73926 (Література ФРН), страница 2

Докладна, гарно сформульована критика певного твору, опублікована у важливому періодичному виданні, може стати вирішальною в успіху чи поразці на книжковому ринку, а також може вирішити літературне майбутнє автора. Літературний критик Марсель Райх-Раніцкий у своїй промові зазначав: “Літературна критика—це завжди полеміка. Рецензент бореться за або проти книги, напрямку,літератури.”

Критика — це аналіз, зрештою коментар до якогось видатного твору; продуктивний образ, есе.

Отже, своєрідність літературної діяльності визначається трьома взаємодіючими факторами:

• приватно-капіталістичні видавничі організації;

• масмедії: ЗМІ;

• естетична цінність літературних творів.

Література раннього періоду – 1945-49р.р.

Крім засланської літератури, всередині Німеччини сформувалось 3 групи письменників:

-ті, які підтримували фашизм;

-ті, які зберігали дистанцію у відношенні до фашизму (“внутрішня еміграція”);

-ті, які намагалися чинити опір всередині літератури.

Після закінчення другої світової війни виявилась очевидна контроверсія щодо неоднакових успіхів літератури у засланні та літератури внутрішньої еміграції. Літературу внутрішньої еміграції представляли Томас Манн та Франк Тіз; література заслання представлена Вальтером фон Моло. Зовнішня контроверсія між літературами виявилася навіть тоді, коли Вальтер фон Моло звернувся до Томаса Манна з проханням про повернення до Німеччини. Т. Манн відхилив прохання, посилаючись на те, що за часів 12-річного панування фашистів у Німеччині, він був поза її межами.

З цією контроверсією між літературами відбувся поділ літератури на 2 табори, політичне підгрунтя яких дуже швидко стало очевидним. Проте кордон проліг не лише між зовнішньою і внутрішньою еміграцією, але й між двома частинами німецької держави. Крім того, поділ відбувся між соціал- комуністичною і буржуазно-консервативною літературою.

Після 1945р. зявилися два відатні твори буржуазної літератури у Західній Німеччині,які заслуговують на особливу увагу: романи Германа Гессена "Гра перлин" (1943) і Томаса Манна "Доктор Фауст" (1947). Ліричні твори представлені такими іменами: Фрідріх Юнгер, Гертруд фон Ле Форт, Георг фон дер Врінг.

Поети орієнтувались на такі зразки творів як сонет, балада, елегія.Відчутними у творах були релігійні та християнські мотиви. Автори бачили себе вісниками якоїсь вищої істини, яку можна осягнути далеко від емпіричної дійсності, і доступна вона тільки деяким, а саме—поетам.

Як винятки серед авторів-поетів внутрішньої еміграції стоять "політичні лірики-натуралісти" Гюнтер Айх, Карл Кролов, Вільгельм Леманн.

Політико-культурна публіцистика.

Особливої ваги у повоєнні роки набирає політико-культурна публіцистика, яка зявлялася у 4-х окупованих зонах. Такі газети часто давали можливість для розгортання громадської дискусії щодо певного книжного видання. Протягом 1945-46р.р. зявилося не менше 17 газет:" Die Wandlung", " Lancelot", " Aufbau", "Der Ruf"," Frankfurter Hefte"," Ost und West"," Merkur". Вони зосереджували увагу на тематично-змістовних кульмінаційних пунктах, а відрізнялись за політико-ідеологічними аргументаціями ( Wandlung , Ruf, Gedenwart) і за літературно-культурними аспектами ( Die Erzahlung, Das Karussel, Das Goldene Tor, Stoгy).

"Література з руїн"— так закарбувалась література раннього повоєнного періоду, оскільки вона відображала реальність руїн—не тільки зруйнованих міст і будинків, але також і занепад ідеалів і надій. Це така література, за допомогою якої автори, повернувшись додому, намагались літературно обгрунтувати проблеми сучасності з тим, щоб їх побороти.

У молодих авторів повоєнного часу знаходимо ( як, наприклад, у Вольфганга Борхерта) при розповіді експресіоністичні та сюрреалістичні елементи стилю і зображення, які розвинулись на американських зразках прози, а ,особливо, типу "short story" Ернеста Хемінгуея. В. Борхерт—драма "Drauben vor der Tur"(1947).

Теми поетичних творів стосуються війни, повоєнних міграцій, проблеми обовязку, колективних зобовязань, настроїв між зруйнованою дійсністю і відчуттям відбудови.

Проза в цей час не набула широкого розмаху; розповідь базувалася на конструюванні і реконструкції дійсності ( Герман Касак "Die Stadt hinter dem Strom"(1947); Ернст Віхерст " Der Toten Wald"(1945)).

Манера письма 50-х років.

Література і політика ще ніколи не стояли так далеко одне від одного, як у 50-х роках.

