73929 (Літературна спадщина Франческо Петрарки)

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКИ

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ В ЛІРИЦІ ПЕТРАРКИ

РОЗДІЛ 3. СПАДКОЄМЦІ, ПОСЛІДОВНИКИ ТА ЕПІГОНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Франческо Петрарка – видатний культурний діяч доби Відродження і один з засновників італійського гуманістичного руху. Його діяльність охоплювала релігійну, політичну, філософську, дипломатичну площини, проте найбільше він став відомим нащадкам як літературний діяч, майстер ліричної поезії. Незважаючи на те, що Петрарці належить чимало філософських, історичних та інших творів латиною, класиком світової літератури його зробили саме ліричні вірші – сонети, канцони, балади тощо. Саме тому, досліджуючи внесок поета в розвиток світової літератури, найбільш актуальним буде розглянути саме його ліричні твори, перш за все – сонети зі збірки «Книга пісень».

Мета даного дослідження – виявити жанрову специфіку лірики Петрарки та її місце у розвитку світової літератури. Для досягнення цієї мети потрібно виконати кілька завдань:

• встановити особливості творчого шляху Франческо Петрарки, умови створення його ліричних творів;

• виявити співвідношення форми та змісту поезій Петрарки, зрозуміти причини обрання саме такого жанру поезії, як сонет;

• проаналізувати розуміння ліричних творів поета сучасниками та нащадками, підкреслити акценти, які вбачали в його творах.

Об’єктом роботи обрано літературну спадщину Франческо Петрарки, а предметом – корпус ліричних творів, перш за все – збірку «Книга пісень». Відповідно до мети та завдань роботи, її структура складається з трьох розділів. У першому йдеться про становлення особистості Петрарки, його життєвий шлях та складання умов, у яких народжувалася його лірика; також тут розглянуті інші сфери його літературної діяльності. Другий розділ повністю присвячений збірці «Книга пісень», жанровим особливостям ліричних творів майстра. Третій розділ розповідає про вдалі та не зовсім спроби інтерпретувати лірику Петрарки та наслідувати його оригінальний стиль.

РОЗДІЛ 1. ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКИ

Франческо Петрарка народився і провів перші роки життя в мандрах. Його батько Пьєтро ді сер Паренцо був вигнаний з Флоренції разом із Данте, тривалий час подорожував з родиною містами Тоскани, а в 1312 році, коли Франческо було близько 9 років, родина осіла у Франції (тому він знав прованську мову та поезію). Тут майбутній поет закінчив школу та поступив до університету Монпельє, а в 1320 році закінчив правову освіту в Болонському університеті. Здобуваючи за батьковим бажанням освіту юриста, Петрарка все більше схилявся до літературної творчості, оволодів латиною та добре знав латинську класику. Після смерті батька Франческо повернувся до Авіньйона, де був посвячений у священики, а завдяки своєму університетському товаришу Джакомо отримав підтримку впливової фамілії Колонна. Страсна п’ятниця 1327 року стала днем, коли поет зустрів свою найголовнішу музу – Лауру, до якої крізь усе життя проніс нерозділене кохання. Не маючи змоги відкрито кохати, Петрарка обирає усамітнений спосіб життя в Воклюзі, але його поезія та політична активність зробили його відомим, і в 1341 році поет був вінчаний лавровим вінцем у Римі (за таке право з Римом сперечалися Париж і Неаполь, але Вічне місто перемогло, і на Великдень, 8 квітня 1341 року, відбулася коронація). Італія полонила поета, і подальше його життя пов’язане з нею – він мешкав у Римі, Пармі, Мілані, Венеції, Падуї, а закінчив своє життя в невеличкому селищі Арква, де й помер у 1374 році, не доживши один день до свого сімдесятиріччя.

