64653 (Українські легенди та перекази про комах, риб та раків)

Реферат на тему

Українські легенди та перекази про комах, риб та раків

1. Українські легенди та перекази про комах

Світ комах у цілому знайшов собі доволі бліде відображення в українських народних легендах та переказах. Більшість із них, являючи собою дрібні уламки загально-арійських космогонічних поглядів, водночас набули порівняно пізніше християнсько-апокрифічного забарвлення: а деякі, — дуже, втім, небагато — належать до галузі так званих "побрехеньок".

З-поміж усіх комах легенди особливим ореолом оточують бджолу, до якої на Україні, як і у Великороси, додається епітет свята.

Бджола (звичайна — Apis mellifica) відіграє досить помітну роль у космогонічних легендах різних народів. У монгольських казках і в стислому вигляді у казках південних слов'ян, греків і румунів (у останніх — як далеке відлуння монгольських космогонічних переказів) бджолі приписується участь навіть у самому світотворенні. Українські космогонічні легенди не зберегли нічого такого про бджолу. Вони відзначають лише наступний факт, що належить до цієї сфери. Бджола просила Бога, щоб помирав кожен, кого вона вжалить. "Та нехай краще сама ти помиратимеш", — відповідав їй Бог на це прохання... — "Ти, бджілко, вподібнишся до свічі й канону". Цей невиразний переказ доволі близько прилягає до переказу кавказьких татар, де бджола поєднується із змією. Змія й бджола звернулися до одного пророка з питанням: яка доля чекає на них? Пророк відповів, що змія завжди страждатиме на головний біль, та за це той, кого вона вкусить, помиратиме, тоді як сама вона залишатиметься живою; і навпаки, бджола не страждатиме на головний біль, та коли вжалить когось, то сама помре. Професор М. Ф. Сумцов у цьому переказі кавказьких татар схильний бачити рештки давнього космогонічного міфа, що зберігся в деяких східних казках і легендах. Така, приміром, монгольська казка, в якій говориться, що цар-птиця Хан-гаруді послала двох птахів — ремеза й ластівку і з ними бджолу на землю скуштувати, чиє м'ясо найсмачніше. Коли вони повертались, їх зустрів бурхан (монгольський ідол) і спитав, чиє м'ясо найсмачніше. Вони відповідали, що людське. Бурхан, аби врятувати людину, умовив їх не розповідати цього цар-птиці Хан-гаруді. Ремез і ластівка погодилися, і, не поклавшись на бджолу, вирізали їй язик. Тоді, прилетівши першими до Хан-гаруді, вони сказали, що найсмачніше м'ясо у змії, як порадив їм сказати бурхан. Невдовзі прилетіла й бджола, та на питання Хан-гаруді могла відповісти лише незрозумілим бунчанням.

У монгольському варіанті роль бджоли грає оса (звичайна — Vespa vulgaris). За монгольським повір'ям, оса походить від чорта (шулмуса). Хан шулмусів послав осу (дзю-гу) довідатись, чиє м'ясо найсмачніше. Вона жалила різних тварин і куштувала їхню кров; нарешті, вирішила, що найсмачніша кров — людська, і з цим повідомленням полетіла до хана шулмусів. Зустріла її ластівка, розпитала і, аби відвести від людини небезпеку, що їй загрожувала, відкусила язика в оси, й та нічого не могла сказати ханові шулмусів, а тільки сичала.

В румунській космогонічній казці про бджолу говориться, що бджола була посланцем Бога, причому спочатку вона була вся білою. Одного разу Бог вагався, скільки створити сонць — одне або ж декілька, й послав бджолу до сатани спитати його думку. Бджола сіла на голову сатани й дізналась, що сатана думав. А думав він, що при багатьох сонцях спека на землі буде сильнішою за пекельний жар, і ночі тоді зовсім не може бути. Бджола полетіла до Бога, а сатана, помітивши, що вона дізналась про його потаємну думку, вдарив її батогом, через що й вийшов тонкий розріз на тільці бджоли, і замість чистого білого кольору вона набула жовтавого й подекуди чорного.

Надто різко виражений у цій казці дуалізм мимоволі наводить на думку про можливість у даному разі несторіанського літературного впливу, який свого часу був доволі сильним у середній Азії.