Ейфорія "економічного дива", "деморалізація" робітничого класу, вхід у НАТО—ці, та деякі інші фактори стабілізації капіталізму, при одночасній західній інтеграції ФРН, сформували також момент розвитку зростаючої дистанції та ізоляції інтелігенції.

Письменники 50-х років: Зігфрід Ленц, Пауль Шальлюк, Вольфдітріх Шнурре.

"Молода німецька література сучасності" зберігає традиції соціально-критичної, реалістичної розповіді. Німецька повоєнна проза репрезентує довіру у такий спосіб, яким подолання фашизму можна передати у формі літературного переборювання.

Один з небагатьох творів 50-х років, у які боротьба з минулим і критика сучасності є нерозривно повязані,—це роман Генріха Бьолля " Billard um Lakbzehn"(1959). Елемент розповіді у романі 50-х р.р. вказує на широкий спектр літературної техніки, збагаченої від обмежених можливостей соціально-критично-реалістичної простоти до барочно-гротескної розповіді.

В 50-тих роках у ФРН формується така традиція розповідної літератури, яка в 60-ті роки і аж до сьогоднішнього часу високо оцінюється як в країні так і заїї межами. Однак не тільки на основі своєї літературної якості, але й також через незмінний суспільно-політичний енгажамент своїх провідних репрезентантів (Грасс, Бьоль, Вальтер перед усім). Також напруженість у відносинах літератури і політики залишалась і до сьогодні.

Актуальність французького екзистенціалізму базувалася на ідеологічному дефіциті, який став очевидним протягом і особливо після закінчення війни як почуття (пустоти) спустошеності, сумніву, страху. Як філософію свободи кожної окремо взятої особистості запропонував він тлумачення людської екзистенції. Він представив декласоване і дезорієнтоване воєнне і повоєнне покоління антропологічно-філософською моделлю людини „людини без трансцендентну”.

Політизація літератури (1961-1968)

60-ті роки були для ФРН часом глибокої суспільної кризи. Завершення екологічного ре конструкційного періоду складає передумови в 60-ті роки для будівництва Берлінської стіни 13 серпня 1961 року. Серед інтелектуальної молоді і робітників певним рядом факторів зовнішньої і внутрішньої політики був сумнів у свої сили, в собі: „... німецька освітня катастрофа” (Георг Піхт), яка перетворила високорозвинену індустріальну країну ФРН на освітньо-політичну галузь; соціальні війни в межах 3-го світу (наприклад, в’єтнамці проти американців, війна у В’єтнамі, яка передусім у молодого покоління викликала обурення); екологічна криза 1966 – 1967 років; утворення великої Коаліції соціал-демократів і християн-демократів у 1966 році.

Такі письменники як Гунтер Грасс, Зігфрид Ленц зараховували себе до соціал-демократів; Мартін Вальтер і Петер Вайс наближались до соціалістичної політики, соціалістичних позицій, Ганс Магнус Енценсбергер став виразником нових лівих і їх енгажаменту для третього світу. Поділ мистецтва і політики, як ознаки 50-тих років, спричинили в 60-тих роках політизацію літератури. Чітке і безпосереднє вираження знаходить цей розвиток у політичній ліриці цього часу.

Такі автори як Еріх Фрід (und Vietnam und, 1966), Франц Жозер Дегенхардт і Дітер Зіверкрюпп обирали для своїх поетичних текстів теми відповідні актуальним подіям часу, щоб сформувати лірику, пісні, агітаційну поезію, яка б у своїй сукупності виявила протест проти панування, утисків, експлуатації.

Виникають у 60-ті роки також численні театральні сцени з частково вираженою політичною тематикою, соціальним фундаментом і самобутньою формою. Автори таких драм намагалися мистецькими засобами, демократичною обробкою дійсності представити розвиток своєї сучасності. „Політичний театр не може мати завдання політичної репродукції дійсності, а навпаки, зображати її через проекцію чогось нового.” Ер він Піскадор — драма „Der Stellvertreter”.

Мирна проблематика: В основі цієї тематики стоїть досвід ІІ світової війни на ряду з розвитком нових способів знищення людства в часи ядерного розподілу. Події війни і атомна загроза — речі, на основі яких автори розробляли проблеми миру (Гайнар Кіппхардт, Рольф Гохгут, Леопольд Альсен та ін.).

Сучасна проблематика знаходить відображення у творах: Мартін Вальтер — вистава „Überlebensgroß Herr Krott” (1963), Генріх Генкель „Eisenwichser” (1970), Гюнтер Грасс „Davor” (1969).

Кінець 50-тих років характерний для західно-німецької прози завершенням літературного розвитку. Тому що пошук нової, самобутньої мови, ознаки передусім ранньої повоєнної літератури, можна вважати завершеним, а також пошук тем, предметів, які через досвід фашизму і війни перейшли в сучасність.