Одним із головних і найбільш відомих творів Петрарки вважають його поетичну збірку «Canzoniere» («Книга пісень»). Ця книга складалася з творів, що були написані італійською мовою і вже до початку XVII століття витримала близько 200 перевидань. Коментуючи прижиттєві редакції тексту, Н. Томашевський вказує, що деякі твори автор знищив, як такі, що не були гідними виконати високу мету збірки (присвяченої коханій Лаурі) [4, с. 8]. Перша редакція збірки (1342-1347) нараховувала тільки 25 творів, але структурно могла бути (і була) доповнена пізніше. У 1347-1350 роках Петрарка робить другу редакцію збірки, де вже з’являється розподіл на дві частини – «На життя Мадонни Лаури» та «На смерть Мадонни Лаури». Третя редакція, вже значно розширена, налічувала 215 віршів італійською, а сьома, створена близько 1372 року, – вже 366 творів (263 – в першій частині, і 103 – в другій). Остаточна прижиттєва редакція, яка досі збереглася в так званому Ватиканському кодексі 3195, складалася вже не тільки з поезій до Лаури, а й містила політичні та релігійні, моральні та побутові за тематикою вірші. Також у цьому кодексі передбачені чисті аркуші, скоріше за все, для подальших доповнень. Цей корпус буде аналізований докладніше в наступному розділі, що присвячений жанровим уподобанням Франческо Петрарки.

Петрарка ще в юності почав писати твори латинською мовою, вважаючи тоді віршування італійською не більш як несерйозною розвагою. Латинська ж його поезія є дуже складною, витонченою та майстерною. М. Гершензон писав у передмові до свого перекладу творів поета: «Латинська мова Петрарки – концентрований продукт романського духу: стилістика Цицерона, що ускладнена італійським перебігом думки; тому вона надзвичайно складна для перекладу будь-якою не-романською мовою. Важкість ще більш ускладнюється тим, що в лапідарну мову класичної доби Петрарці доводилося втискати висловлення почуттів і думки нескінченно витончених» [3, с. 1]. До латиномовної творчості Петрарки відносять, наприклад, його поему «Африка» (1339-1342), де автор описує події 2-ої Пунічної війни у стилі Вергілія (цікаво, що папа Іннокентій IV вважав Петрарку чаклуном через його захоплення Вергілієм). Також латиною написані дві автобіографії (одна з яких – «Про зневагу до світу» – виконана у вигляді діалогу з Августином), етичні трактати, де Петрарка виступає проти надмірно аскетичного світогляду, а також проти схоластичних і псевдоцнотливих поглядів сучасного духівництва (зокрема, в «Листах без адреси», які стали дуже відомими після опублікування). Крім того, Петрарка писав історичні, публіцистичні та полемічні твори латиною; збереглися його урочисті промови, еклоги, де він описував події сучасної політичної історії, тощо. Повне видання творів Петрарки було виконано в Базелі у 1554 році та отримало назву «Opera omnia». Латиномовний спадок Петрарки перевищує вірші італійською майже у 15 разів.

Якщо говорити про філософський доробок Франческо Петрарки, то слід відмітити, що, незважаючи на нечисельність відповідних творів, вони доповнюють авторитет автора як першого гуманіста – зразка для подальших митців Відродження. В. В. Соколов, наприклад, пише: «Якщо Данте – натхненник багатьох гуманістів, то загальновизнаний засновник гуманістичного руху в Італії – поет і філософ Франческо Петрарка» [6, с.17]. Філософські твори Петрарки – це, наприклад, автобіографічний трактат «Про зневагу до світу», де Петрарка під іменем Франциска (поет належав саме до францисканського ордену міноритів) доводить своєму візаві Августину переваги неаскетичного способу життя; також сюди відноситься пізній трактат «Про невігластво власне та багатьох інших» (1367-1370), де автор критикує аристотелізм і схоластику. Дещо гедоністичний за світоглядом твір «Про засоби проти всілякої фортуни» може продовжити цю лінію, доповнюючи перелік філософських інтересів Петрарки захопленням класичною філософією (переважно, латинською, але також Платоном), намаганням примирити її з християнством.

