МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра світової та української культури

Р Е Ф Е Р А Т

Н А Т Е М У :

“Первісна культура ”

Виконав: Коросташ Ю.С. - студент

I курсу факультету МЕіП(6103) 4 групи

Прийняв:

м. Київ, 1999 р.

План.

1. Генезис культури.

2. Особливості первісної культу­ри.

3. Ритуал та його функції у первісному суспіль­стві.

4. Міфологія, магія та релігія.

5. Шамани, чак­луни та знахарі.

6. Походження мистецтва та його функції.

7. Список використаної літератури.

Діалектико-матеріалістична філософія розглядає людину як єдиного суб'єкта культури, який створює життєве се­редовище для себе й формується під його впливом. Це означає, що становлення світу культури є результатом тривалого процесу взаємовпливу біологічної та соціальної еволюцій. Тут можна виділити два принципових моменти: вдатність суспільної людини продуктувати культуру є результат взаємодії біологічної та соціальної еволюцій, що включають і еволюцію знарядь, внаслідок чого люди­на — не лише творець культури, а й об'єкт, сформова­ний на основі праці та культури, перехід від нелюдської стадії до людської відбувався поступово й прогресував тривалий час. Іншими словами, не тільки історія розвит­ку культури є історією об'єктування духовних здібностей, але й історія розвитку духовних здібностей людини є історією перетворення культури в «інгредієнт» цих здіб­ностей.

Світ культури міцно пов'язаний з процесом гомінізації, з процесом переходу від тварини до людини, аспек­том якого є перехід від певних інстинктивних реакцій на світ тварини до непевності людського знання, в основному наперед запрограмо­вана й дотримується суворого шаблону. Дійсно, тварина володіє інстинктами, пов'язаними з наученням, котре регулює його поведінку в кожний момент життя. Дослідження в галузі етології підтверджують: поведінка одних тварин, що живуть у відносно стабільному та незмінному середовищі, в той час як поведінка інших — в умовах змінного середовища — ви­магає відхилення від стандарту й вибору однієї з кількох альтернатив поведінки. Це підтверджує, що у тварин світосприйняття й світ дії (поведінки) поєднані. У люди­ни ж вони опосередковані світом соціальної історії, внаслідок чого людина часто опиняється в ситуації, коли вона дійсно не знає, що мусить робити, як діяти.

Таким чином, у людини виникла потреба в прийнятті надійного рішення та визначенні його надійності. Саме ця потреба і лягла в основу генезисукультури (міфоло­гія, релігія, мистецтво тощо) з її різноманітним арсена­лом фізичних та духовних технік. Лише культура дає можливість людині будувати свою поведінку на підставі різних стратегій передрікання майбутніх, але не існуючих подій. Однією з трьох таких стратегій у первісних, архаїч­них культурах є стратегія наслідування, коли передрікан­ня майбутнього витікає з імітації тих чи інших явищ властивостей навколишнього світу.

З цією магічно-релігійною стратегією органічно по­в'язані процедури магії та чаклунства. Майбутнє не тіль­ки передрікається, але й змушується: жертва умиротворяє гнівних богів і зобов'язує їх виконувати те чи інше прохання людини або ж усього племені. Для нас істот­ним є те, що ця стратегія породжує в людині релігійну віру, завдяки якій зникає непевність ситуації прийняття рішення.

Другою стратегією є індивідуальне систематичне спо­стереження просторово-часових зв'язків та їх залежностей. Один з багатьох прикладів такого типу знаходимо в по­відомленнях про індійців племені «чорна стопа». Вони завчасно передрікають прихід весни за ступенем розвитку плода в лоні забитої самки бізона. Таке передрікання, як правило, виявляється точним. Або ж інший приклад. Заклинання осагів (одне з племен сіу) поєднує воєдино одну дику рослину, маїс та бізонів. Пояснюється це таким чином: влітку осаги полюють на бізонів, аж поки в прерії квітне обумовлена рослина. Вони знають, що маїс визріває одразу після цвітіння цієї рослини. Це означає, що необхідно повертатися до Пуебло для зби­рання врожаю маїсу.

Третя стратегія — висновок за аналогією на основі виділення подібних ознак анімістичним мисленням, яке заселяє природу божествами, демонами й духами. При­клади, що ілюструють цю стратегію, досить численні. Так, про одне з племен пігмеїв повідомляється, що воно застосовує як протиотруту під час зміїного укусу або як засіб оволодіння вогнем споринню, що має форму зуба. В епоху палеоліту оволодіння вогнем відіграло колосаль­ну роль в культурній еволюції людини. У повір'ях усіх народів вогонь — символ вічності. Тому в легендах він був не створений, а викрадений у богів і переданий лю­дям, як описував давньогрецький драматург Есхіл, Прометеєм. Істотно, що вогонь необхідно було підтримувати, «підкормлювати», як тварину. Це й породило традицію його збереження жрицею вогню— весталкою. З факелом у руках людина, нарешті, стала володарем найсильніших і найшвидших тварин, використання вогню призвело до появи різних технічних пристроїв, вплинуло на розвиток суспільства.

