71764 (Стилі бароко і класицизму в європейському мистецтві XVII–XVIIІ ст.), страница 4

У літературі утверджувалась ієрархія жанрів, які поділялися на високі (трагедія, епопея, ода) та низькі (комедія, сатира, байка). Кожен жанр мав свої канони та чіткі межі, що не допускали їх змішування. Провідне місце в цій ієрархії належало трагедії. Трагедії П. Корнеля та Ж. Расіна, байки Ж. Лафонтена, сатира Н. Буало, комедії Мольєра не лише намагалися вирішити суспільні конфлікти в ідеальній сфері античності, а переносили їх у зону тогочасних соціально-етичних, моральних колізій, що спричинило розвиток реалізму. Найбільше це стосувалося творчості Мольєра, яка поєднала різні ідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури. Комедії Мольєра перестали бути "низьким" жанром. Його найкращі п´єси за тематикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівня трагедії. З кінця XVII ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись в епоху Просвітництва.

Засновником класичного напряму в мистецтві Франції XVII ст. став Школа Пуссен (1594-1665). Він не мав багато учнів, проте йому вдалося створити власну школу живопису. Творчість майстра вважалася вершиною французького класицизму і в майбутньому вплинула на багатьох митців. Однак мистецтво класицизму, виробивши канони, засновані на художньо-естетичних традиціях Н. Пуссена, потребувало їх обов´язкового дотримання. Тому рівень мистецтва класицизму під впливом жорсткої системи вимог почав знижуватись, - оскільки творчий процес перетворився на просте наслідування.

Академія живопису і скульптури (1648) та Академія архітектури (1671) Франції у другій половині XVII ст. повністю регламентували всі види мистецької діяльності й самі перебували під цілковитим контролем королівської влади. Класицизм став офіційним уніфікованим стилем. Він найповніше відповідав ідеалу епохи абсолютизму, "le grand siecle" ("великому віку") Короля-Сонця - Людовика XIV. За його часів у стилі класицизму було зведено Версальський палац з дивовижним парком, Будинок та Собор Інвалідів, Вандомську площу та Площу Перемог у Парижі, відновлюються роботи в Луврі.

Жорстка уніфікація та регламентація канонів живопису Франції другої половини XVII ст. призвели до утворення певного мистецького вакууму. Не було жодного визначного художника, який досяг би рівня Н. Пуссена. Проте з середини XVIII ст. європейське мистецтво знову звернулося до класики, але на новій ідейній основі. Нею стала ідеологія Просвітництва.

Археологічні розкопки Помпеї, розпочаті 1748 p., наукові дослідження з античної культури значно розширювали уявлення про римське мистецтво та сприяли розвитку нового стилю - неокласицизму (від грец. neos - новий і класицизм). Ідейним натхненником неокласицизму став Йоганн Іоахім Вінкельман (1717-1768) - засновник історії мистецтв як науки, автор праць з античного мистецтвознавства, що отримали європейське визнання.

Працями загальнотеоретичного характеру, що вплинули на оформлення стилю, були "Розмови про мистецтво" Ж.-Ж. Руссо, який відстоював засади натуралізму і природності у мистецтві, та трактат "Лаокоон", видатного представника європейського просвітництва, теоретика мистецтва та літературного критика Г.-Е. Лессінга1. Отже, активний пошук ідеалу досконалої людини та суспільства, нова хвиля захоплення історією та культурою античності висунули на перший план суспільно-громадське звучання мистецького твору, його виховний потенціал.

Художнім кредо неокласицизму стало гасло "архітектура, що говорить". У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні, геометричні правильні форми, простежувався зв´язок з реалізмом, що найсильніше виявилося в творчості французького художника Жана-Батіста-Сімеона Шардена (1699-1779). В Італії і Франції та частково в Німеччині неокласицизм існував поряд з рококо. На відміну від класицизму, в моду ввійшло не лише мистецтво Риму, а й Еллади, оскільки в ньому більше тепла, гуманізму, поетичності, патріотизму та героїки. Став популярним англійський ландшафт, до якого не торкнулася рука людини, а не регулярний французький парк.

У XVIII ст. зменшилася залежність художників від приватних замовників. Головним суддею стала громадська думка. З´явилась художня критика, метою якої було оцінити витвір мистецтва з огляду на суспільні критерії. Так, першою формою критичної літератури з мистецтва стали "Салони Дідро". У Франції, де нові форми мистецтва виникали особливо швидко, важливим досягненням художнього життя були публічні виставки - Салони, що їх з 1667 р. щорічно організовувала Королівська академія живопису і скульптури. Такі виставки давали художнику визнання, тому взяти в них участь як чмагалиря й митці інших країн.

