73637 (Тарас Шевченко)

РЕФЕРАТ

на тему

„ДОЛЯ, СХОЖА НА ЛЕГЕНДУ”

Він був сином мужика, і став володарем в царстві духа.

Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком, і вказав нові, світлі і

вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

...................................................................

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

Іван Франко

Нащадок прибалтійських баронів генерал і се­натор В. Енгельгардт володів у різних губерніях Росії п'ятдесятьма тисячами кріпосних душ. 9 бе­резня (25 лютого за тодішнім календарем) 1814 р. в нього на одну душу побільшало: в се­лянській сім'ї Григорія та Катерини Шевченків народився син, охрещений Тарасом.

Сталося це в селі Моринці, розташованому кілометрів за двісті від Києва. Через два роки сім'я переїхала в сусіднє село Кирилівку, що на­лежало тому ж поміщикові. Навколо пролягав незрівнянної краси хвилястий лісостеп, овіяний подихом історії. Древня земля полян, які засну­вали давньоруську Київську державу, пам'ятала і бої з хижими степовиками-половцями, і навали орд Батия, і славні битви козацьких та селян­ських полків з військом польських королів, і за­гони озброєних ножами й косами повстанців-коліїв, які наганяли жах на всіх, хто «паном звався»... Про минуле — не забуваючи, однак, і сучасного — співали народні співці-кобзарі під акомпанемент дзвінкострунних кобз та бандур, про нього нагадували високі могили серед полів, насипані в незапам'ятні часи скіфами чи сарма­тами, а за народними переказами — і козаками-запорожцями, що ховали там своїх загиблих то­варишів. Тепер це був густонаселений край з величезними поміщицькими маєтками — справж­ній заповідник лютого кріпосництва.

Кріпак Григорій Шевченко був хліборобом, часом і чумакував — возив сіль та рибу з Кри­му, але успіху в житті не мав: велика сім'я жила в злиднях. Інколи в недальні чумацькі поїздки він брав з собою малого сина; так восьмидев'ятирічний Тарас побачив чимало сіл і міст — аж до самого Єлисаветграда (нинішній Кіровоград). Особливо запам'яталися йому Сміла та Умань: він багато чув про них від діда по батькові, сивочолого Івана Шевченка, котрий любив розпо­відати онукові, як палали тут пожежі та буяло народне повстання...

У дев'ять років Тарас зазнав першого тяжкого удару: ще зовсім молодою померла його добра, лагідна мати, замучена нестатками й тяжкою працею.

З появою в сім'ї мачухи, яка привела з собою трьох власних дітей (усього їх стало тепер у хаті восьмеро), життя для малого хлопця стало не­стерпним. Лайлива й жорстока, мачуха найбіль­ше зненавиділа Тараса — за пряму, незалежну вдачу, а може, й ще за щось, вже зовсім незро­зуміле для неї, що проблискувало в серйозних дитячих очах.

Він уже навчався тоді грамоти в першого зі своїх учителів — сільського дяка. Без особливих труднощів подолав перші книжки (звичайно, церковні) — «граматку», часослов, псалтир. Від природи жвавий і товариський, він мав чимало друзів, що любили його за щирість, сміливість і прямоту. Життєві злигодні виробляли в ньому непоступливість і вимушену хлоп'ячу винахідли­вість, яка придавалася в скрутні моменти. Разом з тим він був дуже вразливий, мав потяг до чо­гось нетутешнього й незвичайного. Ще шестиріч­ним хлоп'ям вирушив він за село шукати «залізні стовпи», що підпирають небо. Селянин, який стрівся йому в полі, возом привіз його до­дому.

У хлопчика рано пробудився дар майбутнього творця, хай ще не усвідомлений потяг до мисте­цтва й поезії. Ховаючись від мачухи по бур'янах, він зшивав собі з аркушиків паперу саморобні книжечки і переписував до них псалми Г. Ско­вороди — українського філософа й поета XVIII ст.,— улюблені народні пісні, мережив свій зшиток усілякими візерунками, співав і пла­кав над ним...

1825 року — Тарасові сповнилося тоді одина­дцять літ — помер його батько. За переказами, лишаючи своє убоге майно, Григорій Шевченко сказав: «Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього моє наследство або нічого не буде зна­чить, або нічого не поможе».

Він лишився круглим сиротою.

І тут починається вражаюча історія боротьби таланту, який ледве відчув, вірніше, ще тільки передчував себе, за саму можливість свого існу­вання, боротьби з жахливими життєвими обста­винами. Якщо шукати образних порівнянь, то можна згадати, як пробивається, за словами знавців, крізь товстий асфальтовий покрив па­росток бамбуку...

