142536 (Соціологічний аналіз міжнаціональних відносин)

Курсова робота з теми:

Соціологічний аналіз міжнаціональних відносин

План

Вступ

1. Проблеми культурних кордонів

2. Проблеми взаємодії культур

3. Історичні і політичні чинники в міжетнічних взаємодіях

4. Роль соціально-структурних і культурних чинників

5. Соціально-психологічні і ситуативні чинники. Толерантність в міжетнічних стосунках

6. Розуміння міжетнічного конфлікту

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Соціальні мислителі впродовж багатьох століть прагнуть встановити спосіб визначення основної своєрідності того або іншого облаштування соціальної дійсності, суть організації соціального життя того або іншого народу на даному історичному відрізку його розвитку. Це дозволило б докопатися до суті будь-якого суспільства на будь-якому історичному відрізку його розвитку, зіставити, порівняти на найфундаментальнішому рівні різні народи в різні історичні епохи.

Серед багатьох досліджень були і достатньо зрілі, концептуально цілісні — наприклад, вчення К. Маркса про суспільно-економічну формацію, засноване на принципі відповідності продуктивних сил і виробничих стосунків. Але у міру розвитку соціології все більше авторитетних дослідників схилялися до того, що за основу розуміння історичної своєрідності організації соціального життя необхідно приймати, по-перше, ті показники, властивості, які безпосередньо пов'язані з соціальною реальністю, а не технологічні або інші плзасоціальні чинники — адже необхідно зрозуміти своєрідність не рівня і об'єму матеріальних благ і тому подібне, а власне соціальному життю. По-друге, треба досліджувати саме елементарне, повсякденно відтворне в соціальному житті, а тому що визначає — найбільш стійкі характеристики (типи) соціальних зв'язків, соціальних дій і взаємодій. (Звичайно, поняття соціальних дій виникло лише у М. Вебера, але прагнення виявити найбільш стійке в повсякденному житті того або іншого суспільства характеризувало пошуки і його безпосередніх попередників.)

При такому підході дослідник якби докопується до першооснов, організації соціального життя, з яких виткана вся тканина соціальної реальності, втілена як в простих формах, так і в складних соціальних утвореннях. Виявлені особливості носять загально соціальний характер, набуваючи значення базової характеристики організації як економічного, так і політичного життя, стаючи основою розуміння як ієрархічно-стратифікаційної організації суспільства, так і норм взаємин в малих групах, колективах і так далі

Враховуючи, що творцем соціальної дії, його змістостворюючої і змістонаповнюючої основою є мотивація, вивчення мотивації щоденних дій стає ключем до розуміння соціально-історичної своєрідності тієї або іншої соціальної дійсності.

Мотивації людей украй багатообразні, їх варіанти і нюанси вельми багаточисельні. Наука не може, та і не повинна вивчати все це різноманіття. Вона прагне визначити найбільш стійких, незмінних в даному суспільстві типів, моделі мотивації соціальних дій, які і є своєрідний спільний знаменник всього різноманіття мотивацій соціальних дій членів даного суспільства. Найважче завдання дослідника — знайти в цьому граничному різноманітті мотивацій, різноманітних за формою, конфігураціям, сенсу соціальних дій, цей спільний знаменник, який і дозволить виявити суть тієї або іншої соціально-історичної реальності.

Першу досить вдалу спробу запропонувати подібний спільний знаменник соціальних зв'язків, соціальних дій (це поняття увійшло до наукового обороту пізніше) і на основі цього виділити соціально-історичних типів організації соціального життя суспільства зробив Ф. Тенніс в своїй класичній праці «Община і суспільство». Висунуті їм принципові положення (не дивлячись на їх деяку суперечність і умоглядність) стали імпульсом до осмислення важливих проблем типології організації соціального життя, пошуків згаданого спільного знаменника. Ідеї Ф. Тенніса сприяли виникненню гіпотез, безліч конкретно-соціологічних досліджень, які в цілому підтвердили ці ідеї.

Свій вклад в роз'яснення фундаментальних принципів організації соціального життя в різні історичні епохи вніс і Э. Дюркгейм, що проаналізував природу тих зв'язків, які об'єднують людей, створюють суспільство як цілісність. Так само як і Ф. Теніс, він намагається порівняти двох типів організації соціальної реальності, але приходить по суті до протилежних результатів. Якщо Ф. Тенніс вважав, що суспільство на відміну від общини не має внутрішніх джерел солідарності, взаємного зв'язку і взаємозалежності людей один від одного (останні, на його думку, в «суспільстві» зберігаються лише завдяки силі держави), то Е. Дюркгейм дотримується абсолютно іншого погляду.

