73175 (Найдавніші пам’ятки писемної творчості), страница 2

Загалом у другій половині XI ст. київські книжники уже дбають про створення власного пантеону святих. На цій основі постало, крім Несторових оповідань, «Житіє Антонія Печерського» , яке до нас дійшло в пізніших переробках, а в перекладний Пролог було введено житія Ольги, Володимира Великого, Бориса та Гліба, Теодосія та інших.

Існували й окремі житія Володимира та Бориса і Гліба. Так, «Пам'ять і похвалу князю Володимиру приписують Якову Монаху (Мниху) – близько 1072 р. У 80-х роках постало також оповідання про перенесення мощів святого Миколи до Бара.

У 60–70-х роках створені повчання Теодосія, києво-печерського ігумена, йому їх приписують сім на Великий піст: на вівторок, середу, четвер і п'ятницю третього тижня посту; для проголошення «на часах» – про терпіння та любов, про терпіння й милостиню, про ходіння до церкви – зразки мізантропічної, аскетичної християнської літератури, в них автор наслідував Теодора Студита; з літературного погляду вони досить убогі.

Анонімний автор у 1093–1096 pp. склав «Похвалу преподобному отцю нашому Теодосію» . В кінці XI – на початку XII ст. жив чернець Григорій, якому приписують службу й канони преподобному Теодосію – це вже поезія архаїчного типу; про те, що Григорій писав канони, згадує й Полікарп у «Києво-Печерському патерику». На початку XII ст. писав богослужебні співи та молитви митрополит Іван Перший. Митрополитові Івану Другому приписують службу святим Борисові та Глібу — це також поезія.

Паломницьку літературу започаткував в українській літературі твір Данила Паломника (1106–1108), котрий описав свою мандрівку до Царгорода та Єрусалима: «Життя і ходіння Данила, руської землі ігумена». Згодом велика пілігримська література творилась у нас аж по кінець XVIII ст. Твір Данила Паломника ввійшов у «Четьї Мінеї» Дмитра Туптала, загалом був надзвичайно популярний, бо збереглося його близько ста списків, але найдавніші із XV століття.

Перші книги, які дійшли до нас як визначні пам'ятки церковнослов'янської мови київського типу, були Остромирове Євангеліє (1056– 1057) і два Збірники Святослава 1073 і 1076 років. Загалом із XI до початку XII століття до нашого часу дійшло тільки одинадцять рукописних книжок українського регіону, і це в той час, коли Софійська бібліотека в середині XI ст. налічувала 950 книг, чималі бібліотеки були в Києво-Печерському, Видубицькому та інших монастирях. 1115 року володимирський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, вивіз до Володимира багато книг і помістив їх в Успенській церкві; його син Мстислав після походу на Київ також вивозив книги.

Коли додати до згаданих творів «Повчання Володимира Мономаха дітям», яке постало в 1100–1101 pp., то цим окреслимо перший великий період історії писемної української літератури, базованої на християнській основі. Вона позначається особливим стилем, що його Д. Чижевський назвав «монументальним»: простим, виразним, раціональним, часом скупим, без особливих словесних прикрас, але з ознаками художнього опису, особливо у вставних літописних оповіданнях та поетичних структурах.

Так само як головною книгою XI – початку XII ст. стала «Повість врем'яних літ», так у XII ст. головною українською книгою став «Київський літопис», який продовжив «Повість врем'яних літ». Цілком свідомий поділ удільних князівств породжував постання місцевих літописів, які не тільки зосереджували увагу на загальнодержавних подіях, а й вбирали в себе події місцеві.

Так починає створюватися регіональна література, яка в окремих околичних князівствах через їхню етнічну відмінність від центру починає переростати в іншонаціональну (Новгород та володимиро-ростово-суздальські князівства), хоч в основу своїх літератур вони кладуть київську. Київський літопис ще має загальнодержавні тенденції, але більше уваги віддає таки київському життю. І хоч від Києва відділилися й деякі українські князівства (Чернігівське, Галицько-Волинське), через що там поставали свої літописні зводи, але дослідники вважають не випадковим літописний звід Іпатівський, в якому з'єднано «Повість врем'яних літ», «Київський літопис» і «Галицько-Волинський літопис», бо саме так було укладено “Руський літопис” як національний звід саме української історії від найдавніших часів по XIII ст. включно. Отже, факт складення такої пам'ятки увіч є документом ментальної єдності українських племен.

Київський літопис творився у 1111–1200 pp., у київському Видубицькому монастирі Святого Михайла, куди на початку XII ст. з Печерського перейшла місія літописання. Складається він із коротких щорічних записів та ширших оповідань, написаних у традиції «Повісті врем'яних літ». Твір можна розкласти на кілька частин. Перша – до 1146 р. йдеться тут про Мономахів та київські монастирі; друга частина – князювання Ізяслава Мстиславича (1146–1154), писана людиною цього князя, сюди вставлено просторе оповідання про вбивство Ігоря Ольговича, трапляється воно й окремо; третя частина – 1155–1174 роки, описані скупо й уривково; більш докладний опис – роки 1175–1185, де яскраво з'явлено боротьбу з половцями, сюди ж уводиться оповідання «Слово про Ігоревий похід»; і на завершення літопису знову йдуть короткі записи. В київський звід уводиться також похвала ігумена Видубецького Михайлівського монастиря Мойсея князеві Рюрику (1199 p.).