Отже Франческо Петрарка є дійсно першим італійським гуманістом, який і своїми творами, і життям намагався затвердити ідеал людини, яка живе на землі, земними проблемами, не відрікається заради неба від кохання й щастя. Ліричні твори Петрарки спрямовані якраз на прославлення земного кохання, свободи та людини. А в своїх філософських творах митець підводить підґрунтя гуманістичному руху, який значною мірою й починається з нього. Петрарка був одним із перших, хто писав лірику італійською, і його італомовні твори стали набагато популярнішими, ніж латинські трактати, пережили кількасот перевидань і багато перекладів, а також визнання як світової класики.

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ В ЛІРИЦІ ПЕТРАРКИ

Франческо Петрарка працював у багатьох жанрах, і навіть є засновником деяких із них – наприклад, С. Мокульський приписує йому створення жанру історичного анекдоту, апелюючи до трактату «Про пам’ятні речі»: «Цілий трактат у другій книзі цього твору присвячено питанням про жарти, причому численні ілюстрації до цього трактату дозволяють визнати Петрарку засновником жанру коротенької новели-анекдота латиною, що отримав подальший розвиток у «Фацеціях» Поджо» [2]. Жанр сонету створений не Петраркою, його засновником вважають Джакомо да Лентіні (бл.1210 – бл.1260), але Петрарка був реформатором цього важкого поетичного жанру, і його сонети італійською стали прикрасою світової культури.

Класичний італійський сонет – це жорсткий за формою вірш, який складався з двох катренів, де рядки римуються за схемою АВАВ чи АВВА, а також двох терцетів із римуванням типу CDC DCD чи CDE CDE. У своїх ранніх сонетах Петрарка, за висловом Н. Томашевського, «прагнув формальної витонченості, зовнішньої елегантності, що так подобалося сучасникам і перестало подобатися згодом» [4, с. 9]. Але в пізніших сонетах, продовжуючи дотримуватися канонів рими та музичної довершеності сонетів, Петрарка зміщує головний акцент у бік влучності, однозначності та зрозумілості змісту, мовної гнучкості. Пізні сонети та редакції схожі на ритмізовану прозу, що відмічав уже на початку XVII століття Карло Джезуальдо. Петрарка приділяв особливу увагу змістовому наповненню ритміко-синтаксичних відрізків, із яких складалися його сонети. Відомо, що Г. Р. Державін, коли перекладав ці твори, навіть іноді жертвував сонетною формою заради збереження змістовного боку віршу. Проте, зовнішній пафос, надзвичайна витонченість ліричних творів Петрарки не зникли в пізніх творах, і багато дослідників і послідовників бачили Петрарку саме в цьому віртуозному опрацюванні художніх образів поетичними засобами. «Ця хибна репутація, що склалася не без допомоги епігонів-петраркістів, які сприймали тільки віртуозний бік великого поета, сказалася на багатьох перекладах» [4, с. 10], часто закриваючи собою інший, глибинний зміст петраркової лірики.

Говорячи про тематичне наповнення лірики Петрарки, а саме про тематичне наповнення його «Книги пісень», треба зазначити, що головний зміст цих творів складає почуття до прекрасної жінки, яку автор називає Лаурою. «Подібно до поетів «dolce stil nuovo», Петрарка ідеалізує Лауру, робить її зосередженням усіляких чеснот, констатує дію її краси на свою психіку, що очищує та робить її шляхетнішою. Проте Лаура не втрачає своїх реальних рис, не стає алегоричною фігурою, безплотним символом істини та цнотливості… Переживання Петрарки – головний та єдиний зміст збірки «Canzoniere», яка може бути названа справжньою «поетичною сповіддю» Петрарки, яка розкриває протиріччя його психіки, все те ж роздвоєння між старою та новою мораллю, між чуттєвим коханням і розумінням його гріховності» [2]. Друга частина збірки присвячена загиблій Лаурі, тут кохання спірітуалістичніше, проте все одно гріховне, Петрарка просить у Бога милості а в Марії – молитов за його грішну душу. Образ Лаури наближується до куртуазних зразків трубадурської лірики.

