Ніби крізь воду, вчуваються крики

чужинців-матросів,

Вітер прозорий мене вогким торкає крилом,

Розвеселяє вітрила, гаптовані шовком гарячим,

І навіва з островів дух невідомих рослин. вив

Екзотика великих культур і материків, великі плавання «фантастичного брига» Рильського — це не була звичайна собі літературщина, як то твердять і найповажніші критики, починаючи з взагалі дуже прихильного до поезії Рильського академіка Білецького. Відома у мандрівників і каторжан, що живуть на одвіку безлюдних островах і в тундрах безмежних просторів півночі, туга за «великою землею». «Велика земля» — це старі, культурно освоєні країни. У ліриці Рильського досконало втілився мотив туги за великою землею як за великими культурами людства, що позначені видатними людьми. Це непереможне бажання розбити віковий провінціалізм та штучну ізоляцію своєї країни і включитися в Европу, у велику культуру людства. Перша повноцінна книга лірики Рильського «Синя далечінь» розчинила навстіж браму, і перед українським читачем Олесевих творів відкрився культурно-історичний краєвид Окциденту з профілем його творця: лицаря, авантюрника, поета, відкривача і будівничого світу. «Синя далечінь» з її ароматом, мотивами і філігранністю форми заражала молоду людину 20-х років тугою за досконалістю і енергійною чіткістю культури.

Поетична асиміляція Західньої Европи означала європезацію України, про яку мріяв Пантелеймон Куліш, почавши її перекладами західніх поетів і оригінальними віршами в західніх поетичних формах. Рильський у цьому ділі вершував подвиг Куліша.

Мало місця, щоб зупинятися на таких групах ліричних мотивів Рильського, як еротична лірика (тонка і шляхетна у нього), любов взагалі, природа, а особливо людина з незбагненними відмінами її переживань і вдачі. Він усі речі міряв мірилом краси і любови — і тому рідко помилявся.

Хочу тільки згадати мотив українського відродження, почуття поштовху української сили відродження, кинутого Рильським на тло не весни, а зими. Але, власне, тут Рильський відчув потребу нового стилю і нових більших форм — поеми.

Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Маллярме і Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії. Відціля навіть його сонети і октави звучать часом, як пісня. Він також знав інші, модерністичні, ізми його часу — акмеїзм, футуризм. Але не пішов тим шляхом, а звернув — під впливом і Франка, і символістів — до французьких парнасців. Завдяки цьому поворотові українська поезія дігнала західньоевропейську в вироблених віками й тисячоліттями формах вірша. Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи — від гексаметра і ямба до верлібру — все це в Рильського дало нове звучання українському слову і само зазвучало в нашому слові по-новому. В європейській поезії сонет вироблявся сімсот років, неначе реалізуючи вічну тугу людини за досконалістю. І, може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням із провінціялізму, за «великою землею» культури.

У 1925 році Микола Зеров міг уже говорити про риси «неокласичного» стилю Рильського того часу; із цих рис Зеров назвав такі: зрівноваженість і прозорість форми, кларизм, чіткий епітет, міцна логічна побудова і строга течія мислі, поєднання безпосередньості з філігранністю, афористичністю. Але вже тоді Зеров помітив у Рильського зовсім нові стильові первні — необароккові. Зеров пише про ці риси поета: «...то розіллється в віршованих рядках капризним потоком майже розмовної синтакси Міцкєвіча («Човен»), то візьме мотив Франка і до непізнання здекорує мас («Мандрівники»)».

Любов до України в поезії Рильського

Любов до рідної землі, інтерес до її славного минулого та вболівання за невідоме майбутнє – це вічні теми, яких торкалися письменники всіх часів і народів. У радянські часи писати твори, в яких би висловлювалася любов до України, до її народу було неможливо, це б дорівнювало балансуванню на краю глибокої прірви.

Розквіт творчості Максима Рильського припав на часи ідеологічного терору, коли навіть саме слово “Україна” страшно було вимовляти, бо це означало визнання існування цієї держави. Проте поезія митця пронизані любов”ю до рідної землі, поет постійно намагався розбити мур байдужості і страху, нагадуючи народові, хто він і де живе.