У галузі архітектури в стилі неокласицизму побудована площа Згоди (Concorde) в Парижі та Малий Тріанон у Версалі архітектора Ж- А. Габріеля (1698-1782). Найбільшою спорудою неокласицизму стала церква св. Женев´єви в Парижі, яку в роки Французької революції перейменували на Пантеон. Сюди були перенесені останки найвидатніших людей Франції, в тому числі і її будівничого - архітектора Ж.-С. Суфло (1713-1780).

Неокласицизм у контексті англійського мистецтва не виділяється. Англійське Просвітництво було досить зрілим уже в 40-х роках XVIII ст., і його гуманістичний вплив благодійно позначився на культурі. Становлення англійської національної школи живопису пов´язане з Уільямом Хогартом (1697-1764), який був єдиним художником англійського Просвітництва і першим живописцем-просвітителем у Європі. Дві сторони просвітительської естетики Англії (раціоналістична та емоціональна) відповідно виражені в творчості Джошуа Рейнолдса (1723-1792) та Томаса Гейнсборо (1727-1788). У колекції Музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків єдиним, але цінним зразком англійського живопису є картина Д. Рейнолдса "Крутійка". Поряд з офіційними портретами майстер зображував своїх маленьких родичок, які приваблювали його щирістю дитячих почуттів та безтурботністю.

У Росії неокласицизм не розвинувсь у стильову систему. Риси рококо оригінально переплелися з класицизмом. Російський класицизм став однією із самобутніх і яскравих сторінок європейського мистецтва. З´явившись у XVIII ст., він набув довершення в XIX ст. Видатними представниками російського класицизму XVIII ст. в архітектурі були В. Баженов, М. Казаков, Д. Кваренгі та ін., у скульптурі - М. Козловський (виходець з України), Ф. Шубін, Ф. Щедрін, Е. Фальконе та інші, у малярстві - І. Нікітін, Ф. Рокотов, Д. Левицький та В. Боровиковський (два останні - з України), Ф. Алексеев та ін.

Отже, європейська культура XVII-XVIII ст., яка розвивалася на засадах раціоналізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання та освоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд, вільний від феодальних забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в Західній Європі, що найповніше виразилися в ідеалах Французької революції, виробила нові засоби художньо-мистецького відображення навколишнього світу.

3 Доба бароко. Реформа і відновлення в мистецтві бароко. Вплив бароко

Наступна епоха, що настає після доби Відродження – це доба Нового часу, що починається у ХУІІ ст. До чуттєвого досвіду пізнання природи прилучаються раціональні методи пізнання і моделювання законів природи. Вивчення світу веде до корисного застосування цих закономірностей у людській діяльності. Раціоналізм епохи виріс з успіхів математичних і природничих наук. Досвід перестає бути індивідуальним, а об’єктивізується за допомогою умоглядних понять. Лідером культури стає наука, на відміну від лідерства мистецтва в добу Відродження. Крім методу бароко, в рамках новочасового художнього мислення ХУІІ-ХУІІІ ст. виникають і інші стилі в мистецтві – класицизму та реалізму.

Бароко, стиль в мистецтві й архітектурі, характеризується екстравагантністю орнаменту, асиметрією конструкцій і великою експресивністю. Домінував у європейському мистецтві в 17 столітті, представниками цього стилю є Рубенс, А. ван Дейк (Фландрія), в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі П. Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), М. У. Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Монтеверді, Вівальді, Й.С. Бах, Гендель.

Барвисте, емоційне мистецтво бароко створювалося головним чином для служіння релігії. Воно прагнуло приголомшити глядача, розбудити в ньому піднесені почуття, але вищою його метою було ввести віруючого у світ чудес, екстатичних одкровень і митей тріумфу християнської віри.

У XVII столітті Італія зберігало своє провідне положення як джерело нових художніх ідей і прийомів, і в Рим все так само стікалися майстри кисті і різця з усього континенту. Зароджені в Італії художні стилі незмінно ставали зразком для наслідування далеко за її межами. У XVI ст. на зміну епосі Відродження прийшов вигадливий маньєризм, якому було призначене недовге життя. А його динамічний спадкоємець - стиль бароко - панував у мистецтві протягом XVII і частини XVIII сторіччя, охопивши всю Європу і Латинську Америку.

