95828 (Встановлення дипломатичних відносин та організація дипломатичних представництв), страница 5

Міністерство закордонних справ країни перебування видає спеціальні урядові списки (раз на квартал або півроку), в яких перелічено всіх членів дипломатичного корпусу.

У зв'язку з існуючою різноманітною практикою держав Віденська конвенція не уточнює основ взаємовідносин між дипломатичним і адміністративно-технічним персоналом представництва, залишаючи це питання у компетенції скеровуючої держави. Водночас на останню покладається обов'язок щодо повідомлення акредитованій державі про їх місце в структурі дипломатичного представництва.

Відмінності між різними категоріями персоналу визначені недостатньо. Наприклад, невідомо, якими критеріями керуються держави, що надають духовному персоналу дипломатичний статус у представництві, хоча насправді діяльність священика має дуже мало спільного з дипломатичною діяльністю.

Поділ персоналу дипломатичного представництва на три категорії, передбачений Віденською конвенцією, має умовний характер, оскільки її норми не передбачають відповідних критеріїв розмежування між ними. У результаті такого становища позиції акредитуючих держав з цього питання неоднозначні, а інколи й суперечливі стосовно держави перебування.

Крім цього, розмежування категорій персоналу ускладнюється ще й зрозумілими інтересами щодо режиму безпеки у дипломатичному представництві. Часто офіцер безпеки має статус дипломата і належить до адміністративно-технічного, а інколи й обслуговуючого персоналу як співробітник охорони. А тому акредитуючі держави можуть бути незацікавлені у публічному визначенні функціональних обов'язків деяких працівників і не вказують, на які посади вони призначаються.

З огляду на поступову демократизацію закордонної служби поділ персоналу представництва на дипломатичний і адміністративно-технічний має радше формальний, ніж фактичний характер, оскільки всі його члени виконують важливі функції, покладені на дипломатичне представництво.

Порядок призначення глав дипломатичних представництв був розглянутий вище. Щодо членів персоналу представництва це питання у загальному порядку регулюється ст. 7 і ст. 10 Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Конвенція встановлює правило, що з урахуванням інших статей "акредитуюча держава може вільно призначати членів персоналу представництва" (ст. 7). Виняток передбачено лише для військово-морських або військово-повітряних аташе, стосовно яких держава перебування може запропонувати, щоб їх імена заздалегідь повідомлялись на її схвалення.

Отже, за Віденською конвенцією, під час призначення членів дипломатичного (крім глави представництва), адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу не потрібно попереднього узгодження з державою перебування, таке призначення одразу ж набуває чинності.

Віденська конвенція вміщує лише вимоги про необхідність нотифікації Міністерства закордонних справ держави перебування як про призначення і прибуття співробітників представництв, так і про їх остаточний від'їзд або припинення їх функцій у представництві. Мета нотифікації не лише в тому, щоб зареєструвати цих осіб чи внести їхні імена у т. зв. дипломатичний список, який є в МЗС приймаючої держави, але й, понад усе, ефективно гарантувати їхні привілеї та імунітети. Саме тому в такій нотифікації зацікавлені як дипломатичне представництво, так і МЗС приймаючої держави. Повідомлення про прибуття й остаточне відбуття також мають надходити завчасно.

Принцип, за яким акредитуюча держава може вільно призначати членів дипломатичного представництва, фактично обмежений правом приймаючої держави оголосити члена представництва persona поп grata або небажаною особою. При цьому небажаними особами можуть бути оголошені лише ті члени дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Приймаюча держава може використати це право у кожному випадку, коли є підтверджені дані про те, що член дипломатичної місії зловживав своєю посадою, перевищував свої права і функції або втручався у внутрішні справи приймаючої держави. Особа може бути оголошена персоною поп grata або небажаною особою не тільки після нотифікації, але й перед прибуттям на територію приймаючої держави.

Чисельний склад персоналу дипломатичного представництва узгоджується перед процесом переговорів про встановлення дипломатичних відносин. За відсутності конкретної угоди про це держава перебування може запропонувати, щоб чисельність персоналу представництва зберігалася в межах, які вона вважає розумними та нормальними, враховуючи ситуацію та умови у державі перебування і потреби представництва.

Тенденція до збільшення чисельності персоналу дипломатичного представництва намітилась уже після Першої світової війни й особливо почала виявлятися після завершення Другої світової війни. Розвиток дипломатичний відносин між державами і пов'язане з цим збільшення обов’язків дипломатичних представництв, подальша спеціалізація їх співробітників у сфері торгівлі, фінансів і культури сприяли значному збільшенню штатів представницьких установ багатьох держав. Створення великої кількості міжнародних організацій, покликаних обговорювати і розв'язувати різні проблеми на багатосторонній основі, також спричинило збільшення персоналу, що призначається у посольства та організації.

При підготовці Конвенції Комісія з міжнародного права з приводу цього зазначала, що в "таких випадках явно виділяються два види інтересів і рішення має бути компромісним. Треба брати до уваги потреби представництва та умови, що існують у країні перебування". Але Віденська конвенція розв'язала це питання дещо інакше: вона орієнтується лише на державу перебування, підтверджуючи її право в односторонньому порядку визначати ліміт чисельності персоналу іноземних посольств і місій.

Норма, як вона зафіксована у Віденській конвенції (ст. 11), може бути поділена на чотири частини:

1. Зацікавлені держави мають визначати чисельність співробітників представництва за вираженою чи мовчазною згодою.

2. У випадку, якщо такої згоди не досягнуто, держава перебування в межах, які "вона вважає розумними і нормальними, враховуючи обставини та умови, існуючі в державі перебування, і потреби цього представництва" може обмежити чисельність співробітників іноземних представництв. Таким чином, у випадку спору остаточне рішення повністю залежить від держави перебування.

3. Право визначати, які межі вважаються розумними і нормальними, належить державі перебування.

4. Держава перебування може також, на тих самих підставах і без дискримінації, відмовитись прийняти службових осіб будь-якої категорії.

Поза цим Віденська конвенція допускає також обмеження персоналу посольств і місій згідно зі ст. 7 (передусім стосовно військових аташе) і ст. 8 (використання на дипломатичній роботі місцевих громадян або громадян третіх держав). Основним недоліком ст. 11 Віденської конвенцій те, що вона передбачає певну нерівність між акредитуючою державою і державою перебування.

Список використаних джерел

1. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. – К.: Либідьб 2004 – 816 с.

2. Репецький В.М. Дипломатичне і консульське право: Підручник. – 2-ге вид., перероблене і доп. – К.: Знання, 2006. – 372 с.

3. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. – 5-те виданняб випр. і доп. – К.: Знання, 2006 – 397 с.