Серед інших образів, які оспівує Петрарка в своїй ліриці, можна виокремити образ Батьківщини, Італії, а також образ поетичної слави (образи Лаури та Лавра часто перехрещуються в ліриці Петрарки, інколи навіть дослідники сумніваються в наявності реальної жінки – Лаури [5], тож можна припустити, що образ Лаури – це, частково, персоніфікація гріховної спраги до слави). Проте згодом пристрасне прагнення до цих об’єктів або згасає, або спіритуалізується через їхню невідповідність християнському аскетичному способу життя священика. « Петрарка раптом почув, що й кохання до Лаури, й прагнення до слави протистоять прагненню отримати вічне спасіння. І зовсім не тому – а це надзвичайно важливо для Петрарки! – що вони гріховні самі собою. Просто вони заважали ввести той спосіб життя, який надійно підвів би його до спасіння» [4, с. 6]. Сам Петрарка розглядав власну італомовну лірику як своєрідний ескапізм, завдяки якому намагався виплеснути свої гріховні пристрасті – він не намагався робити свої сонети та канцони публічними, а робив їх радше для зняття з душі зайвої емоційної напруги, що розривала його навпіл.

Окрім сонетів до ліричної спадщини Петрарки відносяться канцони, балади, секстини та мадригали. Ці поетичні жанри займають набагато менше місця, наприклад, якщо сонетів у «Книзі пісень» налічується 317, то канцон лише 29, секстин – 9, балад – 7, а мадригалів – 4. У канцонах Петрарка також приділяє увагу як мелодійності та прозорості змісту, так і зовнішній естетичній цінності – «в них нерідкі вигадливі антитези, пишні метафори, гра словами та римами, які своєю претенциозною масивністю витискають ліричний порив поета» [2]. Сюжети цих віршів стосуються кохання, патріотизму, моральних чеснот, релігії тощо.

Можна стверджувати, що головним жанром, який використовував у своїй ліриці Франческо Петрарка, був сонет. Петрарка модернізував сонет, змістив акценти в бік ритмізованої мелодійності та прозорості змісту, хоча й не відмовився від формальної досконалості та пишності, яка була властива сонетам того часу. У своїх сонетах та інших жанрах Петрарка висловлював кохання, патріотичні та релігійні почуття, намагався примирити їх із домінуючою християнською мораллю. Не маючи наміру широко публікувати ці тексти, Петрарка висловлювався в них дуже безпосередньо та щиросердо, по-справжньому виливав у них свою душу – це зробило його італомовну лірику дуже цінною, а коли все ж вірші стали належати людям, вони глибоко торкалися їхніх душ, викликали яскраві та щирі відгуки, склали частину народного фольклору та привели до виникнення численних послідовників та епігонів.

РОЗДІЛ 3. СПАДКОЄМЦІ, ПОСЛІДОВНИКИ ТА ЕПІГОНИ

Франческо Петрарка зробив гігантський внесок у розвиток італійської та європейської поезії, багато людей зробило ім’я, перекладаючи його, чимало його висловів пішло до народної скарбниці та стало прислів’ями. Багатьох видатних поетів називають послідовниками Петрарки; наприклад, перекладач Є. Солонович стверджував у інтерв’ю до сімсотріччя поета: «Петрарка – засновник нової європейської поезії, нової європейської лірики, він породив масу наслідувачів у всьому світі – починаючи від Іспанії та Португалії та закінчуючи Англією. Шекспіра теж можна назвати наслідувачем і послідовником Петрарки. А з віршів Камоенса, наприклад, багато фактично є перекладами Петрарки португальською» [5]. До його наслідувачів відносять Дж. Бокаччо, Л. Медічі, В. Гюго, Дж. Леопарді та багатьох інших, а петраркізм, що розвинувся як напрямок починаючи з творчості П’єтро Бембо, домінував у Італії протягом XVI століття.