації з її оточенням” [3c.88], Пірс і Робертсон визначали стратегічне управління “як набір рішень і дій по формуванню і виконанню стратегій, розроблених для того, щоб досягнути цілей організації” [3c.89].

Стратегічне управління пов'язане з постановкою цілей організації і з підтримкою визначених взаємовідносин із навколишнім середовищем, що дозволяють їй домагатися поставлених задач і відповідають її внутрішнім можливостям. Потенціал, що забезпечує досягнення цілей організації в майбутньому, є одним із кінцевих продуктів стратегічного управління.

Іншим кінцевим продуктом стратегічного управління є внутрішня структура й організаційні зміни, що забезпечують чутливість організації до змін у зовнішньому середовищі. Потенціал організації і стратегічних можливостей визначаються її якістю персоналу.

Застосування стратегічного управління дає підприємствам ряд переваг:

По-перше, у випадку стратегічного управління в кожний даний момент фіксується, що організація повинна робити в даний час, щоб досягнути бажаних цілей в майбутньому, виходячи з того, що оточення і умови життя організації будуть змінюватись.

По-друге, при стратегічному управлінні виробляється здатність реагувати на зміни в оточенні, які дозволяють досягнути бажаних цілей в майбутньому.

На жаль, поряд із явними перевагами стратегічне управління має ряд вад і обмежень на використання, котрі вказують на те, що і цей тип управління, так само як і всі інші, не має універсальність застосування в будь-яких ситуаціях і для вирішення будь-яких задач:

По-перше, стратегічне управління вже в силу своєї сутності не дає та й не може дати точної і детальної картини майбутнього.

По-друге, стратегічне управління не може бути зведене до набору рутинних процедур і схем.

По-третє, потребуються величезні зусилля і великі витрати часу і ресурсів для того, щоб в організації почав здійснюватися процес стратегічного управління.

По-четверте, різко посилюються негативні наслідки помилок стратегічного передбачення.

По-п'яте, при здійсненні стратегічного управління найчастіше основний наголос робиться на стратегічному плануванні. Насправді ж найважливішою складового стратегічного управління є реалізація стратегічного плану.

У такий спосіб діяльність по стратегічному управлінню спрямована на отримання стратегічної позиції, що забезпечить тривалу життєздатність організації в умовах, що змінюються. Його завдання полягає в тому, щоб виявити необхідність і провести стратегічні зміни в організації; підібрати і виховати кадри, спроможні провести стратегічні зміни.

1.2. Процес стратегічного управління

Стратегічне управління можна розглядати як динамічну сукупність взаємозалежних управлінських процесів, що логічно випливають один з іншого. Проте існує стійкий зворотній зв'язок і відповідно обернений вплив кожного процесу на інші і на всю їхню сукупність. Це є важливою особливістю структури стратегічного управління. Розглянемо коротко зміст кожного з процесів.

Рис. 1.1. Процес стратегічного управління

Визначення місії і цілей. Визначення місії і цілей складається з трьох підпроцесів, кожний із яких потребує великої і відповідальної роботи. Перший підпроцес - визначення місії фірми, що у концентрованій формі виражає сенс існування фірми, її призначення. Далі йде підпроцес визначення довгострокових цілей. І завершується ця частина стратегічного управління підпроцесом короткострокових цілей. Визначення місії і цілей фірми призводить до того, що стає ясним, навіщо функціонує фірма і до чого вона прагне.

Місія — це сформульована вищим керівництвом і оприлюднена загальна стратегічна ціль організації, зміст її існування з точки зору інтересів суспільства.

Місія підприємства повинна бути виражена в порівняно простих визначеннях і в зручній для сприйняття формі. В її основі повинні лежати задачі задоволення інтересів і запитів споживачів через ринок, наявність чіткої відповіді на запитання чому споживачі будуть віддавати перевагу товарам та послугам даної, а не іншої фірми.

Цілі — це конкретний кінцевий стан або бажаний результат, якого прагне досягти організація (яка складається з групи людей, які працюють разом).

Цілі розробляються керівництвом в процесі планування і оголошуються працівникам – виконавцям. Це координує роботу всієї організації та осмислює роботу кожного її працівника.

Аналіз середовища. Аналіз середовища звичайно вважається вихідним процесом стратегічного управління, тому що забезпечує базу для визначення як місії і цілей фірми, так і для виробітки стратегій поведінки, що дозволяють фірмі виконати місію і досягти своїх цілей.

Аналіз середовища передбачає вивчення двох її частин:

1) зовнішнє середовище; 2) внутрішнє середовище.