П. Куліш наводить ще такий, як він каже в підрядниковій примітці, "безобразний уламок якоїсь легенди, що замінює для народу природну історію тварин". Сокіл побратався з бджолою і одного разу каже їй: "Злетимо вгору. Ти далеко чуєш, а я далеко бачу: я за сім миль бачу, а ти за сім миль чуєш". Узяв сокіл людську волосинку, за яку вхопилась бджола, й піднялися вони вгору. І каже сокіл: "Лети, бджоло, за мною". Злітає щодалі вище сокіл, піднімається за ним і бджола. "Ну, — каже сокіл, — дивись, бджоло, вниз, чи велика земля?" — "Така, як діжа, в якій баби хліб місять". Піднімаються вони після того ще вище й вище. Знову каже сокіл: "А поглянь, — каже, — зараз, бджоло, чи велика земля?" — "Вже, — відповідає бджола, — така, як тоді, коли баба вибере з діжі тісто й посадить маленький засадчичок (хлібець з решток тіста, яке пристало до стінок діжі). — "Ну, спускайся ж тепер донизу, бджоло, та пускай поперед себе й саму волосинку... Що чуєш?" — "Чую, немовби реве". — "А я, — каже сокіл, — нічого не чую. Ну, лети ж, — каже, — тепер та припади до землі й послухай, як удариться та волосинка... А що, бджоло, чула?" — "Чую: аж гупнула й підскочила тоді вгору на 12 сажнів". — "Тож залишайся ти, бджоло, в тому краю й діставай собі споживок за сім миль довкола; а я полечу в такі краї, де тебе зовсім не буде. Там я за 7 миль вбиватиму птахів і годуватиму дітей своїх".

Священне значення бджоли, з одного боку, ґрунтується на переказі, що вона спочатку жила в раю; з другого — на легенді, в якій мовиться про те, що начебто завдяки бджолі циган не вбив п'ятого цвяха в груди Спасителя, коли прибивав Його до хреста за наказом "жидів"; нарешті, на вживанні воскових свічок при богослужінні. Бджола просила в Бога дозволу брати для себе споживок з квіток. Бог віддав у п розпорядження всі квіти "від моря до сходу: "Літай, — сказав Господь, — по світу і з усіх річок, з усіх берегів, збирай хвіру (офіру) Богу; і людям принось, і для себе припасай".

Священне значення присвоюється бджолам й багатьма іншими народами. У німців бджола має назву божої пташки.

За легендами чехів, бджоли прилетіли до розіп'ятого Христа й пили піт, що проступив на Його обличчі. За однією південнослов'янською легендою, Спаситель під час мандрівки по землі був поранений однією скнарою жінкою. З його рани вийшло дещо подібне до мухи. "Поглянь, Петре, — сказав Спаситель, — ця маленька істота бджола. Вона завжди готуватиме віск, без якого не обійдеться жодне церковне богослужіння".

Легенда, подібна до цієї, є й серед кальтицького населення Валліса. Осетини-дигорці вшановують бджіл й моляться їхньому покровителю Аніголу.

Бджільництво й нині становить на Україні улюблену й "благословенну" галузь сільського господарства. За народним віруванням, коли на Хрещення влаштовують "Йордань" на ріці, то вбивають "у голову" хреста кілка для того, щоб бджоли носили мед у вулики до самої голови; хто потім, по закінченні свячення води, витягне цього кілка своїми руками, в того водитимуться бджоли. Таку ж силу мають й палички, на які священик кладе хреста під час освячення води, внаслідок чого буває звичайно велика штовханина, тому що багато хто бажає заволодіти цими паличками.

З усіх інших комах на Україні ставляться з повагою ще до сонечка (бедрика, божої корівки). Це — маленька комаха. В неї пів-округлі червоні або жовто-червоні крильця з білими або чорними цяточками (дванадцяти-крапкове сонечко — Місгазрів сіиосіесітрипсіаіа; семикрапкове — Соссіпеїіа Беріетрипсіаіа; рябе; двокрапкове — власне, українське сонечко (обл. бедрик) - різноманітне, або мінливе). Крильця сонечко щільно складає на спинці, і тоді кругленький блискучий червоний або жовто-червоний вигляд його справді дещо нагадує собою сонце. Розчавити сонечко вважається великим гріхом, і ось чому. За стародавніх, віддалених часів жили, кажуть, велетні, що звалися королями. Тоді Господь створив невелику людину, звичайну, таку, як ми. Виїхав цей невеличкий чоловік з погоничами у поле й почав орати чотирма парами волів. Прийшов великий чоловік, "король", забрав людей і волів у кишеню, пішов до Бога й питає: "Що це, Господи, за корівки такі?" — "Не займай їх, — рече Господь, — це люди такі будуть, а вам зараз смерть настане". Зокрема, щодо власне сонечка, то повір'я про нього позначені релігійно-міфічним характером, мають найтісніший зв'язок із сонцем, зумовлений, мабуть, зовнішнім виглядом і способом життя цієї комахи, й почасти — з вирієм, країною світла й тепла — цілком імовірно тому, що сонечко у великій кількості з'являється ще напровесні й любить повзати на осонні. Діти беруть звичайно у руки сонечко, кладуть його на долоню й кажуть: "Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко та скажи мені: куди заміж йти?" (або: "де я буду жениться?"). В якому напрямку, розпрямивши крильця, полетить сонечко, там і живе суджений тієї, хто питає, або суджена того, хто питає. У Сербії в цієї комахи дівчата питають про своє заміжжя. У Львові й Перемишлі діти, підкидаючи сонечко, питають: "Чи до неба, чи до, пекла?" — і якщо комаха розгорне крильця й полетить, значить, той, хто питає, піде на небо; а якщо вона впаде, то той, хто питає, потрапить до пекла. У деяких місцевостях Галичини в сонечка питають про те, яка буде наступного дня погода і т.ін. У чехів вважається доброю прикметою знайти сонечко; а якщо хтось розчавить його ногою, навіть коли ненавмисне, то, за повір'ям галичан, в родині цієї людини хтось помре.

