73915 (Класифікація казок та педагогічні можливості їх різних видів), страница 2

Означення “чарівні” щодо цього виду казок може вживатися лише умовно, оскільки елемент чарівності зустрічається й у інших жанрах усної народної творчості (у плані надзвичайних персонажів чи подій). Але у казковому епосі “до цього виявляється неабиякий інтерес, а чари, чарівні речі, чарівні персонажі набувають найширшого трактування” [5]. Серед чарівних казок виділяється велика група творів, які окреслюються терміном “героїчні казки”. Героїчними вони називаються тому, що у центрі зображення у них знаходиться образ героя-богатиря, лицаря, завдяки доблесті, мудрості та звитязі якого відбуваються всі описувані події. Героїзм обов’язковий для казок цього типу, оскільки вони виникли та розвинулись у передкняжий та княжий періоди слов’янської історії.

Значна частина героїко-чарівних казок носить виразний історичний характер. Їх головні герої (Кирило Кожум’яка, Ілля Муромець) мали реальних прототипів. У них зустрічаються описи чи згадки про дійсні події минулого. Але серед чарівних казок є й такі, що майже або й зовсім позбавлені героїки. Це твори типу “Дванадцять місяців”, “Про дідову дочку та бабину дочку”. У них центральним персонажем постає знедолена героїня, яка подібно до лицаря з героїчних казок, потрапляє в інший світ (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваються незвичайні події.

Вирішальною та обов’язковою ознакою всіх вищезгаданих груп чарівних казок є незвичайність описуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій, динамічність їх розгортання. Центральним мотивом кожної казки, яку зараховують до цього жанрового різновиду, є зображення подорожі, дороги її головного персонажа [4]. Як явище пізніше за походженням, ніж тваринний епос, чарівні казки – значно складніші у сюжетно-композиційному та художньо-образному планах. Вони об’єднані рядом спільних ознак.

Важливою особливістю цих творів є їх динамізм. Розвиток сюжету відбувається у зв’язку з подіями навколо центрального героя. Дія, як правило, розгортається не лише у часі, а й у просторі, який постійно змінюється. Категорії часу та простору (хронотоп казки) функціонують за певними законами. Час як такий майже не вказується – не повідомляється, скільки часу минуло між вказаними подіями (наприклад, скільки герой був у дорозі). Часові періоди часто поділяють один одного. У багатьох казках вік героя, який досягнув зрілості, залишається незмінним.

Простір у чарівній казці плинний. Він поділяється на світ “своїх” і “чужих”, “живих” і “мертвих” (своє царство, тридесяте царство тощо). Чуже, потойбічне царство знаходиться під землею, у воді, на небі, або “за тридев’ять земель”. Воно функціонує за своїми особливими законами. Межею між царствами служить ліс, море, річка, колодязь, міст, гора, вогонь, дерево чи інша рослина, яма, печера, щілина в горах і т. п., перейшовши або перестрибнувши які герой опиняється у потойбічні. Інколи цей перехід можливий в певний зачарований час. Героєві можуть допомагати інші персонажі – одухотворені чи неодухотворені. Чуже середовище завжди виявляється ворожим до головного героя. На нього звідусіль чатують небезпеки та випробування, що вимагають фізичної та магічної сили. Пройшовши, герой отримує винагороду.

На відміну від казок про тварин, чарівні казки характеризуються значно багатшою художньо-образною структурою. У них діє більша кількість образних типів. Російський дослідник В. Пропп виділив сім основних типів персонажів:

1) герой;

2) суперник (той, проти кого бореться герой);

3) лжегерой (той, хто присвоює результати героя);

4) чудо-помічник (людина, тварина, чи предмет);

5) дарувальник (той, хто дарує героєві чарівний предмет);

6) об’єкт, якого шукає герой (жива істота чи предмет);

7) відправник (той, хто ставить умови, виряджає героя в дорогу; як правило виконує епізодичну роль) [5].

Поряд з головними образами діє значна кількість персонажів для зв’язку дії – скаржники, наклепники, зрадники і т. п. Л. Дунаєвська подає три категорійну систему казкових персонажів, поділяючи їх на зло творців, добро творців та знедолених [3, 94].

Усі персонажі чарівних казок є статичними, остаточно сформованими. В оповіді не вказуються фактори, не змальовуються обставини, за яких вони викристалізувались, під впливом чого сформувався їх характер. У дії жоден персонаж не міняє своєї приналежності до визначеної категорії (добротворець не стає злотворцем і навпаки), морально-ціннісні характеристики не змінюються. Більшість дослідників вбачають обов’язкову умову казки в тому, що торжествує добро та справедливість (а отже, і їх прихильники), а зло покаране [1, 83].