Навіть поверхове знайомство з характером цих трьох стратегій доводить, що вони в різній мірі придатні для відображення властивостей реальності та екстраполяції майбутнього, тобто всі вони містять і раціональні момен­ти. Для вивчення даного курсу важливим є те, що саме культура дозволяє виробити різні стратегії, які усувають непевність рішень, прийнятих людиною або ж групою людей, а значить, і їхній страх перед майбутнім. Таким чином, в основу походження та функціонування культури лягла потреба, органічно притаманна людині.

Необхідно враховувати складний характер людської природи, котра має космічний, біологічний, психічний, соціальний та культурний аспекти. Одночасно людську природу, як би вона не була визначена, слід розглядати як певне ціле, функцією якого є культура. Завдяки цьому висновку можна вважати, що людська культура в основ­ному функціонує однаково в минулому й сучасному. Саме тому й викликає в нас таку цікавість первісна культура.

Однією з особливостей первісної культури є її гомоген­ність (однорідність). У сучасній культурології вирізня­ють три типи соціокультурних систем: гетерогенні (не­однорідні), гомогенні та гомеостатичні. Першим прита­манні аксиологічний (ціннісний) плюралізм та існування численних соціальних груп з диференційованими, часто антагоністичними інтересами. Ці системи, типові для європейського кола культур, є гетерогенними в подвій­ному розумінні: культурному та соціальному. Більш того, ці гетерогенні структури взаємно підсилюють одна одну, динамізують цілісну соціокультурну систему, сприяють розповсюдженню нових культурних цінностей і стимулю­ють еволюцію групових інтересів.

Є такі соціокультурні системи, які в ізоляції постійно відтворюють свій початковий устрій. Це гомогенні систе­ми, в них відсутні аксиологічний плюралізм (культурна гомогенність) та соціальні групи з різними інтересами (соціальна гомогенність). У таких системах недиференційовані інтереси виключають плюралізм цінностей, а від­сутність плюралізму цінностей блокує формування нових інтересів. Подібні процеси консервують цілісну соціокуль­турну систему.

Між гетерогенною системою, характерною для євро­пейського кола культур, та гомогенною, типовою для пер­вісних культур, знаходиться невелика група проміжних соціокультурних систем, ілюстрацією котрих є стародав­ня Греція та імператорський Китай. З першою системою їх єднає диференціація інтересів окремих соціокультур­них груп, які переходять в окремих випадках до відкри­того антагонізму, а також існування монолітної, повсюд­но встановленої сукупності основних цінностей.

Первісна соціокультурна система володіє власною динамікою розвитку, яка служить відтворенню існуючої структури. Ця система за відсутністю дії зовнішніх факторів не підвласна ніяким істотним змінам, що періо­дично повторюють ритуали оновлення, дозволяють уник­нути нагромадження напруги та регенерують свій соці­альний склад за допомогою церемоній ініціації. Опис та аналіз первісної культури доводять, що в поведінці люди­ни здобуття їжі, розмноження та самозахист нероздільно пов'язані. Життя збирача й мисливця було примусовою грою із жорстокими правилами, яка регулювалася цими трьома основними функціями людської поведінки. Саме в цих рамках людина, чий інформаційний розвиток (спри­йняття чуттєвими органами різних подразників, їх оцінка та використання) був орієнтований переважно на зовнішнє середовище, тобто на природу, за допомогою розу­мових здібностей цілеспрямовано вдосконалювала свою поведінку.

Іншою особливістю первісної культури є її синкретич­ний характер, який втілився в тотемізмі. Справжня фундаментальна риса цієї культури полягає в тому, що вона ідентифікує общину та її членів із тваринами, які потрібні для харчування, з тотемними тваринами. Фунда­ментальне положення тотемістичного світогляду за своєю суттю грубо натуралістичне («людина є тим, що вона з'їдає»), являє собою закон тотемізму, що виявляється і в класовому суспільстві. Можна сказати, що «ідеологіч­на» ідентифікація з тотемними тваринами є виразником факту нездатності первісних людей за допомогою раціо­нальних засобів праці визначити ірраціональну поведін­ку об'єкта праці й тварин, тому вони намагалися компен­сувати це ілюзорно-магічними засобами. Грубий натура­лістичний зміст цієї форми такий: перетворення тварини в людину й наступна трансформація людини у релігійний фетишизм на значно вищому рівні.

Дійсно, магічний тотемізм як ідеологічний виразник обмеженості практики (котра лише спонтанно породжу­вала стихійно-матеріалістичну орієнтацію свідомості)' та нерозвинутість суспільних відносин є ілюзорно-компен­саторними засобами освоєння дійсності, «опіумом» су­спільства, попередньою стадією релігії. Розглядаючи кон­цепцію Дж. Фрезера, згідно якої магія не є релігією, а близька до науки, можна зробити висновок: напочатку магічний тотемізм був недиференційованим середовищем культури, містив у собі не лише науку, а й мораль, мисте­цтво слова, а також магію зображення, що існує завдяки естетичному, потім відбувається його перетворення в ряд відносно самостійних, буденних і спеціалізованих сфер культури.

