142574 (Стан соціальної галузі України), страница 3

Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Підготовку молодших спеціалістів забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади 1-го рівня акредитації.

Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді, економічної діяльності.

Підготовку бакалаврів забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади ІІ-ІV рівнів акредитацій. •!

Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра чи спеціаліста здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, необхідні для виконання управлінських науково-дослідних та педагогічних функцій. Це професіонал у виробничій та соціальній сферах, у сфері науки і освіти.

Підготовку спеціаліста, магістра забезпечують вища навчальні заклади III і IV рівнів акредитацій^

Післядипломна освіта (спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) забезпечує одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглиблення професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать:

• академії, інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати;

• підрозділи вищих навчальних закладів (філіали, факультети, відділення та інші);

• професійно-технічні заклади освіти;

• відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

Для здійснення самоосвіти використовують народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, телерадюнавчальні програми, які створюються державними органами, підприємствами, організаціями тощо.

Стан освіти

Для оцінки стану освіти використовують сукупність показників, основними з них є такі:

• кількість закладів освіти, в тому числі кількість загальноосвітніх навчальних закладів, вищих навчальних закладів, од.;

• кількість учнів, студентів;

• кількість учнів на 10 000 чол. населення;

• кількість студентів на 10 000 чол. населення;

• показники, що характеризують забезпеченість навчальних закладів педагогічними кадрами;

• показники, що відображають матеріально-технічну забезпеченість навчальних закладів;

• економічні показники діяльності навчальних закладів (витрати на утримання закладів освіти; витрати, пов'язані із навчанням одного учня, студента; надходження коштів до навчального закладу; напрями витрат, ефективність тощо).

Стан та тенденції розвитку освіти в регіональному розрізі розкривається на основі аналізу показників, що характеризують результати роботи загальноосвітніх навчальних закладів та вищих навчальних закладів І-IV рівнів акредитації.

За період 1990-2002 рр. кількість загальноосвітніх навчальних закладів в Україні майже не змінилася, а кількість учнів зменшилася на 11 %, в окремих регіонах — від 4% до 19 %. Найбільше зменшення кількості учнів спостерігається в Донбаському регіоні — на 19%, В Криму — на 14%

На території Поліського та Подільського регіонів відмічено одночасне зменшення кількості закладів освіти та кількості учнів. Особливо це стосується Чернігівської, Сумської та Вінницької областей. В м. Києві зменшення кількості учнів на 14% відмічено при одночасному збільшенні на 54% кількості закладів освіти. Аналогічні тенденції існують в Криму.

Більш чітке уявлення про регіональні зміни у забезпеченості навчальних закладів учнями дає використання показника "кількість учнів на 10 000 чол. населення". За цим показником в кращому стані знаходиться Карпатський регіон, де кількість учнів на 10 000 чол. населення перевищує загальнодержавний рівень на 13,4%, а також Поліський регіон, де перевищення складає 5,8%. Нижче на 13% загальнодержавного рівня значення вказаного показника набуває в Донбаському регіоні та на 11,6 % в м. Києві.

В системі загальної середньої освіти здійснюються певні позитивні зміни. Успішно реалізується перехід загальноосвітніх навчальних закладів на 12-річний термін навчання. Розпочата робота з підготовки нових навчальних закладів на 12-річний термін навчання, з підготовки нових навчальних програм для учнів 5-12 класів та видання відповідних підручників і посібників. Впроваджується система незалежного тестування навчальних досягнень учнів. Здійснюється оновлення матеріальної бази загальноосвітніх шкіл та комп'ютеризація навчання.

Трансформація економічних відносин у суспільстві суттєво вплинула на зміни в системі вищої школи, на структуру та склад вищих навчальних закладів. Тенденції у зміні кількості ВНЗ та кількості студентів, що в них навчаються, неоднозначні. Відмічено зменшення протягом 1990-2002 рр. кількості навчальних закладів 1-ІІ рівнів акредитації та кількості студентів, що в них навчаються. Одночасно щорічно збільшується кількість навчальних закладів III—IV рівнів акредитації та кількість їх студентів (рис. 5.1).

Сутність тенденцій, що спрямовані протягом останніх 12-15 років, полягає в наступному. За період, що розглядається, кількість навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації в Україні зменшилось на 10%, а кількість їх студентів — на 23 % (табл. 5.2).

Значне зменшення навчальних закладів і студентів відбулося на територіях Степового та Донбаського регіонів: кількість ВНЗ зменшилось на 19%, кількість студентів відповідно на 33 % та 36%. На території Подільського регіону кількість ВНЗ зменшилось на 10 %, а кількість їх студентів — на 16 %.

За показником "кількість студентів на 10000 чол. населення" Подільський, Степовий та Донбаський регіони відстають від загальнодержавного рівня, особливо Крим, де цей показник складає тільки 83 студента на 10 000 чол. населення.

Тенденції, що склалися протягом 12-15 років у зміні кількості вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації та кількості студентів, що в них навчаються, протилежні. Кількість закладів збільшилася в 2,2 рази, а кількість студентів — в 1,9 рази.

Особливо інтенсивно збільшується кількість навчальних закладів в м. Києві (в 3,7 рази) та кількість студентів, що в них навчається (в 2,2 рази). Приблизно вдвічі збільшилась кількість вищих навчальних закладів та їх студентів на території інших регіонів.