Визначаючи зв'язок між людьми як солідарність, він робить основною проблемою свого класичного дослідження («Розподіл суспільної праці») відмінності між солідарністю (а відповідно, і організацією соціального життя) в примітивних суспільствах і солідарністю, що виникає в розвинених суспільствах на основі розподілу праці, соціальної диференціації. Завдяки останнім чинникам формуються інший за своєю природою соціальний зв'язок, інші орієнтації на іншого і, відповідно, інша організація соціального життя.

Ідеї Ф. Тенніса і (особливо) Е. Дюркгейма намітили основну генеральну лінію дослідження типів організації соціального життя: шлях розвитку соціальної реальності — це еволюція від переважно емоційно-персоніфікованих стосунків до раціонально-деіндивідуалізованих. Ці ідеї отримали розвиток в роботах М. Вебера і Т. Парсонса, чиї типології мотивації соціальних дій зіграли і багато в чому продовжують грати основоположну роль в загальносоціологічному аналізі як соціально-історичних типів соціальних дій окремих індивідів, так і (що важливіше), соціально-історичних типів соціальної реальності, що породжується подібними діями.

1. Проблеми культурних кордонів

У зарубіжній етнології і соціології з кінця 60-х років все великої популярності набувала концепція норвезького ученого Ф. Барта, згідно якої «этничность — це форма соціальної організації культурних відмінностей», центральним розрізнювачем є етнічний кордон, а не сама по собі культура, що міститься в межах кордонів. Для етносоціології ж важлива наступна його ідея: первинне значення мають ті культурні характеристики, які використовуються для маркування відмінностей етносів і групових кордонів, а не представлення фахівців про те, що традиційно, властиво тій або іншій культурі. (Останні, звичайно, теж важливі, скажімо, для пояснювальних концепцій, що ставлять за мету з'ясувати, чому, наприклад, якісь модернізаційні явища приймаються в одній культурі і не сприймаються в іншій.)

Друге положення Ф. Барта, на яке поважно звернути увагу, — це вивід про те, що в пошуку таких культурних характеристик (по термінології Барта, в «конструюванні маркерів-відмінностей»), яким додається соціально значущий розмежувальний сенс, а особливо в мобілізації членів етнічної групи навколо них, ключова роль належить етнічній еліті.

З теоретичних концепцій, які мають відношення до соціально значущих культурних «відмінностей» груп, поважно також зупинитися на концепції західного політолога і соціолога С. Хантінгтона, що зв'язує такі «відмінності» або культурну дистанцію з геополітичними наслідками — конфліктами і війнами. На його думку, «на світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія і не економіка. Найважливіші кордони, що розділяють людство, переважаючі джерела конфліктів визначатимуться культурою... Найбільш значущі конфлікти... розвертатимуться між націями і групами, що належать до різних цивілізацій... Лінії розлому між цивілізаціями — це і є лінії майбутніх фронтів».

Цивілізацію С. Хантінгтон мислить у вигляді культурної спільності вищого рангу, визначуваною такими рисами, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, самоідентифікація. Цивілізація може включати і декілька націй-держав, і одне (як, наприклад, Японія). Західна цивілізація існує в двох варіантах — європейському і північноамериканському, а ісламську він підрозділяє на арабську, турецьку і малайську.

Зовнішність миру формуватиметься за рахунок взаємодії семи-восьми крупних цивілізацій: західною, конфуціанською, японською, ісламською, індуїстом, православно-слов'янською, латиноамериканською і, можливо, африканською. Найголовніше, чим розрізняються цивілізації, по С. Хантінгтону, — це релігія.

Він акцентував увагу на важливих тенденціях в світі: по-перше, економічна модернізація і соціальні зміни у всьому світі «розмивають» традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, державою, а лакуни заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів; по-друге, серед «незахідних» цивілізацій йде процес повернення до «власного коріння». (Як відзначає Хантінгтон, спори про вестернізацію або русифікацію йдуть і в «країні Бориса Єльцина»); правда, процес «девестернізації» зачіпає головним чином еліти, в масах же західний стиль життя має велику популярність.

Культурні особливості менш схильні до змін, чим економічні і політичні. Як вважає С. Хантінгтон, росіяни за всього бажання не зможуть стати естонцями, а азербайджанці вірменами...

У теорії Хантінгтона культурним відмінностям додається не лише соціальний, але і політичний сенс. При цьому його ключова ідея така: відмінності в культурі, базових цінностях і віруваннях є джерелом конфлікту в боротьбі за військову, економічну і політичну владу. «У ісламській, конфуціанській, японській, індуїстові, буддистові і православній культурах майже не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відділення церкви від держави».

