70856 (Різноманіття й багатозначність підходів у дослідженні культури), страница 2

Протягом тисячі років протиставлення природи й благодаті (християнської версії культури) змушувало середньовічне мислення метатися між небом і землею. І проте воно породило ідею нескінченного самовдосконалення індивіда, для якого культура стає формою діалогу з універсальною системою моральних координат, втілених в абсолюті.

Епоха Відродження відкриває новий етап в осмисленні культури. Якщо в Середньовіччя маси, заворожені ідеєю Бога, почували й думали однаково, то в епоху Відродження ситуація міняється. Індивід здобуває все більшу самостійність. Звідси виростає його нова самосвідомість і нова власна позиція. Гордість і самоствердження власної сили й таланта стають відмітними якостями людини епохи Відродження. На противагу середньовічній людині, що цілком уважав себе зобов'язаним Богові, індивід Нового часу відмінюється приписувати свої заслуги власним талантам.

Епоха Відродження дала миру цілий ряд видатних індивідуальностей, що володіють яскравим темпераментом, всебічною освіченістю, цілеспрямованістю. І справа отут, зрозуміло, не у випадковому збігу обставин, а в самій установці суспільної свідомості, що заохочували культивування індивідуальності в людей, їхньої майстерності й заповзятливості.

Характерна щодо цього біографія художника епохи Відродження Б.Челліні. Він брався за живопис, ювелірну справу, фортифікацію, артилерійське мистецтво, зодчество, різьблення по дереву й карбування монет. Крім того, він пристойно грав на флейті й кларнеті й був неперевершеним скульптором. От що пише про себе Челліні: «Всі ці сказані мистецтва досить і досить різні друг від друга; тому якщо хто виконує добре одне з них і хоче узятися за інші, те майже нікому вони не вдаються так, як те, що він виконує добре; тоді як я із всіх моїх сил намагався однаково орудувати у всіх цих мистецтвах; і у своєму місці я покаджу, що я домігся того, про що я говорю».

В епоху Відродження формується зовсім нова самосвідомість людини. Хоча мислителі Відродження й призивали повернутися до Античності й учитися в природи, їхня точка зору істотно відрізнялася від давньогрецької. У них на першому плані коштує не стільки природа, скільки художник. Художник, наслідувати природу, зобов'язаний її перевершити й виявити власний талант. От що говорить про достоїнство людини Пикоделла Мирандола: «Створивши людину й поставивши її в центр миру, Бог звернувся до неї з такими словами: «Не даємо ми тобі, Адам, ні певного місця, ні власного образа, ні особого обов'язку, щоб і місце, і особа, і обов'язок ти мав за власним бажанням, відповідно до твоєї волі й твоєму рішенню. Образ інших створінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не стиснутий ніякими межами, визначиш свій образ по своєму рішенню, у владу якого я тебе надаю».

У цих словах чутні відзвуки вчення про людину, якому Бог дав вільну волю і який повинен сам вирішувати свою долю, визначаючи свою особу й місце у світі. Людина не просто створена істота, вона - творець самого себе й цим відрізняється від природи. Саме в тім, що людині не данини ніякої повної визначеності, як, наприклад, ангелам і тваринам, Мирандола бачить основу нескінченних його можливостей. «Я не зробив тебе ні небесним, не земним, - продовжував Бог свою мову, звернену до Адама, - ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, що ти зволієш. Ти можеш переродитися в нижчі, нерозумні суті, але можеш переродитися по велінню своєї душі у вищі, божественні. Об вище й чудове щастя людини, якому дано володіти тим, що побажає, і бути тим, чим захоче!»

Такої сили, такої влади над всім існуючої й над самим собою людина не почувала ні в Античності, ні в Середні століття. Тільки в епоху Відродження він усвідомлює себе творцем, тільки в цю епоху він відчув себе нічим не обмеженим - ні природою, що була божественним початком у греків, ні Богом християнської релігії, що відмінили божественність природи, а тепер що поступово втрачали владу над людиною. От чому в епоху Відродження настільки символічного значення набуває фігура художника. У ній найбільше повно виражається найглибша для Ренесансу ідея - ідея людини-творця, що встав на місце Бога. У своїй діяльності людина тепер не просто задовольняє свої приватні інтереси й земні потреби - вона творить мир, красу, творить саму себе.

Таким чином, ідея культури здобуває людський, гуманістичний вимір. Культура - це не тільки перетворена людиною природа, але й перетворення самої людини.

На такій культурно-оптимістичній ноті можна було б і закінчити виклад гуманістичної ідеї Відродження, якби не виникло наступне запитання: чому радісний полудень Ренесансу раптом змінився сутінками войовничого католицизму? Чому культура Відродження, що так стрімко набирала силу, раптом раптово втратила темпи свого розвитку/

Відповідаючи на це питання, серед причин економічного й соціально-політичного характеру доводиться виділяти світоглядну переадаптацію людини. Її болюча крапка - переосмислення людської волі. Для себе людина виявляє, що воля носить двоїстий характер. «Індивід, - пише Е.Фром, - звільняється від економічних і політичних оковів. Він здобуває й позитивну волю - разом з активною й незалежною роллю, яку йому доводиться грати в новій системі, - але при цьому звільняється від зв'язків, що дали йому почуття впевненості й приналежності до якоїсь спільності. Він уже не може прожити все життя в тісному колі, центром якого був він сам; мир став безмежним і загрозливим. Втративши своє певне місце в цьому світі, людина втратила і відповідь на питання про зміст його життя, і на нього обрушилися сумніви: хто вона, навіщо живе? Рай втрачений назавжди; індивід стоїть один, віч-на-віч зі своїм миром, безмежним і загрозливим».

