У наш час інтерес соціології до особистості знову зріс. Це пов'язане з тим, що процеси взаємодій у малих групах мають велике значення на процеси, що відбуваються в макроструктурах.

2.3 Теорії референтних груп

Референтна група, як відзначає Г. С. Антипина – «це реальна або уявлювана соціальна група, система цінностей і норм якої виступає для індивіда еталоном» [2, 53].

Відкриття феномена «референтної групи» належить американському соціальному психологу Г.Хаймену. Даний термін був перенесений у соціологію із соціальної психології. Психологи спочатку під «референтною групою» розуміли таку групу, стандарти поведінки якої індивід наслідує й норми й цінності якої засвоює.

У ході ряду експериментів, які Г. Хаймен проводив на студентських групах, ним було виявлено, що частина членів малих груп розділяє норми поводження. прийняті не в тій групі, у яку вони входять, а в якоїсь іншої, на яку вони орієнтуються. Тобто приймають норми груп, у які вони не включені реально. Такі групи Г. Хаймен назвав референтними групами. На його думку, саме «референтна група» допомагала роз'яснити той «парадокс, чому деякі індивіди не асимілюють позиції груп, у які вони безпосередньо включені», а засвоюють зразки й стандарти поведінки інших груп, членами яких вони не є. Тому, для того щоб пояснити поведінку особистості, важливо вивчати ту групу, до якої індивід себе «відносить», яку приймає як еталон і на яку «посилається», а не ту, котра його безпосередньо «оточує». Таким чином, сам термін народився від англійського дієслова to refer, тобто посилатися на щось.

Інший американський психолог М.Шериф, з його ім'ям пов'язане остаточне затвердження поняття «референтна група» в американській соціології, розглядаючи малі групи, що впливають на поводження особистості, розділив їх на два види: групи членства (членом яких індивід є) і нечленські, або властиво референтні групи (членом яких індивід не є, але із цінностями й нормами яких співвідносить свою поведінку). У цьому випадку поняття референтної й членської групи розглядалися вже як протилежні.

Пізніше іншими дослідниками (Р.Мертон, Т.Ньюком) поняття «референтна група» було поширено на всі об'єднання, які виступали для індивіда еталоном при оцінці ним власного соціального стану, дій, поглядів і т.д. У зв'язку із цим, референтна група стала виступати як група, членом якої вже був індивід, так і група, членом якої він хотів би бути або був раніше.

Таким чином, у наш час у літературі зустрічається двояке вживання терміна «референтна група». У першому випадку під нею мається на увазі група, що протистоїть групі членства. У другому випадку – група, що виникає усередині групи членства. Іншими словами коло осіб, обраних зі складу реальної групи як «значиме коло спілкування» для індивіда. Прийняті групою норми стають особисто прийнятними для індивіда тільки тоді, коли вони прийняті цим колом осіб.

Поняття референтної групи, як відзначає Г.С.Андреєва, може приймати наступні значення:

1. будь-яка група, що береться за еталон (або критерій) при оцінці свого власного положення;

2. група, на яку орієнтуються в дії;

3. група, право входу (або членства) у яку індивід прагне одержати, тобто група, у діяльності якої він хоче брати участь;

4. група, цінності й погляди членів якої служать у якості соціальної «рамки співвіднесення» для окремої особи, яка не є її членом безпосередньо [1, 67].

Референтні групи можна класифікувати по різних підставах:

• по виконуваних функціях - нормативна й порівняльна референтні групи;

• по природі свого існування – реальні референтні групи й ідеальні референтні групи;

• відповідно до згоди або запереченням особистості норм і цінностей групи - позитивні (позитивні) і негативні (негативні) референтні групи.

2.4 Особистість у теорії символічного інтеракціонізму: процес формування «концепції власного Я» (Дж. Мід, Ч. Кулі)

Поряд із соціально-філософськими, культурологічними, натуралістичними, психологічними й іншими підходами до вивчення проблем особистості особливу значимість здобувають властиво соціологічні концепції, що пов'язано, головним чином, з відносно чітким визначенням до цього часу природи, сутності й місця самого явища «соціального» у континуумі реальності.

Багатий матеріал для розвитку соціологічної концепції особистості міститься в теоріях дзеркального «Я» – Ч. X.Кулі й Дж. Міда. Ч. X.Кулі вважав, що особистість й усвідомлення нею власного «Я» формуються в процесі тривалої, суперечливої взаємодії її з іншими людьми, тобто соціальним оточенням. При цьому кожна людина будує своє «Я», ґрунтуючись на сприйнятих реакціях, думках інших людей, з якими вона вступає в контакт. Це людське «Я» одержало популярність як дзеркальне «Я» Ч. Кулі [8, 22].