У трактуванні добра і зла у чарівній казці простежується дохристиянський підхід; принцип корисності та шкоди (шкода чужим заради користі своїм). Тому мотив перемоги добра над злом є тільки умовно трансформованим мотивом перемоги “своїх” над “чужими”. Тобто головний герой (“свій”) виходить переможцем із світу “чужих” чи “мертвих”.

Чарівні казки як жанровий різновид відрізняються сталими законами побудови. Їх сюжет розгортається динамічна та в хронологічній послідовності. Елементи сюжету завжди розміщені у традиційному порядку, який ніколи не змінюється. Поширене явище – наявність кількох кульмінацій, часто однотипних за силою та емоційним напруженням. Експозиція казки завжди коротка і чітка, у ній, як правило, повідомляється про місце або час подій. Розвиток дії завжди динамічний; основні події розгортаються у потойбічні; найпоширеніша кульмінація чарівної казки – двобій героя та антигероя, який, як правило, завершується перемогою героя; розв’язка завжди проста – зло переможене, зло творці покарані, добро творці нагороджені за свої вчинки.

Соціально-побутова казка – пізніший за походженням жанровий різновид цієї епічної групи, що й зумовлює її особливості. Вона виникла в період уже розвинених суспільних відносин, що характеризувалися чітко вираженою ієрархічною розшарованістю народу. Ф. Колесса у своїй класифікації називає цей жанровий різновид новелою, вважаючи, що “новела – це оповідання, основане на побутовому підкладі, ...часом пройняте тенденцією соціальною, рідше національно-політичною або церковно-конфесійною” [6, 134-135]. Новелами ці казки називав і В.Гнатюк, вважаючи їх відмінними від власне казок: “1) всі казки дуже старинні і поставали в часах на кілька тисяч літ перед Христом; 2) всі казки мандрівні; 3) всі казки пересипані фантастичним елементом і коли б його вилучено з них, вони перестали би бути казками. До новел не можна сих прикмет прикласти” [4, 200].

Продовживши народно-епічну традицію, соціально-побутова казка увібрала елементи інших різновидів – тваринного та героїчного епосу, але поступово у ній стерся вплив давніх культів. Натомість цей жанровий різновид набуває нових характеристик, головною з яких є комізм – гумор, іронія та сарказм. “Те, що у фантастичній казці сприймалося як чудесне, проте цілком суголосне законам чарівного світу, у побутовій стає джерелом сміху через невідповідність законам реального буття” [1].

Соціально-побутові казки тематично багаті та різноманітні. Найважливіша їх прикмета – реалізм: “Усі вони зачерпнені з реального побуту і основані на нім у цілості” [9, 8]. У них відтворюються різні грані народного життя. Але у порівнянні з чарівною казкою, їх сюжет менш розгалужений, композиція спрощена, оповідь охоплює один – два епізоди. Героями виступають представники різних соціальних груп: селянин, мельник, коваль, шинкар, піп, пан, солдат; інколи – національностей: москаль, жид, циган, турок та ін. нерідко головні ролі відводяться жінкам.

Багатство тематики та проблематики соціально-побутових казок зумовлює певні труднощі класифікації. Існує розподіл їх на родинно-побутові та соціально-побутові, але й він умовний, оскільки у багатьох творах, що відносяться до першої групи наявне соціальне начало.

Л. Дунаєвська виділяє чотири групи соціально-побутових казок:

1) дидактичні “в яких відображені уявлення ... селянина про його залежність від Долі, Щастя, Злиднів, від якихось надприродніх сил”;

2) сімейно-антагоністичні, “про старшого та молодшого братів, деякі реалістичні казки про пасербицю та бабину дочку”;

3) гумористичні – про дурнів, ледарів, брехунів, п’яниць, витівки солдатів та ін.;

4) сатиричні – “казки про боротьбу двох антагоністичних соціальних сил” [3, 69-70].

Такий поділ також не можна вважати остаточним, бо існує багато творів, у яких сімейний конфлікт поєднується з гумором та дидактизмом тощо. Тому часто соціально-побутові казки ділять на тематичні цикли на основі спільності конфлікту чи сюжету, що також об’єднані спільним головним персонажем.