З нещадною психологічною оголеністю ця культурна ситуація зазвучала в одного з найглибших мислителів того часу Б.Паскаля. «...Що таке людина у Вселеної? Небуття в порівнянні з нескінченністю, все суще в порівнянні з небуттям, середнє між всім і нічим. Вона не має сил навіть наблизитися до розуміння цих крайностей - кінця світобудови і його початку, неприступних, схованих від людського погляду непроникною таємницею, і дорівнює не може осягти небуття, з якого виник, і нескінченність, у якій розчиняється».

У відповідь на вимогу Паскаля відмовитися від самовпевненого дослідження природи і його заклик зайнятися безмовним спогляданням створінь всевишнього культурологи XVII – XVIII ст. у центр громадського життя поставили розум людини. «Знання - сила», - говорить Ф.Бекон. «Я мислю - отже, я існую», - проголошує Р.Декарт. XVIII століття стає століттям інтелектуального штурму ідеї культури.

Проблеми культури в працях просвітителів

Ідеологи Освіти у своїх міркуваннях про культуру йдуть уже не від розуму до природи, а від природи до розуму, що отриманий людиною від природи й повинен бути пристосований до неї. Що означає твердження, що «людина розумна»? Це значить, що він може й повинен додержуватися природи. У цьому - людська мудрість, і вона досяжна. Що виходить, що «природа розумна»? Затверджуючи «розумність природи», просвітителі зовсім не ототожнювали її з духом і не вишукували якогось сидячого усередині її «розуму». У самої природи немає ні розуму, ні мети, але природа породжує розумних людей. Вона раціональна в тому розумінні, що людина, дотримуючись законів природи, може й повинна стати щасливою. ЇЇ бажання щастя відповідають законам природи. Природа була б безглуздої, абсурдної, якби вона прирікала своїх дітей на одні лише муки. Але цього немає. Природа розумна, тому що розум людей приймає її закони, схвалює їх, рано або пізно в дії всіх людей закони беруть гору.

Просвітителі переконані в тім, що на цій основі можливий прогрес, розквіт ремесла, науки й мистецтва. І в них складається віра в особливу, вирішальну роль освіти в соціальному розвитку. «Причина всіх нещасть і нещасть людей, - заявляє Гельвецій, - складається в неуцтві. Перебороти своє сумне положення, вийти з нього люди можуть тільки через освіту, а ріст її нескоримий. У розумах іде схована й безперервна революція й... із часом саме неуцтво себе дискредитує».

Під впливом цих ідей формується модель культури. Вольтер, Кондорсе, Тюрго зводили зміст культурно-історичного процесу до розвитку розуму. Культурність націй або країни на противагу дикості й варварству первісних народів складається в «розумності» їхніх громадських порядків і політичних установ і виміряється сукупністю досягнень у науці й мистецтві. Ціль культури, що відповідає вищому призначенню розуму, - зробити всіх людей щасливими, живучими в гармонії із запитами своєї природної природи.

І.Гердер (1744-1803) - один з найбільш впливових мислителів Німеччини. Його концепція культури, розроблена в книзі «Ідеї до історії філософії людства», вплинула на подальший розвиток культурологічних концепцій.

«Немає нічого менш певного, - зауважує Гердер, - чим це слово - «культура», і немає нічого більше оманного, як додавати її до цілих століть і народів. Як мало культурних людей у культурному народі! І в яких рисах варто вбачати культурність? І чи сприяє культура щастю людей?

Зі сказаного Гердером видно, що його цікавить наступне: що таке культура, які її специфічні ознаки, у чому її зміст?

Сутність культури Гердер осмислює в контексті єдиного, що безупинно розвивається цілого, що закономірно проходить певні, цілком необхідні щаблі. Про те, як він уявляв собі ці щаблі, можна судити на підставі його уявлення про організацію світобудови: «1. Організація матерії - теплота, вогонь, світло, повітря, вода, земля, всесвіт, електричні й магнітні сили. 2. Організація Землі за законами руху, усіляке притягання й відштовхування. 3. Організація неживих речей - каменів, солі. 4. Організація рослин - корінь, аркуш, квітка, сили. 5. Тварини: тіла, почуття. 6. - Люди - розум, розум. 7. Світова душа».

Використовуючи сучасну термінологію, культура, на думку Гердера, - результат космогенеза й біогенезу. Історія суспільства безпосередньо примикає до історії природи, зливаючись із нею. Але як установити ту грань, де культурні сили, що дрімали в лоні природи, вириваються з останньої й починають діяти самостійно? «Мова розбудила дрімаючий розум або, краще сказати, стала живою силою, втілилася в дію - здатність, що сама по собі навіки залишилася б безжиттєвої, мертвої... Отже, усякий розум, усяке мистецтво людини починається з мови, тому що лише завдяки мові людина панує й над самою собою й владна роздумувати й вибирати; для всього цього в органічній будові її існували лише задатки».

Література

1. Сорокін П.А. Людина. Цивілізація. Суспільство. – К., 2002.

2. Фром Е. Психоаналіз і етика. - К., 1993.

3. Швейцер А. Культура й етика. - К., 1997

4. Ясперс К. Зміст і призначення історії. - К., 2002