Концепція модернізації, зокрема, в моделі Хантінгтона, етноцентрична. В ній показана роль США як наддержави, як тієї моделі, до якої повинні прагнути все.

Критика не означала відмови від теорії модернізації взагалі, мова йшла про те, щоб оцінюючи неминучість розвитку, який привносить спільні риси в спосіб життя різних народів, не відмовлятися від розуміння їх культурної специфіки і разом з тим не зводити її в ранг непереборного бар'єру, не розглядувати її як причини «зіткнення цивілізацій».

З початком національних рухів в СРСР, а потім в Україні, проблеми напряму культурного розвитку придбали політичне звучання. Перш за все, встали питання оцінки того шляху, який минув в радянську епоху. Ідеологи національних рухів акцентували увагу на збитку, заподіяному культурному розвитку народів, і закликали до відродження втрачених традицій.

Дійсно, в процесі урбанізації і індустріалізації за 70 років стерлися багато традиційних рис способу життя народів. Мала місце і направлена політика держави в області секуляризації, активного розповсюдження атеїзму, відмови від архаїчних форм міжособових стосунків, ідеологічне «чищення» культури (відмова від культурних цінностей, створених діячами культури, які опинилися в еміграції або ідеологія яких не відповідала «соціалістичному реалізму»), В результаті, дійсно, частка культури у всіх народів виявилася втраченою. Це стосувалося не лише недомінуючих народів, але і українського. Проте в умовах різкої зміни ідеології в країні в цілому, в ситуації економічної трансформації, що супроводилася погіршенням положення людей, зростанням соціальної невпевненості, страхів, фрустрацій, звернення до минулого, навіть в архаїчній формі, нерідко здавалося людям порятунком або принаймні якимсь виходом.

Ось чому національне відродження, яке зв'язувалося в республіках з процесом демократизації, привело і до часткового відновлення архаїки, що ставала не лише гальмом розвитку, але і культурно ізолюючим чинником.

Мало місце і просте повернення до колишньої этнокультурной специфіки в стилі, способі життя, міжособових стосунках. Це виявилося не лише в поверненні до символізуючого одягу, що різноманітить повсякденність, або до традиційної їжі, але і в соціальних стосунках, зокрема в обігу до авторитету старійшин, шаманів у кавказьких і середньоазіатських народів, у тувинців, якутів, в пожвавленні віруванні в духів, дотриманні урази у мусульман і так далі В результаті культурні кордони заглиблювалися. Помітну роль в цьому грали релігійні відмінності, що особливо очевидно в Північнокавказькому регіоні, в Середній Азії, Казахстані.

Все це пояснює, чому питання про зіткнення цивілізацій, який ставив С. Хантінгтон, не здавався настільки вже абсурдним. На нього потрібно було давати відповідь. Особливо поважно було зрозуміти соціальну значущість культурних відмінностей, величину дистанції у взаємодіях груп усередині республік і, нарешті, роль культурної своєрідності в стилі стосунків між республіками і Центром.

Предметом дослідження була соціально-культурна дистанція, тобто вимірюваний ступінь близькості, або своєрідності, відзнаки (по Л. фон Візі, «відчуженості», але в російській мові цей термін має сенс «ізоляційності» і тому менш придатний). Аналізувалися не всі елементи культури, а ті з них, які мають соціально-дистанціний зміст в конкретних політичних і економічних умовах. Скажімо, для українців, що жили в автономних республіках РСР, де мовою діловодства і спілкування була російський, мова не була чинником, що соціально-розмежовує. Але зараз, коли в Україні офіційно існує одна державна мова і знання .мови титульної національності служить обов'язковою умовою для заняття посади і роботи по певних професіях, у тому числі пов'язаним з доступом до влади, для українців мова має соціально-дистанційне значення.

Соціально-культурна дистанція між титульними народами України, що живуть в Україні, розглядувалася в аспекті етнічних особливостей, що зберігаються, по-перше, соціально-професійній діяльності; по-друге, ідеологічних орієнтації; і в третіх, уявлень про нормативні цінності.

У ідеологічній сфері були виділені орієнтації людей на макрорівні — щодо суспільних стосунків в країні в цілому: про формування цивільного, плюралістичного суспільства або, навпаки, повернення до колишніх порядків; на мезо-рівні — щодо групових цінностей, наприклад, суверенітету народів, етнокультурного домінування або культурного плюралізму, а також таких цінностей, які служать символом етносу, — рідна мова, оцінка історичного минулого, орієнтації на минуле-майбутнє, схід-захід.