64577 (Усна народна творчість українців), страница 2

Сам факт побутування фольклорного твору у великій кількості варіантів знімає питання про його авторство. Фольклор — мистецтво колективне, навіть у тих випадках, коли той чи інший твір створений відносно недавно і його автора при бажанні можна розшукати. Авторство твору, що увійшов до усної традиції, не є для народних виконавців важливою річчю. Кожний фольклорний твір сприймається ними як навколишня природа: він прекрасний, потрібний, але нічийний, тобто всезагальний. Але це не значить, що він створювався всім народом і ніким конкретно.

Народна творчість тому й має назву народної, що твори­лась і підтримувалась народом, вірніше, найкращими, найталановитішими його представниками, виразниками естетичних ідеалів всього загалу. Теорія мистецтва стверджує, що процес творчості за своєю природою індивідуальний. У сфері народного мистецтва маємо органічне поєднання колективного й індивідуального начал творчого процесу. Талановитий виконавець, вихований на традиції, своєю творчістю виконує соціальне замовлення свого колективу, соціальної групи, у якій він виріс, сформувався як митець.

Однак не кожний твір, створений навіть у фольклорному колективі, стає надбанням традиції. Головним і визначаль­ним показником у цьому плані слід вважати входження твору у народний побут, у репертуар народних виконавців, які б сприймали його в ряду аналогічних зразків.

Зрозуміло, що співвідношення колективного та інди­відуального начал у народній творчості не було завжди однаковим і незмінним. На ранній стадії феодалізму, не кажучи вже про родовий устрій, основною формою словес­ного мистецтва були імпровізації. Кожний виконавець, виконуючи той чи інший твір, створював його ніби заново. Подібна форма творчості дійшла до нас у вигляді народних голосінь. Однак цей вид імпровізації був схожим на творчу контамінацію, тобто свідоме використання готових поетич­них форм, загальних місць, міцно скомпонованих поетич­них блоків тощо.

Імпровізаційність виступає неодмінним елементом на­самперед української думової традиції. Вона наявна і в таких видах фольклору, як казка, легенда, переказ, і особ­ливо в оповіданнях-спогадах, бувальщинах, а також у частівках та коломийках. Останні особливо поширені в регіоні Карпат. Коломийки настільки досконалі у плані дотримання традиційної поетики, що їх можна вважати автономним фольклорним жанром даної місцевості.

Дещо інше співвідношення колективного й індивідуаль­ного, традиційного та новаторського начал спостерігається в сучасній масовій культурі. Завдяки зближенню літерату­ри і фольклору, широкому використанню письменниками фольклорних образів і мотивів, фольклорного стилю чимало їхніх творів стають надбанням усної традиції. Процесові влиття авторських пісень у фольклорну традицію найбіль­шою мірою сприяють художня самодіяльність, засоби масо­вої комунікації. Далі твір починає жити за законами усної традиції, незалежним від автора життям.

5. Жанрова система українського фольклору

Весь фольк­лор умовно розподіляється на прозовий і поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви: власне художню (казки, анекдоти) і доку­ментальну, неказкову прозу (легенди, перекази, оповідан­ня) . Термін «документ» ми вживаємо, орієнтуючись на одну із визначальних функцій неказкової прози — засвідчувати і пояснювати історично вірогідні джерела — та на первісне значення терміна (від лат. досшпепйіт — повчальний приклад, взірець, доказ).

Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах, як героїко-фантастичні (чарівні) казки, казки про тварин, соціально-побутові казки та неби­лиці, кумулятивні казки.

Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпоряд­кована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої структурної ста­більності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змі­нюючись, оскільки виступають символами загальнолюд­ських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.

Дещо осібно від основного масиву стоять соціально-побутові казки, продуктивний розвиток яких, на відміну від героїко-фантастичних казок та казок про тварин, простежується до нашого часу. Соціально-побутові казки складають, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати «вічні» суспільні проб­леми та завдяки певній розкутості структури. Персонажі цих казок відносно заземлені, трактуються в основному з реальних позицій. Час і простір цих казок можуть бути досить конкретними, чітко визначеними — на відміну від замкненого часу і простору героїко-фантастичних казок. Соціально-побутові казки мають ще назви реалістичних, побутових або новелістичних; у основних своїх виявах вони складають проміжну ланку між власне казками (героїко-фантастичними та казками про тварин) і народною доку-менталістикою (легендами, переказами, оповіданнями).

