141542 (Людина - соціальна істота), страница 4

Будь-яке модернізоване суспільство тією чи іншою мірою продукує обидва типи жертв соціалізації. Але треба мати на увазі таку обставину. Демократичне суспільство продукує жертви соціалізації головним чином всупереч своїм цільовим настановам.

Тоді як тоталітарне суспільство, навіть декларуючи необхідність розвитку неповторної особистості, насправді цілеспрямовано продукує конформістів і, як побічний неминучий наслідок, осіб, які ухиляються від запроваджуваних у ньому норм.

Навіть необхідні для функціонування тоталітарного суспільства люди-творці нерідко стають жертвами соціалізації, бо прийнятні для нього лише як «специ», а не як особистості.

Гострота описаного конфлікту пов'язана як з типом суспільства, в якому розвивається і живе людина, так і зі стилем виховання, характерним для суспільства в цілому, для тих або інших соціокультурних верств, конкретних сімей і виховних організацій, а також з індивідуальними особливостями самої людини.

Отже, соціалізація людини-особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація – тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація – найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

Висновки

Проблематика людини є центральною у соціогуманітарних науках. У соціології антропологічні проблеми тісно пов'язані з соціальною практикою людини.

Людина – це вищий щабель розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури. Дослідники відзначають двоїсту природу людини, як бісоціальної істоти. Важливо також і те, що людина є не тільки продуктом (результатом впливу) певних суспільних відносин, але й творцем самих цих відносин. Індивід – окремий, відособлений член соціальної спільності: народу, класу, групи або всього суспільства. Індивідуальність – неповторне сполучення природних і соціальних властивостей індивіда.

«Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість – усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості – не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

Кожна людина є об'єктом соціалізації. Про це свідчить те, що зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства в тому, щоб людина успішно оволоділа ролями чоловіка або жінки (статеворольова соціалізація), створила міцну сім'ю (родинна соціалізація), могла б і хотіла компетентно брати участь у соціальному і економічному житті (професійна соціалізація), була законослухняним громадянином (політична соціалізація) і т. ін.

Людина стає повноцінним членом суспільства, будучи не тільки об'єктом, а й суб'єктом соціалізації, який засвоює соціальні норми і культурні цінності, виявляючи активність, саморозвиваючись і самореалізуючись у суспільстві.

Підґрунтям соціалізації, її сутнісним центром є ціннісні орієнтири. Завдяки своїй функції цінності утворюють ядро світогляду та визначають діяльність людини, її вчинки та способи взаємин з іншими людьми. Завдяки засвоєнню норм та цінностей, формуванню певного ставлення до них, особистість отримує можливість вибудувати власне уявлення про ієрархію буття і своє місце в ньому; визначити стратегію й тактику своєї поведінки в соціумі. Сутність соціалізації особистості саме й полягає в інтеріорізації тих цінностей, що є провідними в соціумі. В умовах трансформаційних процесів система цінностей має розмитий характер, тому соціалізація особистості ускладнюється. Особистість переживає психологічний дискомфорт і відчуження від такого соціуму, що не забезпечує їй чітких орієнтирів життя.

Структура механізму соціалізації містить у собі проекцію на Іншого (Інших), ідентичність з Іншими та закріплення ідентичності певними символами за умови інтроекції. Кожен зі структурних елементів соціалізації має певні функції, тому порушення будь-якої з них призводить до того, що процес соціалізації не досягає своєї мети. А від процесу соціалізації залежить характер суспільних відносин і, відповідно, самовідчуття особистості.

Суб'єктом соціалізації людина стає об'єктивно, бо протягом усього життя на кожній черговій сходинці перед нею постають завдання, для вирішення яких вона більш або менш усвідомлено, а частіше не усвідомлено, ставить перед собою відповідні цілі, тобто проявляє свої суб'єктність і суб'єктивність.

Певною мірою умовно можна вирізнити три групи завдань, які вирішує людина на кожному віковому етапі або етапі соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні і соціально-психологічні. Отже, соціалізація людини-особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В., Губерський В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. – К., 2002.

2. Бакиров B.C. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора. – Харьков: 1988.

3. Бодалев А.А. Личность и общение. – М., 1992.

4. Гідденс Е. Соціологія. Пер. з англ. – К., 1999.

5. Грабовський С. І. ХХ століття та українська людина. Виклики і відповіді. – К.: Стилос, 2000.

6. Дюркгейм. 3. Социология, ее предмет, метод, предназначение. – М., 1995.

7. Злобіна Олена. Особистість як суб’єкт соціальних змін. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2004.

8. Злобіна О., Тихонович В. Суспільна криза і життєві стратегії особистості / НАН України. Ін-т соціології. – К.: Стилос, 2001.

9. Комаров В.С. Введение в социологию: Учебное пособие для высших учебных заведений. – М., 1994.

10. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. – М.: Политиздат, 1984.

11. Кон И.С. Социология личности. – М.: Политиздат, 1967.

12. Людина і суспільство (матеріали з основ політології, соціології). – Ужгород: Карпати, 1994.

13. Лукашевич М.П. Соціалізація: виховні механізми і технології: Навч.-метод. посіб. / Ін-т змісту і методів навчання. – К., 1998.

14. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. посіб. – К., 1999.

15. Маковецький А.М. Соціологія. – Чернівці, 2000.

16. Максимов С. Особистість і суспільство: Конспект лекції / Укр. юрид. акад. – Х., 1993.

17. Мід Джордж Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального біхевіориста. – К.: Укр. Центр духовної культури, 2000.

18. Парунова Ю.Д. Концепции социализации человека ХХ века // Культура народов Причерноморья. – 2005. – №61. – С. 119–123.

19. Піча В.М. Предмет, структура, функції соціології. – Львів, 1994.

20. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навч. посіб. – К., 1999.

21. Пшеничнюк О.В., Романовська О.В. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів. – К., 2002.

22. Радугин А.А., Радугин К.А. Соціологія: Курс лекций. – М., 1996.

23. Ручка А.А., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли. – К.: Наук. думка, 1992.

24. Рущенко І.П. Соціологія: курс лекцій. – X., 1996.

25. Сморж Л.О. Особа і суспільство (філософсько-психологічний аспект). – К., 2001.

26. Соціологія: Підручник /За ред. В.Г. Городяненка. – К., 2002. – С. 9–29.

27. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник / За заг. ред. В.М. Пічі. – К.; Львів, 2002.

28. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. Конспект. – Львів: Кальварія, 1996. – Вип. 3.

29. Циба В.Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціально-психологічний аналіз): Навч. посіб. – К.: МАУП, 2000.

30. Якуба О.О. Соціологія: Навч. посіб. для студ. – Х.: Константа, 1996.