Із літературних постатей треба згадати Клима Смолятича – спершу ченця Зарубського монастиря під Києвом, потім митрополита (з 1147 p.), якого літопис зве «книжником та філософом». Він автор «Послання до Томи» — зразка релігійної суперечки тих часів. У цьому творі Клим Смолятич говорить про символічне тлумачення певних місць Святого Письма, тобто чи не вперше ставиться постулат алегоричного читання тексту, що в пізніших часах набуло особливого значення в мистецтві поезії. Друга важлива річ відбилась у пам'ятці: змагання неосвіченого й освіченого духовенства – явище, яке супроводжувало всю історію християнства. Із Климом Смолятичем пов'язано «Вопрошання Кирика новгородському єпископові Нифонтові» – про різні випадки церковної практики. Кілька відповідей цього «Вопрошання» належать саме Климу Смолятичу.

Символічним способом писання користувався Кирило Турівський, єпископ міста Турова, автор високопоетичних проповідей, з яких до нас дійшли чотири на свята і три чернечих повчання; дійшли до нас також його молитви й молебний канон. Приписують йому “Притчу про людську душу та про тіло», яка поклала в нас початок численним творам на цю тему, особливо улюблену в літературі бароко. Найбільш поетичне – «Слово в неділю по Великодні», з вельми цікавою метафорикою. Слова й проповіді К.Турівського мають виразну поетичну структуру; зокрема, високого звучання набув «Плач Богородиці» у проповіді на неділю мироносиць, який також поклав початок численним віршам на цю тему в поезії наступних поколінь. Віршами є і його молитви. Найдавніший рукопис із проповідями К. Турівського — «Кормча книга» з 1282 p., вони входили у збірники «Ізмарагд» та «Златоуст», відомі і в рукописах XVI ст., а вперше були надруковані у віленському молитовнику 1596 р. та в острозькій Псалтирі 1598 р.

Виключно християнсько-дидактичний характер має «Повчання до духовного чада» Георгія Зарубського, яке вчені також відносять до XII ст.

Тоді ж таки постало анонімне «Слово про князів», виголошене на честь пам'яті святих Бориса та Гліба – це чернігівська пам'ятка. П. Глубовський приписує твір до 1175 р. і вважає, що він постав із приводу конфлікту чернігівського князя Святослава Всеволодовича із двоюрідним братом, князем новгород-сіверським Олегом Святославичем. Автор тут виступає супроти князівських міжусобиць, твір певною мірою перегукується зі «Словом о полку Ігоревім». Вводиться сюди й похвала чернігівському князю Давиду Святославичу, який помер 1123 p., тобто тоді вже покійному. Твір морально-дидактичний.

Дійшли до нас ряд анонімних повчань та оповідань релігійного змісту чи зі світським елементом, а також залишки рицарського епосу, яким, без сумніву, є оповідання про Дем'яна Куденевича.

Не менш сильним з поетичної точки зору є «Слово Данила Заточника", яке М. Возняк називає дуже точно «перехідним кільцем від перекладного мистецтва до оригінального». Це — найдавніша пам'ятка жанру, що його пізніші книжники назвуть «візерунком», тобто це низка афоризмів, вибраних зі Святого Письма та різних збірників (таких як «Пчола»), котрі докладно й майстерно згруповано і пристосовано до історії засланого юнака Данила. Саме цей твір він начебто послав своєму князю, котрий покарав його за якийсь переступ, заславши в Новгородщину на озеро Лаче. З одного боку, це віршоване прохання, написане з усім блиском вислову. «Слово» датується кінцем XII – початком XIII ст., воно відоме у двох редакціях і багатьох списках. Адресат твору не з'ясований. Імовірно також, що «Слово» є чисто літературним творенням і реальних подій не відбиває.

До кінця XII ст. відносять також анонімне «Похвальне слово святому Климентові», виголошене з приводу відновлення невідомим князем Десятинної церкви, в якій перебували мощі святого, що їх привіз із Корсуня Володимир Великий. Проповідь, очевидно, також треба віднести до архаїчної поезії: помічаємо тут цікаву композицію, метафорику та діалоги, порівняння. Мабуть, у пам'ятці йдеться про Рюрика Ростиславича, що прийшов у Київ у 1194 р. Автором був увіч киянин. Згаданий нами Мойсей Видубицький, що проголосив слово на честь Рюрика (вставлене до «Київського літопису»), написав також «Слово про збудування стіни у Видубичах», яке також треба віднести до архаїчної поезії, на це є вказівка в самому тексті:

Тут-бо, не на березі, ставши,

Але на стіні свого творення,

Співаю тобі пісню переможну,

Як Маріам в давнину...

