70348 (Культура як підґрунтя гармонізації протиріч між людиною і природою), страница 2

Данилевський вирізняє 10 таких типів, що цілком або частково вичерпали можливості свого розвитку:

• єгипетський;

• китайський;

• ассірійсько-вавилоно-фінікійський, халдейський або давньосемитський;

• індійський;

• іранський;

• єврейський;

• грецький;

• римський;

• новосемітський, або аравійський;

• германо-романський.

До них можна залучити два американських типи: мексиканський і перуанський, що загинули насильницькою смертю, не встигнув здійснити свого розвитку.

Якісно новим, перспективним з точки зору історії, типом Данилевський вважає слов’янський культурно-історичний тип, найбільш сильно виражений в російському народі, у якому відбита месіанська ідея відродження культури.

Уразливість культурологічної моделі Данилевського, постає:

• по-перше, у механічному перенесенні понять біології та її пояснювальних принципів на історію. Це призводить до того, що історія втрачає своєрідність;

• по-друге, у її приниженні загально-людської культури, хоча сам Данилевський не заперечує можливості впливу однієї культури на іншу. Якими б своєрідними не були культури окремих народів, у них виявляються й деякі загальні риси. До них відносяться: матеріальне виробництво, техніка і технологія, мова як засіб спілкування, художня творчість, шлюбні відносини, міфи і героїчний епос й т.ін.

Тим не менше, концепція Данилевського виявилась досить перспективною. До того ж вона стала першою спробою перегляду місця західноєвропейської цивілізації у культурній сім’ї народів Землі.

Культурологічна концепція О. Шпенглера (1880-1936), ґрунтується на зіставленні й більшою частиною протиставленні культури і цивілізації. Тому перед усе треба визначити ці поняття. У світовій історії Шпенглер вирізняє вісім типів культур, що досягли повноти свого розвитку:

• антична;

• Західно-Європейська;

• арабська культура;

• Єгипетська;

• Вавилонська;

• Індійська;

• Китайська;

• культура майї.

Для Шпенглера їх існування у різні часи на самих віддалених теренах планети – свідоцтво не єдиного світового процесу, а єдності прояву культури в усій її різноманітності. Тобто, культура у Шпенглера – це склавшийся у віках історичний індивідуум, історико-культурна цінність, сутність якої складає релігія.

Терміном цивілізації Шпенглер визначає останню, неминучу фазу усякої культури. Цивілізація як виключно техніко-механічне явище протилежна культурі як царству органічно-життєвого. Цивілізація, що володіє одними й тими ж самими ознаками в усіх культурах, є виразом відмирання цілого як організму.

Аналізуючи духовний клімат сучасної йому Європи, Шпенглер приходить до висновку, що подібно тому, як свого часу загинула греко-римська культура, зараз старіє західноєвропейська, і ніщо не може її врятувати.

Слід визначити, що для Шпенглера у сучасному світі культура зберігається лише у селянстві, що підвержене тиску з боку цивілізації.

Багато положень культурологічної концепції Шпенглера суперечливі, але його застереження про те, що масова бездуховна продукція цивілізації ворожа культурі, залишається актуальним і зараз.

П. Сорокін (1889-1968) – ще один з мислителів XX ст., який діагностує стан західної культури як кризовий. Ця криза екстраординарна, бо зачіпає майже все життя суспільства й містить у собі розпад основополагаючих форм західної культури останніх чотирьох сторіч.

Сорокін розподіляє культуру на три типи: ідеаціональну, ідеалістичну та чуттєву.

Ідеаціональна культура заснована на принципах надчуттєвості і надрозумності Бога як єдиної реальності й цінності. До цього типу він відносить культуру Брахманської Індії, буддійську, а також культуру середньовіччя до кінця XII ст. Стиль цієї культури символічний, мистецтво релігійне, героями можуть бути боги, ангели, святі й грішники. Тут мало уваги приділяється особистості. Ця культура головним чином займається наближенням віруючих до Бога.

Ідеалістична культура – проміжна між ідеаціональною та чуттєвою, тому що цінності її належать як Небу, так і Землі. Світ цієї культури як надчуттєвий, так і чуттєвий, але чуттєвість ця найпіднесеніших і найшляхетних проявів. Такою була культура XIII-XIV ст. у Західній Європі, а також Давньогрецька культура V-IV ст. до н.е.

З XVI ст. починає свій рахунок чуттєва культура, свідками згасання якої ми є. Її цінності – у повсякденному, земному світі: реальний пейзаж, реальні подія і пригода, її герої – фермери, робітники, господарки, навіть злочинці й божевільні, її мета – принести насолоду, послабити збудження стомлених нервів. Ця культура намагається звільнитися від релігії, моралі та інших цінностей. Стиль її натуралістичний, вільний від всякого символізму. Цій культурі судилося загинути, але ніякої катастрофи в цьому Сорокін не бачить.

На думку Сорокіна, культура не загине, доки жива людина, і він сподівається, що відродження культури, її оновлення буде досягнуто на засадах альтруїстичної любові та етики солідарності.

Л. Мєчніков висунув теорію, що пояснювала нерівномірність суспільного розвитку змінами географічних умов в різні епохи під впливом економічного і суспільного прогресу. Виходячи з цього, він виокремлював три періоди в історії цивілізації:

1. річковий – від виникнення перших рабовласницьких держав у далинах Нілу, Тигра і Євфрата, Інда і Ганга, Хуанхе і Янцзи;

2. середньоморський – від заснування Карфагену;

3. океанічний – від відкриття Америки.

Л. Гумільов розглядав культуру як результат органічної взаємодії природного середовища, етноса і мутаційних космічних впливів, що призводять до так званої пасіонарності. Пасіонарність – це циклічна здатність людей до надзвичайної напряженості й творчості. Гумільов вважав, що начало свого історичного шляху етноси одержують з космосу. Становлення нових народів (етногенез) – явище природне, в той час як в процесі пасіонарного підйому етноси укладають свій особливий тип культури – творіння рук людських і її розуму. Для пасіонарів типове присвячення себе певній меті життя.