Визначені тенденції збільшення кількості вищих навчальних закладів Ш-ІУ рівнів акредитації при одночасному зменшенні закладів І—II рівнів акредитації пояснюється інтенсивним відкриттям поряд з державними приватних, комерційних вищих навчальних закладів. За показником "кількість студентів на 10 000 чол. населення" у навчальних закладів Ш-ІУ рівнів акредитації протягом 1990-2002 рр. відмічено збільшення на 27 %, в той час, коли у навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації значення показника зменшилось на 20%. В 2002 р. у вищих навчальних закладах Ш-ІУ рівнів акредитації навчалось в 2,9 рази більше студентів порівняно із навчальними закладами І-ІІ рівнів акредитації, що свідчить про наявність сталої нераціональної тенденції у розвитку вищої освіти. Аналогічні співвідношення зберігаються на території окремих регіонів.

Економічний стан установ вищої освіти викликає серйозне занепокоєння. Кризові явища в економіці України негативно впливають на формування бюджетних асигнувань та їх використання для утримання вищої школи. Не в повній мірі використовується існуючий інтелектуальний потенціал та матеріальна база існуючих установ освіти, відсутні можливості для оновлення лабораторної бази, зменшуються загальні обсяги фінансування. Залишається надзвичайно низьким авторитет вченого у суспільстві.

Державні вузи поступово перетворюються в комерційні заклади, державне замовлення на підготовку фахівців поступово скорочується, незважаючи на гарантовані Конституцією України права громадян на доступність вищої освіти та безоплатне її здобуття на конкурсній основі.

Низький рівень оплати праці не заохочував молодь після закінчення вищого навчального закладу до роботи в освітніх установах, особливо у сільській місцевості. Існує в школах значна кількість вакансій вчителів. Найгірші справи у Сумській, Кіровоградській, Херсонській областях.

Важливого соціального значення набуває покращення підготовки лікарів, враховуючи, що останні 10-15 років якість підготовки лікарів значно погіршилося. Кафедри і клініки не забезпечені педагогічними кадрами високого професійного рівня, відсутнє сучасне обладнання, бібліотечні фонди спеціальної літератури, умови для клінічного обстеження хворих. Вимагають вдосконалення навчальні плани, навчальні програми.

Протягом тривалого часу залишаються остаточно невідпрацьовані економічні відносини між громадянами країни, установами вищої освіти, підприємствами (організаціями) — споживачами продукції вищих навчальних закладів та державними органами влади. Таке відношення до освіти та до наукових кадрів негнуче призведе до подальшого поглиблення економічної кризи і відставання від інших країн у всіх сферах суспільного життя.

Існують різні точки зору відносно доцільної діяльності поряд із державними приватних вищих навчальних закладів. Підтримка недержавних установ вищої освіти обґрунтовується тим, що держава не може задовольнити потреби суспільства у здобутті вищої освіти, а недержавні навчальні заклади для держави готують кадри, одночасно створюють робочі місця для професорсько-викладацького складу.

Ґрунтовний аналіз діяльності приватних вищих навчальних закладів свідчить, що їх існування, коли не в повній мірі використовується інтелектуальний потенціал та матеріальна база державних установ освіти, не обґрунтовано. Переважна більшість приватних вузів не забезпечена ні кадрами, ні матеріальною базою. Спрямовують свою діяльність на підготовку головним чином фахівців економіко гуманітарного змісту: економістів, бухгалтерів, менеджерів, юристів тощо. Немає приватних установ освіти, які б готували металургів, механіків, хіміків, технологів, будівельників, агрономів тощо.

В першу чергу необхідно використати накопичений досвід, інтелектуальні можливості, матеріально-технічну базу, значні резерви вищих навчальних закладів державної форми власності для підготовки фахівців для всіх галузей економіки. На часі — застосування гнучкої економічної політики та значного покращення у економічному забезпеченні державних установ освіти, що безперечно приведе до позитивних результатів.

Значна увага в державі Україні приділяється відродженню професійно-технічної освіти, враховуючи гостру необхідність у забезпеченні народного господарства кваліфікованими робітничими кадрами. В результаті приватизації державних підприємств, реструктуризації виробництва було звільнено з роботи значну кількість кваліфікованих фрезерувальників, токарів, електриків, мулярів, робітників інших спеціальностей. Одночасно кількість професійно-технічних закладів за останні 10-15 років зменшилася на 30 %. Існує недостатнє та несвоєчасне фінансування закладів професійно-технічної освіти, що негативно впливає на збереження на оновлення матеріально-технічної бази, на організацію навчально-виховного процесу та якість підготовки фахівців. Професійно-технічні училища недостатньо забезпечені засобами навчання, наочними та навчальними посібниками, підручниками, комп'ютерною технікою. Недостатньо виділяється коштів для забезпечення харчування учнів, утримання дітей-сиріт та дітей із малозабезпечених сімей. Існує відтік висококваліфікованих викладацьких, досвідчених кадрів ( в т. ч. майстрів виробничого навчання).

В умовах ринкової трансформації проводиться робота по збереженню мережі навчальних закладів, створення умов для отримання громадянами України вищої освіти, приведенню структури підготовки професійних кадрів у відповідність із потребами ринку праці. Особлива увага приділяється забезпеченню фахівцями наукоємних і високотехнологічних підприємств, малого підприємництва та сфери послуг. Передбачено виділення коштів для надання громадянам кредитів для отримання ними вищої освіти. Виділяються кошти на модернізацію матеріально-технічної бази, видання підручників і навчально-методичної літератури, придбання наочних посібників, новітньої техніки і лабораторного обладнання для навчальних закладів. При навчальних закладах розвивається навчальне, дослідницьке, експериментальне та підсобне господарство. Створюються творчі колективи для розробки сучасного покоління підручників, навчальних програм, технічних засобів навчання.

Значна увага приділяється створенню належних соціальних умов для навчання, для проживання працівників навчальних закладів. Запроваджено встановлення середніх посадових окладів.[1]