95828 (Встановлення дипломатичних відносин та організація дипломатичних представництв)

Міністерство освіти і науки України

1. КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Встановлення дипломатичних відносин та організація дипломатичних представництв

1. Київ – 2007

ЗМІСТ

1. Юридичні підстави встановлення дипломатичних відносин

2. Відкриття дипломатичного представництва

3. Порядок призначення глави та членів дипломатичного представництва

4. Персонал дипломатичного представництва

5. Список використаних джерел

1. ЮРИДИЧНІ ПІДСТАВИ ВСТАНОВЛЕННЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ ВІДНОСИН

Дипломатичні відносини є складовою частиною зовнішньої політики будь-якої держави і здійснюються за допомогою спеціально створених для цього державних органів. Однак не можна вважати дипломатичними відносинами певні міжнародні контакти, які здійснюються особами, що не входять до складу дипломатично-консульської служби, на­приклад, журналістами, представниками торгових фірм, політичних організацій. Оскільки такі міжнародні контакти не мають офіційного характеру, вони, відповідно, не тягнуть за собою настання міжнародно-правових наслідків, тобто певних прав і обов'язків для держав. Таким чином, для виникнення дипломатичних відносин між суб'єктами міжнародного права потрібні певні передумови, а саме: наявність юридичних і фактичних передумов.

Виникнення будь-якої нової держави, згідно з принципами міжнародного права, означає її входження у міжнародне співтовариство як рівноправного суб'єкта. А тому з самого початку така держава в повному обсязі наділена міжнародною правоздатністю, зокрема, правом вступати у дипломатичні зносини з іншими суб'єктами міжнародно­го права.

Оскільки дипломатичні зносини являють собою двосторонній процес, то відповідною важливою умовою є бажання інших держав їх підтримувати. У цьому випадку значущою передумовою виступає взаємна згода.

Міжнародно-правова процедура встановлення дипломатичних зносин охоплює декілька взаємозв'язаних стадій, що включають дипломатичне визнання, обмін дипломатичними представництвами або підтримання дипломатичних контактів іншими методами.

Перша проблема, з якою стикаються новоутворені держави, — дипломатичне визнання їх з боку інших держав. У період розпаду колоніальних імперій та виникнення значної кількості незалежних держав у Африці, Азії та Латинській Америці питання міжнародного визнання мали особливе значення. Базовими при цьому були норми міжнародного права, закріплені в Статуті ООН, у Декларації про надання незалежності для колоніальних держав і народів, а також у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються державних відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН.

Питання визнання неоднозначно розв'язувалося в період "холодної війни", при цьому кожна зі сторін такого протистояння відстоювала теорію по-своєму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципів визнання зробили також країни, що розвиваються.

Відповідно до норм міжнародного права існує дві форми визнання держав: de jure (юридичне визнання) і de facto (фактичне визнання).

Дипломатичне визнання — визнання як повноправного суб'єкта міжнародного і, зокрема, дипломатичного права. Воно стосується або нових держав, або урядів, що прийшли до влади неконституційним шляхом. У такому випадку подібний акт означає визнання за цим урядом права представляти відповідну державу на міжнародній арені. Наслідками такого визнання є встановлення дипломатичних та інших відносин, обмін дипломатичними представництвами, участь у дипломатичних переговорах, прийняття в члени ООН та інші міжнародні організації.

За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне.

Явно виражене дипломатичне визнання настає лише тоді, коли є формальна заява іншої держави у вигляді декларації, декрету, дипломатичної ноти, офіційного комюніке, договору або коли воно доводиться до відома іншої сторони будь-яким іншим способом. Дипломатичне визнання найчастіше оформляється у вигляді офіційної заяви глави держави, яка здійснює визнання, чи глави уряду. Інколи таке визнання може бути від імені колективного органу.