Заступництвом користуються також "комашки" — мурахи, які вважаються нешкідливими, через що їх гріх убивати. Розрізняють мурашок червоних (червона — Formica sanguinea; руда — Formica rufa) і чорних (чорна — Lasius filiginosus; бура — Lasius niger). Перші звуться "дівчачими" й кусають нібито тільки дівчат; а другі — "хлоп'ячими" й кусають нібито тільки хлопців. Якщо зруйнувати мурашник, то буде сильний вітер. На тому місці, де був мурашник, не можна зводити оселі: "хвороба і смертность буде"; а сараї і скотарні можна будувати: "прибиток скотини буде".

Коли побачиш уперше навесні мурашок, добре набрати їх у пригорщу й потерти себе по обличчю: не будеш з волами потрапляти у шкоду. Діти, побачивши мурашник, устромляють в нього палички, змочені слиною, примовляючи: "Комашка, комашка! На тобі медку, а мені дай сирівчику (квасу)". Вийнята з мурашника паличка береться мурашиною кислотою, яку діти облизують. Якщо мурашки роблять великі мурашники, то взимку треба чекати сильних морозів.

Деякі селяни варять мурашок в окропі, цим відваром паряться від ломоти (гостця), а також парять волам хворі шиї.

А всі інші комахи вважаються більш чи менш "нечистими" і часто притому шкідливими, за винятком, щоправда, безневинного загалом цвіркуна (польовий — Gryllus campestris; хатній — Gryllus domesticus), який надворі цвіріньчить на негоду, а в хаті — на достаток.

Якщо пізно ввечері проти неділі і святкових днів прибирати в хатах, то, на кару, в них заводиться всяка погань: таргани, багатоніжка, рогатки, мокриці тощо. Таргани (прусак — Blatta germanica; чорний — Periplaneta orientalis), зокрема, заводяться також і від того, що підмітають віником припічок. Якщо заведуться в хаті таргани, то треба чекати лиха.

В одній хаті, де жила досить велика родина, розвелось якось багато тарганів. Одного разу невістка надвечір принесла два відра води й поставила їх на відничку (полиця в кутку сіней). Вночі чули, що на горищі щось грюкало. Вранці невістка встала й пішла брати воду, та обидва відра виявилися порожніми, навколо було сухо, й ніхто з родини води не брав. Сусіди пояснили, що це — перед "причиною" (лихом). І справді, через тиждень після цього загадкового випадку втопилася в копанці свекруха названої невістки; чоловіка її, який пішов було на Донщину, задавило в млині; а невдовзі потому перевелася помалу й уся родина.

Щоб знищити тарганів, треба знайти старий личак або черевик, прив'язати до нього дві нитки, посадити туди декількох тарганів і, взявшись удвох за нитки, витягти личак або черевик на роздоріжжя і там кинуги. При цьому хтось має супроводжувати тарганів й жартома тужити за ними. Роблять ще й так: прив'язують таргана ниткою, за яку потім береться вся родина, і якнайсерйозніше, без сміху й жартів, тягнуть його нібито насилу, надимаючись, скільки є духу, з хати на перехрестя, де й кидають. Кажуть, що як у тому, так і в другому випадку таргани скочують з хати.

У народній медицині чорних тарганів вживають від зараження сказом (приймають їх усередину).

Воші (головна — Pediculus capitis; одежна — Pediculus vestimenti) заводяться з тіла людини від журби, від клопоту, від поганої води, а також у тих, хто п'є сік граба (Сагріпш Betalus L.). У Проскурівському повіті вважають ознакою великого нещастя, якщо в когось зовсім немає вошей. Бити їх на столі й на вікні гріх, тому що стіл — престол, а крізь вікно янголи літають. Щоб не заводились і не кусалися воші, треба золити сорочку натщесерце (Старобільський повіт).