Покинувши хату мачухи, де його життя стало нестерпним, Тарас по суті лишився бездомним. Він ходить по дяках — єдиних грамотіях і «просвітителях» тодішнього села — з одним-однісіньким проханням: учіть мене. (До дев'яти літ він уже пройшов сяку-таку науку в дяка Павла Ру­бана). Якийсь час прислужує в дяка Богорського, котрий, бувши завжди п'яним, посилав його замість себе читати псалтир над померлими, за що голодний читець одержував «десяту копій­ку». Потім переходить з села в село в пошуках дяків-богомазів або ж професійних містечкових живописців; однак навколишні дяки й маляри виявляються або гіркими п'яницями, або надто схильними до різок і запотиличників, або ж про­сто використовують своїх учнів як безплатних наймитів.

«Ходил я постоянно,— пізніше згадував Шев­ченко в повісті «Княгиня»,— в серенькой ды­рявой свитке и в вечно грязной бессменной ру­башке, а о шапке и сапогах помину не было ни летом, ни зимою. Однажды дал мне какой-то мужик за прочтение псалтыря на пришвы ременю, да и то от меня учитель отобрал, как свою собственность».

Якийсь час він був громадським пастухом, пас селянських овець, потім служив наймитом у міс­цевого попа. Минав йому тоді тринадцятий рік.

Нарешті знайшовся в одному селі серйозний і порядний художник-богомаз, який визнав у Та­раса хист і погодився навчати його свого мисте­цтва. Але для цього потрібний був дозвіл помі­щика — хлопець уже був робочою силою. Молодий П. Енгельгардт, позашлюбний син покійного генерала, саме набирав для себе домашню при­слугу. Так меткий «школяр-бродяга», про якого поміщикові доповіли, що він придатний на «до­машнього живописця», потрапив у панську двірню.

Тарас став у поміщика кімнатним козачком: прибирав за паном, чистив його одяг і взуття, набивав тютюном люльки з довгими чубуками. Мистецькі здібності кріпака поки що не цікавили його власника; навпаки, повернувшись одного разу пізно ввечері з балу й заставши свого ко­зачка за малюванням при свічці (перемальову­вав портрет козака Платова — героя Вітчизняної війни 1812 p.),— він звелів відшмагати його на стайні, щоб не надився до дурниць, бо ж од свічки ще й пожежа може статися...

Це було вже у Вільно, куди Енгельгардт пе­реїхав 1829 р. разом із численною двірнею, серед якої був і Тарас. Багато довелося витерпіти Шевченкові в дитинстві від бездушних «учите­лів» і панських посіпак, але ця образа, яка ще раз грубо нагадала йому, що він безправний раб, не забувалася вже ніколи.

Всупереч усьому він продовжував малювати кожної вільної хвилини, здебільшого копіюючи лубочні картинки, які він збирав, коли трапля­лась нагода.

Зрештою навіть брутальний і тупуватий влас­ник кріпосної душі збагнув, що непогано бу­ло б замість козачка мати, як дехто з поміщиків, власного домашнього художника. Пізніше в одному з листів Шевченко згадував педагогіч­ні настанови відомого живописця Яна Рустема: «Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй (тобто пиши фарбами) — и бу­дешь мастером». У Вільно Шевченко зробив декілька малюнків, в яких відчувається певна школа. Вперше селянський син з Кирилівки повірив, що може стати художником, що з нього можуть «бути люди».

Він ставав дорослішим, у нього вже починала складатися система поглядів не лише на власне становище в цьому світі. Як у Кирилівці та нав­колишніх селах, так і в Києві та в Білорусії, по дорозі до Вільно і в самому цьому литовсько-польському місті — скрізь бачив він багатих і бідних, панів та їхніх невільників. У Вільно він покохав польську дівчину, робітницю-швачку Дзюню Гусиковську, і його глибоко вразила думка про те, що, на відміну від нього, вона — вільна, тобто не кріпачка. Слово «воля», яке по­лум'яніло у віршах кращих поетів Росії, Польщі, Західної Європи, яке зробила своїм гаслом ре­волюційно настроєна молодь, карбувалося в його свідомості як заповітна мрія і найперше з праг­нень, гідних людини. Ще зрозумілішими й ближ­чими ставали йому тепер дідові спогади про Коліївщину, пісні українських лірників і кобза­рів про славні битви минулого, розповіді про багатолітню війну з панством, яку вів Кармалюк та його побратими, відомості про повстання де­кабристів, що доходили й до селянських низів.