Мовчазне дипломатичне визнання настає, коли вчиняється певний акт, який можливий лише за умови визнання. Серед методів такого визнання найчастіше трапляється встановлення дипломатичних відносин. Визнання уряду таким чином вважається тоді, коли іноземне дипломатичне представництво знову повертається до нормальних відносин з Міністерством закордонних справ країни перебування. Але той факт, що посольство не закрите, зовсім не означає визнання, якщо припинені будь-які офіційні контакти.

Для прийому нової держави як члена міжнародної організації не потрібно її визнання всіма державами-членами, оскільки останнє відбувається переважно на двосторонньому рівні.

Відповідно до існуючої міжнародної практики, дипломатичні відносини між державами можуть бути встановлені переважно у формі взаємного визнання de jure. Від цього принципу відхилення траплялись дуже рідко. Зокрема, у 1949 р. представник Ізраїлю у Великобританії був скерований у ранзі посла. Поряд із врученням вірчих грамот Великобританія не кваліфікувала цей факт як визнання Ізраїлю de jure, а лише de facto. Аналогічною була позиція США у 1919 р. стосовно Фінляндії.

Визнання de facto має неповний характер. Основний зміст цієї форми визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини. Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні чи культурні).

Рішення про встановлення дипломатичних відносин може бути прийнято одночасно з повним визнанням, але деколи це відбувається дещо пізніше, наприклад, під час переговорів між двома зацікавленими сторонами.

Інколи переговори щодо встановлення дипломатичних відносин проводяться урядовою делегацією, яка бере участь у святкуванні дня проголошення незалежності в цій країні, або одним із дипломатичних представництв за кордоном. При проведенні таких переговорів сторони домовляються про факт встановлення дипломатичних відносин, рівень дипломатичних представництв, якими вони будуть представлені, а також про строк набуття чинності досягнутої угоди.

Документами, які підтверджують факт встановлення дипломатичних відносин, можуть бути двостороння угода ідентичні ноти, якими обмінюються представники сторін, що вели переговори.

Ст. 2 Віденської конвенції зазначає, що "встановлення дипломатичних відносин між державами та заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою". Таким чином, Конвенція виходить зі "згоди", тобто обопільної волі двох держав, але не передбачає при цьому форму такої згоди. Це означає, що ця згода може бути виражена як письмово, так і усно.

У міжнародному праві існує правило, яке позначається латинським терміном jus legationis. Воно означає фундаментальне право кожної держави скеровувати дипломатичних представників у інші держави і, відповідно, також приймати їх у себе. Отже, право дипломатичних представництв може бути як у активній, так і в пасивній формі. З цього права випливають і обов'язки держав.

Водночас треба зазначити, що жодна держава не змушена відряджати чи приймати постійні дипломатичні представництва, проте вона також не має права відмовити у прийнятті дипломатичних представників. Більше того, вона не може наполягати на тому, щоб інша країна відмовилась від встановлення дипломатичних відносин із будь-якою іншою державою.

З огляду на це, історія дипломатичних відносин фіксує випадки грубого порушення норм дипломатичного права в період існування двох протилежних соціально-економічних систем. Це стосувалося Куби та інших держав, коли порушувалось їх активне та пасивне право на дипломатичні представництва.

Варто зазначити, що хоч право на встановлення дипломатичних відносин чітко не регламентоване у Віденській конвенції, тим не менш, воно прямо чи опосередковано випливає з функції міжнародного права, положень Статуту ООН, а також преамбули Віденської конвенції, в якій зазначено важливість підтримання розвитку "дружніх відносин між державами в суспільному ладі".

Це означає, що держави вперше за всю історію існування дипломатичного, звичаєвого та кодифікаційного, загального чи регіонального права погодились із новою функцією дипломатичних представництв, яка полягає в обов'язку останніх сприяти заохоченню "дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування". Державам невигідно відмовлятися від представництва в інших державах, оскільки така відмова ускладнює захист своїх інтересів на офіційному рівні, а також законні інтереси громадян.

Взаємна згода обох держав випливає із принципу суверенної рівності держав і враховує досвід минулого, коли високорозвинуті держави примушували інших держав допускати на свою територію іноземні представництва.