Доктрина мистецтва бароко, батьківщиною якого є Італія, складалася під впливом чинників контрреформації і художньої політики католицької церкви. Краса повинна була служити вихованню побожності. Мистецтво бароко вражало уяву незвичайністю задуму і виконання, перебільшеним пафосом, йому властиві зовнішня театральність, сполучення ідеалізації з натуралізмом пристрастей: збуджувати подив – задача поета на землі. У релігійних сюжетах художників і скульпторів підвищений інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі переважає тяжіння до ансамблю міських площ разом з палацами, парками, фонтанами, скульптурами, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.

Мистецтво бароко розвивалося передовсім у католицьких країнах Європи: в Італії, Іспанії, Португалії і їх колоніях, у Фландрії, частково у Франції, проникло до Польщі, балтійських країн, а в ХУІІІ ст. до України і Росії, дало помітні здобутки в Австрії та Німеччині. У ХУІІ ст. Видатними майстрами в скульптурі і архітектурі римського бароко були Джованні Берніні (скульптури “Екстаз св. Терези”, фонтана з фігурою Тритона, церкви св. Андреа аль Квірінале)і Франческо Борроміні будинку Ораторіо ді Сан Філіппо Нері, церкви св. Іво алля Сап’єнца. Болонські академісти брати Караччі і реалістична течія Караваджіо призвели до виникнення бароко в живописі Італії, представлене іменами Гверчіно, Доменіко Фетті, Луки Джордано, Бернардо Строцці, Сальватора Рози, Александро Маньяско, Джузеппе Креспі. Рим був центром, звідки мистецтво Бароко розповсюджувалося до інших країн. У Римі побував і П.Рубенс, жили Пуссен і Лоррен, Веласкез.

Бароко з’являється в Німеччині на останньому етапі свого розвитку (подібно як у Х-ХІ пізньовізантійське мистецтво на Русі-Україні). Пізнє бароко Німеччини втілилося в багатих архітектурних формах Дрезденського королівського палацу Цвінґер, палацах архієпископів у Зальцбурзі, монастирських будівлях. Під впливом місцевої традиції тип єзуїтського храму змінився: фасад за зразком готичних храмів вкладено в рамки двох однакових веж, екстер’єр та інтер’єр заповнені декором, рослинними орнаментами і фігурами, які сплавляються з настінним живописом в єдину напружену цілісність. Храми і собори в Німеччині будувалися частіше на відкритому просторі і більше пов’язані з пейзажем, ніж з міським оточенням, на відміну від Італії. Архітектор Фішер фон Ерлах є автором церкви св. Карла у Відні, барокових будівель у Празі. Балтазар Нойман збудував резиденцію у Вюрцбурзі (Південна Німеччина). Шлютер є автором королівського замку в Берліні.

Німецьке бароко проявилося у поезії ХУІІ-ХУІІІ ст., та найвищі його досягнення – в музиці, яка тоді заповнювала німецькі палаци і церкви. У музиці композитора Йоганна Себастьяна Баха доба бароко промовила найкраще і найбільш піднесено. Бах, автор глибоких за змістом органних і хорових творів, відкриває перед слухачем безмежну далечінь і то підносить його на найвищі висоти, то проникає своїми звуками в земні почуття. В мистецтві фуги мелодичні площини переплавлено в точно розрахованій чудовій і прозорій гармонії, що нагадує стрункі архітектурні форми. В Пасіях за св. Іоанном і Матвієм звучать піднесені і вражаючі духовні драми людини і світу.

Композитор Георг Фрідріх Гендель у своїх ораторіях, тобто великих творах для хору, оркестру і солістів, оспівує голосами могутніх хорів і героїв події, що визначили долю цілих народів, їх смуток і радощі. У Баха і Генделя бароковий пафос висловлює глибини справжніх почуттів і найщирішої теплоти.

Фламандська живописна школа ХУІІ ст., перейнявши від італійців барокові риси, в той же час, особливо у творчості Рубенса, з-посеред інших європейських шкіл найбільше зберегла ренесансні традиції. Рубенс був одним з останніх західноєвропейських гуманістів-митців, творчість якого несла радість, вітальність і погідність. Пітер Пауль Рубенс малював у стилі бароко, його персонажам притаманне повнокровна і здорова життєздатність, пишність тілесних форм.

Послідовником Рубенса був Ван Дейк. Автором побутового жанру був фламандець Якоб Йорданс, тверезий реаліст, його живопис соковитий і вільний тут відчутний вплив Караваджіо.

Вплив фламандської школи, зокрема Рубенса, був дуже значним: на портретний жанр в Іспанії і Англії, на релігійні композиції в Голландії, іконопис Італії, колористику Ватто у Франції, сюжети Делакруа.