Будь-яка організація знаходиться і функціонує в середовищі. Кожна дія усіх без винятку організацій можлива лише в тому випадку, якщо середовище допускає її здійснення. Зовнішнє середовище є джерелом, яке постачає організацію ресурсами необхідними для підтримання її внутрішнього потенціалу на відповідному рівні. Організація знаходиться в стані постійного обміну із зовнішнім середовищем, забезпечуючи тим самим собі можливість виживання. Але ресурси зовнішнього середовища не безмежні і на них претендує багато інших організацій, які знаходяться в тому ж самому середовищі. Тому завжди існує можливість того, що організація не зможе отримати необхідні ресурси із зовнішнього середовища. Це може послабити її потенціал і призвести до багатьох негативних для організації наслідків. Завдання стратегічного управління полягає в забезпеченні такої взаємодії організації з середовищем, яка б дозволили їй підтримувати її потенціал на рівні, який є необхідним для досягнення її цілей, і тим самим давала б їй можливість виживання в довгостроковій перспективі.

Зовнішнє середовище в стратегічному управлінні розглядають як сукупність двох відносно самостійних підсистем: макросередовища та безпосереднього середовища.

Макросередовище — це сукупність факторів, які формують довгострокову прибутковість організації підприємства і на які організація підприємства не може впливати взагалі або має незначний вплив.

Аналіз макросередовища включає вивчення впливу таких компонентів середовища, як стан економіки; правове регулювання; політичні процеси; соціальна складова суспільства; технологічний розвиток суспільства.

Вивчення економічної компоненти макросередовища дозволяє зрозуміти, як формуються та розподіляються ресурси. Вона передбачає вивчення таких характеристик, як величина ВНП, темп інфляції, рівень безробіття, відсоткова ставка, продуктивність праці, норми податку, платіжний баланс тощо. При вивченні економічної компоненти важливо звертати увагу на такі фактори, як загальний рівень економічного розвитку, структура населення, рівень освіти робочої сили та величина заробітної плати, тип і рівень розвитку конкурентних відносин.

Аналіз правового регулювання, передбачає вивчення законів та інших нормативних актів, дає організації можливість визначити для себе допустимі межі дій у взаємовідносинах з іншими суб'єктами права та прийнятні методи відстоювання своїх інтересів. Вивчення правового регулювання не повинно зводитися лише до вивчення змісту правових актів. Важливо звернути увагу на такі аспекти правового середовища як дієвість правової системи, процесуальна сторона практичної реалізації законодавства.

Політична складова макрооточення повинна вивчатися в першу чергу для того, щоб мати чітке уявлення про наміри органів державної влади у визначенні розвитку суспільства і про засоби з допомогою яких держава збирається впроваджувати в життя свою політику. Вивчення політичної компоненти повинно сконцентровуватись на виявленні того, які програми намагаються провести в життя різні партійні структури, яке відношення у влади існує по відношенню до різних галузей економіки та регіонів країни, які зміни в законодавстві і правовому регулюванні можливі внаслідок прийняття нових законів та норм, регулюючих економічні процеси.

Аналіз технологічної компоненти дозволяє своєчасно побачити ті можливості, які розвиток науки і техніки відкриває для виробництва нової продукції, для вдосконалення вже існуючої продукції і для модернізації технології виготовлення та збуту продукції.

Якщо проаналізувати вплив економічної компоненти, то можна сказати, що в даний час цей вплив є негативним, тому що економіка України нестабільна і слабка порівняно з країнами Заходу. Поспішна лібералізація економіки, використання макроекономічних методів її регулювання при відсутності ринкової інституційної основи і конкурентного середовища зламали систему управління соціально-економічними процесами, призвели до гранично припустимого спаду виробництва, господарської і фінансової розрухи. Дестабілізуюча роль наведених суб'єктивних прорахунків посилюється під впливом деструктивних зовнішньоекономічних факторів, пов'язаних з дезінтеграцією виробничо-технологічних, торговельних і фінансових зв'язків між країнами колишнього СРСР.

Аналізуючи правове регулювання, можна зробити висновки, що сьогодні законодавча база економічних відносин не сприяє повнокровному розвитку продуктивних сил. Так і не розроблено дієвого правового інструментарію регулювання інвестиційної діяльності, що гальмує надходження в країну іноземного приватного капіталу, а це в умовах бідності внутрішніх джерел фінансування капітальних вкладень виступає як своєрідна панацея від остаточного розвалу національної економіки. При реформуванні системи оподаткування недостатньо враховуються особливості малого бізнесу як форми підприємництва.