Третя особливість первісної культури полягає в тому, що вона є культурою табу (заборонів). Звичай табу виник одночасно з тотемізмом і являв собою важливий механізм контролю та регулювання соціальних стосунків. Статево-вікове табу регулювало статеві зв'язки в колек­тиві, харчове табу визначало характер їжі, призначеної, вождю, воїну, жінці, дітям...Інші табу були пов'язані з недоторканістю житла, джерела вогню, з правами та обов'язками окремих категорій членів племені. Певні речі, в тому числі й їжа, що належали вождю, також були піддані табу. Досліджувачі (Дж. Фрезер, Л. С. Васильєв та ін.) наводять приклади, як сприймалося порушення табу.

Так, один з новозеландських вождів високого рангу й великої святості покинув край дороги залишки обіду, які підібрав і з'їв член його племені. Коли простолюдина повідомили, що він з'їв залишки трапези вождя, він помер в муках і стражданні. Подібних прикладів можна навести немало, і всі свідчать про те, що порушення священних табу призводило до смерті порушника. «Божественна особа є джерелом як благодіяння,так і небезпеки, її слід не тільки поважати, а й остерігатися. Священний орга­нізм вождя настільки тендітний, що може розладнатися від найменшого дотику, але він містить у собі і такий потужний заряд магічної та духовної сили, розряд якого може мати фатальні наслідки для кожного, хто дотикає­ться до нього Через це ізоляція боголюдини необхідна не лише для її особистої безпеки, а й для безпеки інших. Божественна особа подібна вогню. Дотримуючись належ­них заборон, з неї можна добитися багато корисного, але, необачно доторкнувшись або зневаживши кордонами, можна спалитися, вона губить порушника. Тому вважа­лося, що порушення табу накличе згубні наслідки: «зло­дій встромив руку в божественний вогонь, який охопить його й пожере на місці»- пише Дж.Фрезер у «Золотій гілці». До цього слід додати, що у первісних народів, окрім вищезгаданих, діяло ще одне табу — табу на прогрес, новації, розвиток.

На це слід звернути особливу увагу, адже з подібними табу пов'язані явища альтернативності та багатоваріантності світової історії, різноманітність культур. Таким чином, табу блокують найсильнійший інстинкт самозбере­ження і паралізують потребу людини в новаціях соці­ально-економічної сфери. Це з найбільшою «класичною» ясністю проявляється на стадії первісного розвитку люд­ства.

Значущість культури в життєдіяльності людини ви­значається її нерозривним зв'язком з такою фундамен­тальною проблемою людського буття, як смисл життя. Адже людина, напротивагу іншим живим істотам, знає, що вона смертна, і цьому знанню зобов'язана культурі. Саме культура завдяки об'єктивації усвідомлення смерті є джерелом екзистенціального страху—страху перед небуттям. Однак це ще не все, бо ж культура не лише породжує екзистенціальний страх, а й намагається його нейтралізувати одним із засобів нейтралізації є релі­гійно-міфологічне світорозуміння.Поняття вічності й напевне залежне від нього поняття сакрального (священ­ного) осмислення (надання смислу) смерті - це основні засоби подолання почуті страху перед небуттям. Кожна культура має церемонії поховання, ідеї вічного існування, пов'язані між собою. Людське життя уявляється як епі­зод, а ритуал поховання- як вікно у нескінченність. Трансформувавши похорони людини в сакральну церемо­нію, культура інститує екзистенціальний страх, об'єктивує його. Засвоєння індивідом невідхильності смерті, як правило, починається, вже з дитинства: процес посту­пового введення, смеріті до структури життя є одночасно й процесом каналізацій- страху перед небуттям.

Археологія твердинь, що похоронні церемонії були притаманні вже неандертальцю. Навіть йому — зовсім примітивній людині — були знайомі прояви «фундамен­тальної турботи» про посмертне існування. Тому неандер­талець розміщує своє існування у плані кінцевості й віч­ності, тобто в плині часу. В певному розумінні можна погодитися з думкою англійського релігіознавця С. Брен-дона, що релігія виникла завдяки усвідомленню часу людиною, що її реакція на час грунтувалася на різних типах сприйняття, в тому числі й обожненні часу. Адже релігія допомагає людині подолати почуття страху перед смертю, впоратися з емоційним переживанням незворот­ності реального часу. Таким чином, релігія зі своїми ритуалами, обрядами й картиною світу пропонує людині вічне життя в «іншоїму» світі, пояснюючи смерть як перехід до безсмертя, надаючи сенсу життю й формуючи цим почуття безпеки в перипетіях швидкоплинного часу.

Для нашого курсу істотним є те, що альфою і оме­гою міфолого-сакраліьного світогляду, притаманного первісним, архаїчнимі суспільствам, є ритуал. «Через його призму розглядується і природа, і соціальне бут­тя, оцінюються ті чи інші об'єкти, а також вчинки та дії людей». Адже ритуал переживається як безпосеред­ня дійсність, він актуалізує глибинні смисли існу­вання.