У роки Другої світової війни на перше місце в художній свідомості Максима Рильського вийшла пекуча тривога за долю України та її народу. На початку війни поет написав ліро-епічну поему “Слово про рідну матір” – гімн, проспіваний на честь рідної Батьківщини. Поет з великою синівською любов’ю відтворив у поемі образ матері-України – її героїчну історію, невмирущу культуру, чарівну природу. Землею Тараса Шевченка назвав Максим Тадейович Україну. З далекої Уфи слав поет благословення рідній землі і її першоджерелам, пророкуючи ії щасливе майбуття:

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас . . .

І розіллється знов медами

Земля, що освятив Тарас

Своїми муками-ділами.

Поет вірить, що там, “де невгамовний труд землі насиченій родюче лоно ранить, доспіють ягоди і радощі повстануть”, що слід цінувати все, дане нам від природи, залишатися людиною.

Та, коли все, за що боролися сучасники Рильського почало руйнуватися, коли поет побачив, що довгоочікувана воля знову зникає, з’вляються інші рядки:

Ми без’язикі, безіменні ми –

Німа вода холодного свічада,

Слизький туман. Ми привиди громади,

Що непомітно ходить між людьми.

У цих рядках відчувається біль і навіть відчай поета, а так реагувати може лише людина, небайдужа до рідної землі.

З новою силою зазвучали слова, сповнені патріотичних почуттів, любові до України, у роки Великої Ветчизняної війни. Саме в ці часи поети й письменники могли висловити думки, відкрити серця, не боячись, що їх звинуватять у націоналізмі. Рильський пише поему “Слово про рідну матір”, у якій уславлює рідну землю, рідний народ, його культуру. Поет наголошує, що такий великий та волелюбний народ, який є носієм високої культури й духовних цінностей, ніщо не може зламати:

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро

Плугами кривди переоре;

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе.

Максим Рильський знайшов ще один спосіб висловлення любові до України – через уславлення рідної мови. Його вірші “Мова”, “Рідна мова” стали гімнами краси рідному слову. Поет наголошує, що саме в мові зберігаються всі скарби народні, і доки є мова, буде існувати її носій – народ, буде жити в серцях людей віра у перемогу справедливості.

Отож, і в другий період своєї творчості Рильський не полишав теми любові до України. І нехай він не виступав відкрито проти влади, проти політики Москви, спрямованої на придушення національного розвитку різних народів, проте слова любові до рідної землі, рідної мови, де “кожне слово – це перлина, це праця, це натхнення, це людина”, ствердження того, що він українець і пишається цим, вже і були таким протестом, ствердженням права кожного народу на самобутність та національний розвиток.

Поет висловлює непохитну віру в безсмертя України: “Хіба умерти можна їй?” – запитує він, і в самому риторичному запитанні чується впевнена відповідь: “Ні!”, адже неможливо “випити Дніпро”, “виплескати море”, “побороти серця чистого добро”. Рильський звертається до національної свідомості українців, наголошуючи, що немає сили на землі, яка б була здатна “потягти нас до ярма”, “потоптати наші груди”; нагадує про багатющу скарбницю української культури, в якій знаходимо “гарячу думу Кобзаря” та “Енеїди” владний сміх”, “молоток Каменяра” і “струни Лисенка живії”, згадує козацькі прходи, “іржання коней бойових”.

На прекрасних “голубих полях” і “степів широчині бездонній” виріс і змужнів талант Максима Рильського, який сповна віддав своїй землі ту духовну енергію, що була джерелом його творчої наснаги.

Краса і велич рідного слова у поетичній творчості Максима Риль­ського.

М. Рильський надавав проблемам мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет за­кликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення україн-ської мови. Прикладом такого звернення є вірш “Мова”, в якому поет з великою ніжні­стю і любов'ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості. Як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважає, що у наро­ду, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови [цитата].

Мова українського народу – самобутнє і неповторне явище. Обов'язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати і збага­чувати [цитата].

Своєю творчістю М. Рильський подав гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, і у перекладах численних зару­біжних авторів, зокрема російських (Пушкін, Лєрмонтов), польських (Міцкевич. Словацький), французьких (Верлен), він збагачував українську мову власними новотворами, розширював її синтаксичні можливості.

Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словни­ки та довідники, видані за участю М. Рильського, не втратили свого значен­ня й сьогодні. Як згадують друзі поета, праця над словниками і зі словни­ками була найулюбленішим його заняттям.

