73097 (Життя і творчість Михайла Коцюбинського), страница 2

Коли 1910 року вийшов перший том «Рассказов» Коцюбинського, Горький прихильно привітав появу книжки і прочитав її, як він сам пише автору, «з великою насолодою, душевною радістю».

Спільність революційних ідеалів, близькість естетичних поглядів виявилася і в ідейно-тематичній спорідненості ряду творів великих митців. Так, у повістях «Літо» Горького і «Fata morgana» Коцюбинського утверджується віра в безсмертя революції, в неминучу перемогу трудящих. В обох повістях головним героєм є людина-борець, що мужньо виступає проти існуючого ладу.

Ідейно близькі «Реsona grata» Коцюбинського і «Жизнь ненужного человека» Горького, скеровані проти катівської політики царського уряду, «Коні не винні» українського письменника і шоста російська казка його російського друга – сатиричні твори, спрямовані проти лібералів.

Коцюбинського захоплював могутній талант пролетарського письменника, глибина і художня майстерність його творів. «Школою для російських белетристів» вважав він повість Горького «Життя Матвія Кожем'якіна». Велике враження на нього справила п'єса Горького «Васса Желєзнова», названа Коцюбинським глибокою, сильною і оригінальною.

Дружба Коцюбинського й Горького – символ дружби українського й російського народів. Нам, говорить Максим Рильський у вірші «Брати»,

…здається,

Що то не два письменники дружили,

А український обнімавсь народ

З прапороносцем вольності – російським.

Хвала життю. Михайло Михайлович Коцюбинський мав багато творчих задумів, наполегливо працював, незважаючи на тяжку хворобу серця. У цьому виявлялося почуття його великої відповідальності за долю української літератури. Письменник піклувався про виховання молодих літераторів. У себе на квартирі Коцюбинський проводив літературні «суботи», на яких збиралася талановита молодь. Ці «суботи» відвідували Павло Тичина, Василь Блакитний (Елланський), які з любов'ю називали Михайла Михайловича своїм літературним учителем.

«На одній із «субот», – згадує Тичина, – коли я прочитав свого вірша, вік назвав мене поетом, це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою. Я вдячний Коцюбинському, що він в одну із подорожей своїх в Італію на Капрі узяв мої вірші з собою і прочитав їх Олексію Максимовичу Горькому. Мені потім сам Горький написав про це в листі від 10 серпня 1927 року».

В останні роки життя Коцюбинському довелося кілька разів побувати за кордоном. З гнівним сарказмом викриває письменник англійських, американських та інших експлуататорів.

Коцюбинський був справжнім інтернаціоналістом. Він з любов'ю писав про трудящих Заходу. На лоні пишної природи Італії письменник бачив тяжке життя трудового народу: жінок, які виконують важку, чорну роботу і «таскають на головах камінь»; рибалок, що не лише тяжко працюють, а й щоденно ризикують життям. З ніжністю і теплотою описує він старого сімдесятилітнього рибалку Джузеппе, який «оддав морю сина і внука» і руки якого «ніколи не знають спочинку» («На острові»).

В останні роки свого життя Коцюбинський, за висловом Горького, «настроювався на героїчний лад», мріяв написати твори про «навіки овіяного славою» народного месника Устима Кармелюка, легендарного ватажка опришків Олексу Довбуша. В 1911–1912 роках письменник кілька разів побував у галицькому селі Криворівні, де зустрічався з Іваном Франком, Лесею Українкою, етнографом і фольклористом Володимиром Гнатюком, захопився побутом гуцулів, їх фольклором, чарівною природою Карпат. За таких обставин виникла його чудова романтична повість «Тіні забутих предків» (1911).

Повість Коцюбинського, яку Горький назвав «відмінним нарисом», має багато спільного з написаною в той же час «Лісовою піснею» Лесі Українки. Потяг до краси, до вільного життя зближує головних героїв творів – Івана і Лукаша, Марічку і Мавку. Повість звучить як гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів. У ній засуджується міщанське життя, обмежене власницькими інтересами.

Коцюбинський глибоко любив життя, вірив у торжество краси і добра над потворністю і злом. «Не раз, вдячно дивлячись на сірі скелі Капрі, – писав Горький, – багато вдягнені пишною зеленню трав та квітів, він говорив:

– Яка сила життя! Ми звикли до цього і не Помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні б усміхатись світові дружньо».

Якщо Іванові Франку письменник-гуманіст нагадував пшеницю, корінь і стебло якої умирають лише тоді, коли визрівав зерно, то Коцюбинському він уявлявся в образі субтропічної квітки агави, «що тільки раз розцвітає квіткою смерті».

У 1912 році хвороба Коцюбинського різко загострилася. 25 квітня 1913 року обірвалося його життя. У демократичній пресі були надруковані некрологи, які свідчили, що народ знав і любив Коцюбинського.

Царський уряд заборонив влаштовувати громадський похорон письменника. В.І. Ленін у проекті промови, виголошеної більшовицьким депутатом Г.І. Петровським у Державній думі, писав про заборону як про найганебніший факт насильницької царської політики, як про факт єднання духовної й світської влади: «…Політика гноблення і переслідування народностей, серед них і російської, а надто слов'янських народностей, здається, така багата на всі відомі факти, що не потребує особливих ілюстрацій. Усе ж… наведу ще один цікавий приклад – похорон Коцюбинського в Чернігові. Ректор семінарії заборонив семінаристам співати на похороні. Поліцмейстер, з'явившись до церкви, оголосив, що не можна нести вінки перед труною. Тут ви бачите дивовижну єдність духовної влади з поліцією».

Глибокою любов'ю до Коцюбинського і його творчості пройняті слова великого майстра української прози Панаса Мирного. У статті «Над розкритою домовиною славетного сина України М.М. Коцюбинського» він писав: «Ще один гіркий посміх лихої долі! Ще безмірно важка втрата на нашій широкій Україні! Помер Михайло Коцюбинський. Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей, їх – добрих і лихих – вчинків!»

Горький прислав з Капрі зворушливу телеграму: «Велику людину втратила Україна, – довго й хороше буде вона пам'ятати її добру роботу».

З творів письменника, його листів, спогадів людей, які знали Коцюбинського, перед нами постав живий образ людини благородного серця, великого митця. Письменник-патріот, пильний дослідник життя, тонкий майстер художнього слова – таким вимальовується образ Коцюбинського в «Чернігівських сонетах» М. Рильського:

Глибоким зором і пером тонким

Він слугував народові своєму,

Воліючи душею разом з ним.

Використана література

Борщевський В.М., Крижанівський С.А., Хропко П.П., «Українська література»