Специфічний підрозділ казок складають небилиці, тобто оповідки про цілком неможливі в реальному житті речі та випадки. Найбільш поширені мотиви небилиць: людина сама витягає себе з болота або вирубує з дупла, вилазить на небо по дереву, зшиває дві половини коня, пан нагороджує оповідача за брехню тощо.

Окремий структурний підрозділ художньої прози скла­дають кумулятивні казки, побудовані на багаторазовому повторенні того ж самого фрагмента чи ланки,— аж до тих пір, доки створений таким чином ланцюг не перерветься або ж почне рухатися у зворотному порядку. Характер нарощування ланцюга може бути реалізований по-різному: тут і звичайне нагромадження ланок («Звірі в рукавичці»), і послідовний ряд зустрічей («Колобок»), і безконечно повторювані комічні діалоги («Добре та погано») тощо.

Значний масив народної прози складають легенди, пере­кази та оповідання (не казкова проза, або фольклорна документалістика). Головне, що відрізняє їх від казок,— це установка на вірогідність зображуваного. Як і казки, вони не тільки виникли на основі давньої міфології, а й донесли рудименти останньої до нашого часу. Завдяки своїм прадавнім витокам, досить великій питомій вазі в духовному житті суспільства легенди і перекази набули досить усталених структурних форм у загальному річищі усних жанрів; вироблених побутовою практикою. Разом із тим вони оперативно вбирають в себе все нові сюжети і мотиви.

В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зараховувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входили оповідання про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарів­ників, тобто образів народної демонології. Теоретично легенди і перекази язичницької та християнської міфоло­гії — явища однопорядкові, однак згідно з традицією їх прийнято розмежовувати.

Замикають цей ряд фольклорної прози народні опові­дання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, при­годи, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи — очевидця чи учасника події, про яку йде мова. Оповідання, як і вся неказкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багато­разова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі зростає і вони наближуються до переказів чи легенд.

Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовляння (заговори). До них належать такі поетичні твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на навколишній світ. У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожби­там, тобто людям, що зналися з «надприродною» силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовляння. Ними користувалися різні верстви сільського насе­лення ще на початку нинішнього століття.

У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів, які в об­разній формі відбивали найсуттєвіші сторони природного середовища, суспільних і родинних взаємин. До паремій­ного фонду українського народу відносять приказки і прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, про­кльони, побажання, афористичні вислови тощо. У процесі вдосконалення усного спілкування створювалися своєрідні образні формули, усталені кліше, які з часом розширюва­ли своє первісне значення, варіювалися, вдосконалювали­ся. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом — писемної твор­чості. Пареміологічні звороти здебільшого реалізуються в контексті різних усних жанрів і виступають їх структур­ними компонентами, своєрідним орнаментом, підкреслю­ють смислові акценти тощо.

Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю можна вважати народне віршування. На жаль, ця форма досі мало вивчена, хоча багато записувачів здавна фіксували чимало віршованих казкових, легендар­них та побутових сюжетів. У окремих регіонах існував, наприклад, оригінальний жанр народної публіцистики, так звані «протоколи», складені на місцевому матеріалі у формі віршів. Народні вірші записували П. Гнєдич, А. Димінський, О. Роздольський, С. Тобілевич, В. Гнатюк та інші фольклористи; «найбільше їх опубліковано у «Записках наукового товариства їм. Т. Г. Шевченка» у Львові, що засвідчує популярність цього виду народної творчості.

Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Протягом більш ніж трьохсот­літнього періоду записано мільйони зразків українських пісень. Лише невелика частина їх видана, інші все ще чекають на своїх дослідників.