У вірші “Мова” поет закликає і своїх сучасників частіше “заглядати у словник”. На його переконання – “це пишний яр, а не сумне провалля”. Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка й Даля.

Вірш “Мова” написаний у 1956 р. На той час українська мова зазнала помітних деформацій у зв'язку із відведенням їй більшовицькими ідеолога­ми другорядної ролі у суспільстві. Після XX з'їзду партії, на якому було піддано критиці культ особи Сталіна, в якійсь мірі вже можна було говори­ти про національні утиски і насамперед про занепад національних мов. В Україні одним з перших на захист мови виступив М. Рильський. Його пое­зія “Мова” у яскраве свідчення цьому.

У 1959 році на IV з'їзді письменників України М. Рильський прочитав вірш “Рідна мова”. Своїм незвичайним виступом на письменницькому фо­румі поет ще більше загострив увагу на потребі повноцінного функціону­вання української мови. Для цього українська мова мала всі підстави.

У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яке поет прирівнює до “гулу віків”, “шуму століть”. У ньому – “бу­рі подих”, “неволі стогін”, “волі спів”, “сурма походу світанкова”.

В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорстокого переслі-дування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її “ве­лично-гідним духом”.

Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М. Рильського були всі ті ганебні документи, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський цир­куляр, Ємський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи. Про всі ці знущання над словом М. Рильський писав з особливим болем.

Кожен рядок наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого на те, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі не раз доводилося платити власною волею. І це вже стосувалося не тільки минулого століття, а й 20-30-х – кінця 40-х років XX століття. Навіть під час хрущовської “від­лиги” М. Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводить його поезія “Рідна мова”. Тому у другій частині вірша поет так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв'язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про “вільне слово” українського народу у колі братніх мов доводилося більше з огляду на те, щоб не накликати біди на себе особисто та й на спро­би відродження української культури у післякультівські часи.

Краса і велич рідного слова оспівані М. Рильським у вірші “Сонет про словник”, поемі “Слово про рідну матір” та інших творах.

Тема рiдної природи у лiрицi українських поетiв (за поезiями Максима Рильського)

Мабуть найбiльшу насолоду i радiсть, найпалкiшу любов до рiдного краю, до життя викликає спiлкування з природою. Вона завжди чарувала i чарує, хвилювала i хвилює людину. Шепiт голубої води, зелених дiбров, дзвiнкоголосий спiв пташок, запах i розмаїття квiтiв - усе це дорога серцю, нi з чим не зрiвняна природа рiдного краю.

У творчостi багатьох українських поетiв значне мiсце посiдає тема оспiвування природи рiдного краю. В поезiї П.  Тичини, В.  Сосюри, М.  Рильського природа - як музика. Тонка, нiжна, неповторна! Вiчно мiнлива i прекрасна. Вона завжди гармонує або контрастує з настроями, почуттями людини. Не випадково, як увертюрою опери, багато письменникiв свої поезiї розпочинають барвистими описами картин рiдної природи.

Найвизначнiшим поетом в змалюваннi рiдної природи вважається український поет М.  Рильський. У лiричних поезiях вiн тонко вiдчуває красу рiдної природи, художнiм словом умiє намалювати яскраву пейзажну картину. Так, наприклад, у вiршi "Серпень з вереснем стискають" митець створив персонiфiкованi образи лiта й осенi, показав їх уявну зустрiч. Рядки вiрша "Що одна правиця - сонце, друга - мiсяць-молодик" - створюють картину вечора, коли сонце зайшло i його променi схрещуються з мiсяцем-молодиком. Одночасно це художня паралель до серпня i вересня, якi подають один одному руки.

У вiршi є свiй лiричний сюжет, який передає наростання переживань поета чи лiричного героя. Якщо на початку змальована картина осенi, яку поет сам бачить, то далi вiн вже уявою своєю домальовує неосяжнi простори нашої землi, де працюють невтомнi в iм'я людини i людства трудiвники.

Багата роздумами про труд, мистецтво, людське життя книга Максима  Рильського "Троянди й виноград". Вiршi, в яких зображується природа, - це своєрiднi алегоричнi паралелi до людського життя:

   Чом же ласкава така i красива,
   Квiтко нещасна, ти житу шкiдлива?
   ("Лист до волошки")