Соціально-побутові твори – велика група соціально-побутових казок, тематика та проблематика яких стосується не особистого і родинного життя, а суспільного. Тому, на відміну від родинно-побутових творів, головні персонажі тут представники різних суспільних верств та груп. Часто вихідці двох протилежних станів зображені одночасно (тобто в одному творі), і шляхом антитези розкриваються позитивні якості одного та негативні іншого. Народ у таких казках втілив своє ставлення до суспільних недоліків та соціального зла. У цих казках нерідко прості люди виявляються розумнішими від багатих та вчених, оскільки покладаються не на титули та звання, а на справжню мудрість та чесність.

Українська народна соціально-побутова казка упродовж тривалого розвитку увібрала в себе елементи поглядів та уявлень народу на різні суспільні явища, зазнала впливів перекладної християнської та світської європейської літератур, “скристалізувавши оригінальне народне світобачення, своєрідне ставлення до життя, розуміння моралі” [1, 183]. На перший погляд соціально-побутові казки здаються картинами реальної дійсності; насправді ж закони, за якими живуть і діють герої побутової казки, докорінно відрізняються від тих, котрі діють у повсякденності.

Список використаної літератури

1. Бадер В. Розвиток інтонаційних умінь молодших школярів при опрацюванні казки // Поч. шк. – 1977. - №7. – С. 44-48.

2. Березовський І. Українські народні казки про тварин // Казки про тварин. – К.: Веселка, 1979. – С. 3-14.

3. Білецька О.М. У світі казок: Тематичний огляд знань з читання. 1 кл. // Розкажіть онуку. – 1999. - №9. – С. 34-35.

4. Бурім В. Образи природи в казках та легендах // Початкова освіта. – 2001. – Листопад, №43. – С. 12.

5. Бурова Р.О. Уроки читання і види мовної діяльності // Розкажіть онуку. – 1999. - №10. – С. 26-28.

6. Гордіюк Н. Особливості сприймання художніх текстів молодшими школярами // Мандрівець. – 2000. - №3-4. – С. 75-78.

7. Городенко Є. Казка мудрістю багата: Урок позакласного читання в 4 класі // Початкова школа. – 2004. - №4. – С. 54-55.

8. Дорошенко С.І., Вашуленко М.С., Мельничайко О.І. та ін. Методика викладання української мови: Навч. пос. – К.: Вища школа, 1992. – 464 с.

9. Дунаєвська Л.Ф. Українська народна казка. – К.: Веселка, 1987. – 216 с.

10. Казки про тварин. – К.: Веселка, 1978. – 216 с.

11. Калинова сопілка: Антологія української народної прозової творчості. – К.: Просвіта, 1998. – 646 с.

12. Кальчук М. Українська мова в казках. 1 клас. // Поч. шк. – 1999. - №4. – С. 12-14.

13. Киричук О.І, Волошина Г.П. Підготовка учнів до сприймання нового тексту // Поч. шк. – 1992. - №9-10. – С. 29-31.

14. Козоріз С.О. Нестандартні форми роботи над казкою // Початкове навчання та виховання. – 2004. - №11. – С. 4-11.

15. Колесса Ф. Українська усна словесність. – Едмонтон, 1982.

16. Лідкова С.М. Світ маленьких казкарів // Початкова школа. – 1995. - №9. – С. 19-20.

17. Лозова О. Розвиток уяви, фантазії під час роботи з творами О.Іваненко, Дж.Родарі // Початкова школа. – 1998. - №4. – С. 16-17.

18. Сиротинко В. Казки В. Нестайка у позакласному читанні // Початкова школа. – 1990. - №4. – С. 40-44.

19. Сиротинко В.В. Казки в позакласному читанні // Поч. шк. – 1990. - №5. – С. 39-43.

20. Скрипченко Н. Читання в 2 класі трирічної початкової школи // Поч. шк. – 1988. - №5. – С. 35-44.

21. Соціально-побутова казка / Передм. О. Бріциної. – К.: Веселка, 1987. – 254 с.

22. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. – Зб. тв.: У 5 т. – Т.3. – К., 1980. – 460 с.

23. Українські народні казки / Упор. В.Г. Бойко. – К.: Веселка, 1977. – 216 с.

24. Франко І. Коли ще звірі говорили: Казки для дітей / Повне зібр. творів. – Т. 20. - К., 1979. – 246 с.

25. Чумарна М. Мандрівка в українську казку: приказкове коло. – Львів, 1994. – 260 с.