На початку 60-тих років був літературний стандарт, який дозволив уже говорити про „літературу ФРН”.

Існує вже цілий ряд авторів, які репрезентували літературу наступних років не як сталу, стійку, а як самобутню, новостворену, — Генріх Льоль, Гунтер Грасс, Мартін Вальтер. Ці письменники займалсиь не тільки літературною працею, але й громадсько-критично-публіцистичною.

Про граматично-прогресуючі спроби реалістичного написання літератури перейняла у 1967 році, так звана, „Кьольнерська школа” нового реалізму. Літературні репрезентанти якої — Дітер Веллерсгофф, Гюнтер Хербургер, Ральф Брінкманн — формували програму спрямовану на певні обмеження, відокремлення від гротескної сатиричної прози.

Новий реалізм — чорний реалізм.

Новий реалізм і чорний реалізм – це дві різні форми розповіді, які поставили собі за завдання описувати дійсність. При цьому використовували автори засоби гротеску, сатири.

Різновидом прози у 60-тих роках був роман „Між реалізмом та гротеском”. До відомих авторів цього напрямку належали Пітер Гертлінг та Губерт Фіхте, Герхардт Уверенц (відомий його твір „Козанова або маленький у війні та мирі”), до цієї картини можна зарахувати і Пітера Гандкеля, який дебютував своїм твором „Die Harrissen” (1966) та “Der Heuserrer” (1967).

Проза віддаленого світу.

Александр Клюге у своєму творі „Потік життя” (1962) розповів про механізми взаємодії індивідів. Тут нема жодної фабули, а лише система розуміння — це і є система віддаленого, відчуженого світу.

Підкорення робочого світу літературою.

В часовий період із 1945 – 1960 рр. популярною була література, твори старих поетів — Генріха Лерма, Карла Врьогера, Герета Ендельке, які працювали у стилі „Літератури для робітників”.

Політики та підприємці наповнювали літературу ідеологічними функціями: у роки підйому Німеччини кожен робітник виступав як приклад наслідування в літературі „бідність та багатство завжди будуть, тому ці явища необхідно відображати в творах”.

Важливою датою при розкритті теми „Робочий світ” для літератури було заснування „Дортмунської групи 61” в 1961 році. Ця група нагадувала вже відому до цього часу „Групу 47”. Основним завданням „Групи 61” було завдання літературно-мистецької суперечки з індустріальним світом і його соціальні проблеми. Разом з цим було сформульовано неореалістичну програму, яка не звертала увагу на літературу, що висвітлювала класову боротьбу за часів Ваймарської республіки, а висвітлювала „Робочий світ”, перед цим технологічний аспект: в центрі стоять „Духовні суперечки із технічним віком”.

Отже, мова йшла, перш за все, про письменників, журналістів, лекторів, критиків, науковців та ін. Особистостей, які через свої інтереси або роботу були пов’язані із „Групою 61”.

Письменник Макс фон Грюн висловив думку, яку не підтримали інші члени „Групи 61”: „Не можна писати просвіт робітників, коли ти сам не є робітником, можна лише дещо про це сказати...”

„Екзистенційна ситуація” — цей постулат Макс фон Грюн направив на розрізнення поняття „Робоча література”. Традиційно визначення цього поняття розрізняється за томами (література про робітників) або соціального панування авторів (література робітників). Робітники виступали в літературі об’єктами наслідування. Цю тему, тему робітника, сприймали не всі.

Одним із найважливіших авторів „Групи 61”, починаючи з її заснування, був письменник Макс фон дер Грюн. У своїх романах „Два листи в Поспішель” (1968), „Чоловіки у подвійну ніч” (1962) зобразив за допомогою реалістичних засобів та документів проблему індустріального робочого світу. В рамках автор зображує також соціальну боротьбу робітників, вплив фашизму на сучасний світ, проблематичну роль спілок в класових суперечностях.

Поряд з Максом фон дер Грюном великий вплив на розвиток „Групи 61” справили такі письменники як Бруно Глюховський, Ер він Сільванус, Йозеф Реддінг, також сюди можна зарахувати таких молодих письменників як Ажделіка Мертель, Ф. Деліус, Г. Вальраф.

В 1969 році було створено „Коло літератури про робітничий світ”. Ця спілка переслідувала політичні цілі; вирішувала питання літературних творів, що призначалися для робітників.

Наступний крок до розуміння дійсності зробила Еріка Рунге — член „Групи 61”. В своєму творі „Ботроперські Протоколи” Еріка висловила свої основні літературні ідеї.

Мартін Вальзель у своєму дослідженні зазначив, що цей досить таки смішним, що справжні письменники описують „бюргерське суспільство”. На думку Вальзера, літературу можна прикрасити утопічними ідеями; розповісти у творах про свої переживання, враження, фантазії.