У Вільно юний Шевченко стає свідком подій польського повстання 1830 року, знайомиться з волелюбними поезіями А. Міцкевича, можли­во, читає поширювані повстанцями прокламації, в яких був і заклик до народів Росії: «...повстань­те з нами, росіяни!»

А попереду був найзначніший, справді диво­вижний за своїми несподіваними поворотами пе­ріод його молодості — петербурзький.

До Петербурга в 1831 р. переїхав з Вільно Енгельгардт, а слідом разом з усією двірнею прийшов по березневому бездоріжжю і Шевченко. Через рік, «на невідступне прохання» юнака, як писав поет в автобіографії, поміщик законтрактував його вчитися до «живописних діл май­стра» В. Ширяева.

Білими петербурзькими ночами він крадькома, після цілоденної праці, поспішав до Літнього саду змальовувати скульптури античних бо­жеств, що стояли по алеях, як у паризькому Тюїльрі. А Енгельгардт уже доручав йому пи­сати й «справжні» портрети — спершу свій, по­тім своїх коханок,— даючи за те зрідка по кар­бованцю сріблом.

І все ж таки це було нещасне, напіврабське, вічно принижуване голодне існування — який жалюгідний контраст з тими силами, які нурту­вали в ньому, з усім тим, що він уже міг і до чого прагнув!

Далі сталося те, що можна було б назвати чу­дом, рідкісно щасливим випадком, коли б воно не було наслідком довгих і нелегких зусиль кіль­кох найвідоміших людей країни і якби в ньому так яскраво не виявилися гуманність і благород­ство, властиві представникам передової росій­ської інтелігенції.

Одного разу, коли Тарас присів у Літньому саду змальовувати статую Сатурна, з ним по­знайомився його земляк, українець з Київщини, молодий художник І. Сошенко. Безперечний та­лант юнака, одягненого в брудний тиковий ха­лат, та його гірка доля схвилювали Сошенка, який теж насилу пробив собі шлях до освіти й мистецтва. Скромна й тиха людина, він проявив тут виняткову наполегливість. За його рекомен­дацією Шевченком зацікавилося Товариство сприяння художникам. У вільні від роботи годи­ни юнак почав відвідувати рисувальні класи Товариства, зрідка отримуючи скромну грошову допомогу. Тим часом І. Сошенко та письменник Є. Гребінка привернули до Тарасової долі увагу кількох визначних художників і літераторів. Най­ближчу участь у цій справі взяли конференц-секретар Академії мистецтв В. Григорович, відо­мий живописець О. Венеціанов, авторитетний у художніх колах композитор М. Вієльгорський і, нарешті, сам «Карл Великий» — К. Брюллов та його друг В. Жуковський.

Молодого Шевченка насамперед треба було визволити від кріпосної неволі: художник і раб — поняття несумісні, не кажучи вже про те, що до навчання в Академії мистецтв, як і в інших вищих школах, кріпаків просто не допускали.

Переговори з поміщиком нічого втішного не дали.

Тоді було придумано вихід: Брюллов написав портрет Жуковського, його розіграли в лотерею и на виручені гроші — 2500 карбованців — ку­пили у поміщика «відпускну» для Шевченка. Це сталося 22 квітня 1838 року. Тарас одержав «волю», тобто свободу від кріпосної залежності, від можливості бути проданим чи повернутим назад на становище панського дворака,— і вод­ночас можливість учитися. Воістину, це був день його другого народження, і цим днем світова культура зобов'язана насамперед гуманним ро­сійським інтелігентам, які зробили все можливе для звільнення майбутнього поета.

«Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств»,— писав згодом Шевченко у своему щоденнику.

Пізніше він присвятив «людям 22 квітня» свої поеми: Жуковському — «Катерину», Григорови­чу — «Гайдамаки», а літературний портрет Брюллова, створений ним у повісті «Художник», можна вважати найкращою і найтеплішою харак­теристикою цього майстра.

Шевченка прийняли учнем Академії, його вчителем став К. Брюллов. Славетний художник любив свого учня, а той відповідав йому захоп­ленням і відданістю. Один час Тарас навіть жив на квартирі в Брюллова, за його порадою виби­рав і читав книжки, разом з ним розглядав численні картини в залах Ермітажу, затамував­ши подих, слухав блискучі імпровізовані лекції та бесіди про мистецтво, якими автор «Остан­нього дня Помпеї» міг зачаровувати своїх моло­дих друзів з найрізноманітніших приводів.