Окрім того, з'явилась у той час значна перекладна література: «Синайський патерик», апокрифи, «Шестиднев» Івана, екзарха болгарського, «Повість про Варлаама та Йоасафа», «Сказання про Євстафія Плакиду», «Повість про Акіра Премудрого» та ін.

Дійшли до нас від того часу й цікаві рукописні книги. Це написане близько 1120 р. в Києві «Юрієве Євангеліє» (на замовлення князя Мстислава для сина свого Всеволода), «Тріодь» киянина Мойсея (XII – XIII ст.), «Мстиславове Євангеліє» з 1115 р. тощо.

Загалом українська література XII ст. заявляє свою виробленість. Вона творить від 20-х років до кінця століття власний період, що зумовлюється роздробленням руських князівств, гострими конфліктами Києва з володимиро-суздальськими князями. Стиль творів цього часу стає орнаментований, метафоризований. Набирає сили архаїчна поезія, яка вже має свої архітвори. Розвивається агіографічне оповідання, відтак готується ґрунт для появи найвизначнішої збірки таких оповідань — «Києво-Печерського патерика». Творяться Слова, оповідання, проповіді, яких у тому часі мало бути набагато більше, аніж до нас дійшло. Головним осередком такого творення був Київ, частково Чернігів, Переяслав, тобто українські землі.

3 Особливості літературного процесу ХІІІ ст.

ХІІІ століття принесло українській літературі два монументальні твори, без яких немислимий був би весь подальший розвиток літератури: це «Києво-Печерський патерик» як твір винятково київської традиції та «Галицько-Волинський літопис» як твір традиції західно-української.

Книжники Києво-Печерського монастиря дбали про авторитет не лише давньоруської держави, а й про свою обитель. Вони вели літопис діяльності свєї братії, збирали перекази і легенди про життя і подвиги угодників, поширювали їх серед парафіян і прочан. Від початку монастиря і до ХІІІ ст. назбиралося чимало легенд про печерських отців, їх об’єднали в тематичний збірник, що дістав назву «Києво-Печерський патерик». В основу цієї видатної пам’ятки лягло листування києво-печерських ченців Симона і Полікарпа. Основне завдання, що його ставили перед собою Симон і Полікарп, полягало в тому, щоб через возвеличення святості провідного загальноруського релігійного центру піднести ідею єдності Руської землі як умови її незалежності. В цьому плані особливо показові оповідання Симона про спорудження Києво-Печерської церкви на честь Богородиці. В оповіданнях Симона Київ зображено як культурний і політичний центр, що має міжнародне значення. Він вабить до себе князів, бояр, зодчих, живописців, ремісників, купців із Візантії, Скандінавії та з інших країн. Усі вони віддають данину поваги Руській землі та її релігійній святині –Києво-Печерському монастирю. Навіть Богородиця та апостол Андрій сприяють містові на Дніпрі, що славилося золотоверхими храмами і розкішними палацами.

«Києво-Печерський патерик» мав велике значення для розвитку агіографічної прози (прози про життя святих) в Україні, про що свідчать велика кількість його рукописних списків. Він вплинув на становлення духовної поезії . Оповідання «Києво-Печерського патерика» – це, по суті, перша свідомо створена збірка новел в українській літературі. Факт створення цієї книги саме в ХІІІ столітті має своє виправдання – головне завдання твору – відновлення слави знаменитого монастиря в уже занепалому політично, але не культурно Києві.

Другий епохальний твір ХІІІ ст. – «Галицько-Волинський літопис», який у середині ХV ст. увійшов в Іпатіївський літописний звід, і писався як продовження «Київського літопису». «Галицько-Волинський літопис» обіймає 92 роки – від 1201 до 1292. Ділиться він на дві частини: перша, до 1261 р., охоплює часи Данила і творить ніби приватний княжий літопис Романовичів. У другій частині, після нападу Бурундая, літопис описує Василька, брата Данилового, та його сина Володимира – цю частину написано у Володимирі Галицькім. Волинський звід був укладений саме за князя Володимира. Друга частина менш цільна, у ній є суперечливі вставки. Літопис містить низку оповідань: про битву під Калкою, про Батиєве побоїще. Є в літописі оповідання про смерть Василька, повість про Куремсу і Бурундая – про напади татарських воєвод на Волинь, повість про події в Литві після вбивства Мендовга, повість про Володимира Васильковича. Автори літопису користувалися грецькими хроніками, зокрема хронікою Івана Малали, Святим Письмом, тут цитується Гомер тощо. Літопис має гарний поетичний стиль, згадуються пісні, яких співали князям, є оповідь про співака Митусу, літопис вбирає в себе віршові епічні елементи. Легенда про євшан-зілля – уривок, очевидно, більшого плетичного твору. В літописі багато афоризмів, метафор. «Галицько-Волинський літопис» має значення не тільки як джерельний історичний твір, котрий єдиний так докладно оповідає про події в Галичині та Волині, але і як літературна збірка повістей і уривків поетичних творів.