Необхідність глибокого вивчення української пісенності зумовлюється багатьма важливими причинами. Насам­перед, це величезне значення народної пісні у суспільному і естетичному житті українців. Народна пісня чи не най­яскравіше за усі види фольклору здатна передавати спе­цифіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все свідоме життя людини — від колиски до гробової дошки. Вона й донині перебуває в стані актив­ного побутування, отже, підтримує формування націо­нальної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається одним Із невичерпних джерел національної куль­тури.

Згідно з історико-естетичною концепцією, прийнятою в нашій фольклористиці, українська пісенність розподіляє­ться на чотири великих підрозділи, кожний з яких об'єд­нує кілька жанрів, тематичних груп і циклів.

Генетичне найдавнішим вважається ліро-епічний під­розділ, до якого входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки і щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, грєбовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, «дитячі пісні.

Активне творення трудових пісень, які супроводжували процес колективної праці з метою її полегшення, припадає на період первіснообщинних відносин. Тому й зафіксовані ці пісні у народів, які стадіальне стояли на відповідному щаблі розвитку. В українській народній творчості маємо лише рудименти трудових пісень, трансформованих у зраз­ках переважно обрядового характеру. При цьому слід відрізняти власне трудові пісні від будь-яких інших, які можуть виконуватися під час роботи.

Виключне значення у формуванні всієї української пісенності мають календарно-обрядові пісні, які творилися і побутували у тісному зв'язку з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи річний цикл сільськогосподарських робіт. Для розуміння суті цих пісень важливим є те, що з часу свого становлення домінантною їх функцією була магічна, спрямована на умилостивлення сил природи. На цій стадії календарні пісні супроводжувалися драматич­ними діями, замовляннями. Протягом багатьох століть тексти цих пісень залишалися стабільними. Лише з набут­тям значних раціональних знань про навколишній світ, із розповсюдженням писемності й освіти (нагадаємо, що вже у XVII ст. 80 % українців володіли письмом!) кален­дарна поезія зазнає змін: її сакральна функція поступає­ться естетичній. У час широкого записування фольклору (з початку XIX ст.) календарні пісні стають переважно супутниками молодіжних свят і розваг.

Те ж стосується і весільної пісенності, з тою тільки різницею, що остання в основних своїх формах дійшла до нашого часу і зафіксована у численних варіантах та ло­кально-регіональних виявах. Найдавніший пласт весільних пісень генетичне пов'язаний з обрядами і розкриває їхню символіку та семантику. Згодом цей пласт почав доповню­ватися зразками, що відбивали індивідуальну психологію, тобто настрій присутніх під час тієї чи іншої весільної дії. З кінця XIX — початку XX ст. на весіллі все частіше викокувались ліричні або жартівливі пісні, які не мали безпо­середнього зв'язку з традиційною обрядовістю.

У класичному українському весіллі маємо досить багату структурну, тематичну й навіть жанрову пісенну палітру. Головне місце в ній посідає родинно-побутова лірика, пісні, що розкривають символіку окремих обрядів — вінкоплетіння, виготовлення короваю. За структурою весільні пісні-замовляння, пісні-величання є досить віддаленими від гумо­ристично-сатиричних пісень суто дидактичного характеру, тому їх важко вважати різновидами одного жанру. Однак всі вони органічно вписуються в обряд весілля, розкриваю­чи найтонші грані цього важливого родинного свята.

Замикають ряд родинно-обрядової творчості народні голосіння. Цей жанр — унікальне фольклорне явище. Не дивлячись на те, що в їх творенні брало участь багато людей (в основному жіноцтво), вони зберігають структурну стабільність. Голосіння — жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ помер­лого. Вислів жалю за покійником має переважно ліричну тональність. Голосіння безпосередньо пов'язані з катего­рією трагічного і мають ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлення жалю за померлим. Голосили за батьківською хатою, коли недоля гнала українців у чужі краї в пошуках кращого життя; оплакували батьків, чоло­віків і синів, які не повернулись додому, загнані завойову­вати чужі багатства; тужили за втраченими надіями і спо­діваннями на краще життя. У поетиці, образній системі голосінь збереглося чимало моментів, що йдуть від міфоло­гічного сприйняття навколишнього світу. Пізніше ці момен­ти стали художніми образами і символами, що передавали всю гаму почуттів голосильниць.