У XIX ст. Китай і Японія довший час заперечували проти допуску іноземних дипломатичних місій і контакту з ними як з простими іноземцями. У результаті неодноразового застосування збройної сили проти Китайської імперії, аж до захоплення Пекіна, у 1860 р. західні держави нав'язали Китаю конвенцію, згідно з якою вони забезпечили собі право відкривати в цьому місті постійні дипломатичні представництва. Однак китайський імператор відмовлявся приймати іноземних представників особисто. Тоді Англія, Франція, США та інші держави вчинили колективний демарш, щоб отримати аудієнцію (1873 р.). Така ж ситуація повторилася у 1891 р., коли деякі західні держави хотіли отримати аудієнцію для дипломатичного корпусу. Китайський уряд і після 1860 р. довший час продовжував утримуватися від відряджання своїх постійних дипломатичних місій в інші Держави.

У дипломатичній практиці відомі також випадки, коли держави домовляються про обмін дипломатичними представництвами не у вигляді посольств чи місій, а в іншій формі. Так, до січня 1979 р. Китай і США мали одночасно у Вашингтоні та Пекіні т. зв. групи зв'язку. Це свідчило про неповноцінність відносин між цими державами внаслідок того, що Сполучені Штати зберігали дипломатичні відносини з гомінданівською владою на Тайвані й мали там посольство.

Отже, домовленість держав про встановлення дипломатичних відносин та обміну дипломатичними представництвами є необхідною основою для досягнення додаткових угод з метою регулювання таких питань, як призначення окремих категорій персоналу представництв, надання їм привілеїв та імунітетів, передбачених Віденською конвенцією 1961 р.

2. ВІДКРИТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

Дипломатичне представництво — закордонний орган зовнішніх зносин держави, який очолює дипломатичний представник. За формою дипломатичні представництва поділяють на постійні й тимчасові. На постійній основі створюють посольства і місії, а також представництва держав при міжнародних організаціях. Поряд з постійними представництвами держави використовують і тимчасові дипломатичні представництва, які призначаються для виконання спеціальних місій.

За існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повірений у справах, називається посольством, а очолюване посланником чи повіреним у справах — місією.

Міжнародне право передбачає комплекс спеціальних правил, які стосуються відкриття дипломатичних представництв, їх функціонування та привілейованого статусу. Вони покликані забезпечити сприятливі умови для виконання Дипломатичним представництвом своїх функцій.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини орієнтується, передусім, на дипломатичне представництво. Раніше вважалось, що саме дипломатичний представник є основною фігурою в дипломатичному спілкуванні. Сьогодні дипломатичні акції перемістились із особистості глави представництва на дипломатичне представництво загалом.

Постійне зростання відповідальності посольств і місій, розширення їх сфери дії, збільшення чисельності персоналу, а також безперервність функцій і загальних прав, незалежно від змін у керівництві посольства чи його відсутності засвідчує, що глава дипломатичного представництва є лише одним із його членів, хоча й найбільш важливим. Ця особливість Віденської конвенції досить наочно простежується в таких її положеннях:

— по-перше, відкриття дипломатичного представництва є наслідком угод між двома державами і не стосується безпосередньо призначення його глави;

— по-друге, функціонування дипломатичного представництва не порушується змінами його персоналу;

— по-третє, дипломатичне представництво наділене власними привілеями та імунітетами, які не варто змішувати з імунітетами та привілеями його співробітників;

— по-четверте, припинення функцій глави дипломатичного представництва не порушує функціонування самого представництва, тоді як припинення діяльності представництва передбачає завершення функцій усіх його членів включно з главою.

Водночас не варто протиставляти їх, оскільки вони тісно взаємопов'язані і доповнюють одне одного. Насправді ж, посольство ніколи б не виконувало своїх функцій без відповідної акредитації його глави, як і привілейований статус цієї установи був би неповний без відповідних пільг його співробітникам.

Розв'язавши питання про обмін дипломатичними представництвами, зацікавлені держави визначають категорію, до якої мають належати їх дипломатичні представництва (посольство та місія).