Вирішальну роль у його формуванні Ч. Кулі відводив первинним соціальним групам (родині, друзям й іншим). У міру дорослішання особистість починає більше приділяти увагу створенню свого «Я - образу», а, отже, сама більш строго відбирає групи особистостей, що грають роль соціального дзеркала й роблять на неї вплив.

Разом з тим, Ч. Кулі відзначав, що дзеркальне «Я» ніколи повністю не відповідає дійсності внаслідок неминучих його перекручувань, як самою особистістю, так й її соціальним оточенням [8, 47].

Дж. Мід пішов далі у своєму аналізі процесу розвитку нашого «Я» . У людському «Я» він виділив дві сторони: «Я - сам» – реакцію особистості на вплив інших людей, суспільства в цілому, і «Я – мене» усвідомлення людиною себе з погляду інших значимих для неї людей. Особистість у процесі соціальної взаємодії як би встає на місце інших людей і бачить себе як іншу особистість. Критерієм формування зрілого «Я» служить здатність індивіда приймати на себе роль «узагальненого іншого», під яким Дж. Мід розумів якийсь узагальнений образ колективних вимог й установок стосовно даного індивіда. Недостатня здатність адаптуватися до інших точок зору, приймати на себе ролі інших індивідів («узагальненого іншого») може негативно позначитися на розвитку особистості [15, 29].

Широке поширення в XX столітті одержали теорії соціальної стратифікації, що вивчають диференціацію суспільства на численні соціальні групи (страти), які розрізняються по своєму суспільному статусу, а також теорії соціальної мобільності, що розкривають механізми переходів людей з одних соціальних верств в інші, і їхнє просування до позицій з більш високим престижем, доходом, владою.

Всі перераховані вище соціологічні підходи вивчення особистості лягли в основу статусно-рольової концепції (Р. Линтон, Я. Л. Марено й інші), що є на сьогоднішній день визначальною при соціологічному аналізі особистості. Відповідно до цієї теорії, у структурі соціальних відносин виділяються статуси, тобто певні соціальні позиції, займані особистістю й пов'язані з ними сукупності прав й обов'язків. Похідною від соціального статусу (місця людини в тих або інших групах) виступає соціальна роль, яка виконується людиною в цих групах (суспільстві в цілому). Соціальна роль являє собою динамічний аспект соціального статусу. Соціалізуючись, людина засвоює складові рольової поведінки, навчається здатності їхнього виконання й стає, таким чином, особистістю.

Таким чином, соціологія детально аналізуючи суспільство, використала новий науковий підхід й інструментарій і внесла істотний вклад у загальний процес осмислення проблем людини й особистості.

Завершуючи розгляд розвитку проблем людини в соціологічному пізнанні, варто підкреслити їхню складність і неординарність. У цьому процесі не можна вичленувати якусь одну домінуючу тенденцію, його не можна представити як лінійний рух від «нижчого до вищого», як чисто екстенсивне нарощування елементів нового знання. В еволюції наукового осмислення особистості простежуються прорив і відступи, закономірні рухи й випадкові відгалуження. Проте, загальний розвиток у науковому осмисленні людини проявляється в нарощуванні соціологічного знання про особистість; у збагаченні ракурсів, підходів до вивчення людини і її сутності; у торжестві гуманістичних цінностей; у переплетенні людської проблематики з багатством духовної культури.

2.5 Гуманістична теорія особистості А. Маслоу

А. Маслоу – американський науковець, один з основоположників гуманістичної теорії особистості. Головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості і агресії, як вважав З. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою – видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революлюційним шляхом, не соціальним перетворенням, а задоволенням гуманістичних потреб.

Згідно теорії А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в пених умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

1) фізіологічні потреби;

2) потреби в безпеці;

3) потреби в любові й прихильності;

4) потреби в визнанні та оцінці;

5) потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і талантів [14, 73-74].

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особистісні якості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та ін. Вчений вважав,що поняття самоактуалізації особистості – це повне використання людиною своїх талантів, здібностей, можливостей тощо.

Особистісне зростання, згідно теорії Маслоу, є задоволення чимраз вищих потреб, якими в його ієрархії є потреби в самоактуалізації. Рух до самоактуалізації не може початися, поки індивід не звільниться від домінування нижчих потреб, таких як потреби у безпеці та визнанні. Прагнення до високої мети саме по собі є показником психічного здоров’я. Процес особистісного зростання здійснюється шляхом сомоактуалізації, що передбачає тривалість, безперервність процесу зростання і максимальний розвиток здібностей.

Позитивні результати самоактуалізації матиме особистість із наступними характеристиками:

• ефективне сприймання реальності та комфортні відносини з нею;

• прийняття (себе, інших, природи );

• спонтанність, простота, природність;

• сконцентрованість на завданні (на відміну від сконцентрованості на собі);

• деяка відстороненість і потреба бути насамоті;

• автономія, незалежність від культури та середовища;

• постійна свіжість оцінки;

• містичність та досвід переживання вищих станів;

• почуття єдності з іншими;

• глибокі міжособистісні стосунки;

• демократична структура характеру;

• розрізнення засобів і мети, добра і зла;

• почуття гумору;

• самоактуалізована творчість;

• протистояння акультурації, насадженню будь-якої часткової культури [14, 76].

А. Маслоу зазначав, що самоактуалізовані люди не є досконалими,

вільними від помилок, їм можуть бути властиві й проблеми пересічних людей: почуття провини, тривожність, сум, внутрішні конфлікти тощо. Але разом з тим вони обирають складні творчі завдання, які потребують великих зусиль. Самоактуалізовані особистості постійно захоплені якоюсь справою, і захоплені на стільки, що відмінності між роботою і задоволенням для них зникають. Вони присвячують своє життя тому, що Маслоу називає найвищими цінностями (істина, краса, добро, досконалість, цілісність тощо), або метапотребами.

Він описує вісім шляхів самоактуалізації:

1. повна віддача переживанням, коли людина цілком розкриває свою сутність;

2. відмова від загальноприйнятої поведінки, вміння прислухатися до внутрішнього голосу, голосу «самотності»;

3. щомиттєві прогресивні вибори, які сприяють особистісному зростанню;

4. чесність, взяття відповідальності на себе;

5. готовність не подобатись іншим;

6. прагнення робити свою справу настільки добре, настільки це можливо;

7. граничні, вищі переживання, моменти екстазу;

8. виявлення індивідом того, що йому подобається, а що ні, що для нього добре, а що погано, куди він рухається й у чому полягає його місія [14, 79].

Висновки

Особистість — соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Поняття «особистість» характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить. Поняття особистості визначається сукупністю соціально значимих якостей, що формуються при взаємодії з іншими людьми.

У соціології поняття особистість означає стійку систему соціально значимих рис, що визначають біосоціальну природу людини й характеризують індивіда як члена тієї або іншої спільноти, воно показує переходи від індивідуального до соціального й від соціальної структури до міжособистісних відносин й індивідуальної поведінки.

Соціологічні підходи укладаються в тому, що розглядається проблема особистості з різних точок зору, зокрема, яким чином під впливом суспільства відбувається соціалізація людини.

Соціологічні концепції особистості поєднують ряд різних теорій, що визнають людську особистість специфічним утворенням, безпосередньо виведеним з тих або інших соціальних факторів.

В основу психологічних теорій особистості в сучасній соціології покладені психологічні аспекти засвоєння людиною соціальних ролей, застосовувані в американській гуманістичній психології, особливо в розділі психотерапія.

Марксистська теорія особистості виходить із предметно-діяльного характеру становлення людської особистості, з огляду на її активність в освоєнні різноманітних форм людської діяльності. Основним внеском у гуманістичний напрямок соціології стала в даній теорії концепція відчуження особистості від тих або інших форм людської діяльності на різних етапах цивілізації, що є чинником однобічного розвитку індивіда. Подолання відчуження людини відбувається через становлення гармонічно розвитий особистості відповідно до зміни суспільних умов.

Значним впливом у соціології особистості користується рольова теорія особистості. Основні положення цієї теорії були сформульовані Ч. Кулі, Дж. Мідом, Р. Лінтоном, Т. Парсонсом, Р. Мертоном. Рольова теорія особистості описує її соціальне поводження двома основними поняттями: «соціальний статус» й «соціальна роль». Я.Л. Морено, Т. Парсонс визначають особистість як функцію від тієї сукупності соціальних ролей, які індивід виконує в суспільстві.

Концепція розподілу ролей у Т. Парсонса - розподіл їх на аскриптивні, тобто запропоновані по єству (певні народженням, статтю, віком, соціальною приналежністю й т.д.) і набуті, тобто залежні від особистих зусиль індивіда. Оскільки ролі пов'язані з перебуванням людини в соціальних групах, то особистість є похідною від умов, прийнятих у групах, у які включений індивід. У процесі соціалізації він засвоює способи виконання ролей і тим самим стає особистістю. Загальним для концепції рольової теорії є те, що особистість є результат оволодіння правилами життя й поведінки в суспільстві.