141542 (Людина - соціальна істота), страница 3

Внаслідок соціалізації відбувається цілеспрямоване всебічне засвоєння всіх видів соціальних ознак (цінностей, норм); логічне співвідношення суспільних та особистісних інтересів; формується базисний тип особистості конкретної соціальної системи.

Цінності є базовим підґрунтям соціалізації особистості, та показником розвитку суспільства, визначальним чинником соціалізації людини. Цінності, виконуючи функцією провідних засад життя, формують сутнісний центр буття людини у світі. Вони складають ядро світогляду і визначають життєдіяльність людини. Вибір ціннісних орієнтирів дає можливість людині стати людиною в повному смислі цього слова і забезпечує можливість існування суспільства. Цінності скеровують людські вчинки і способи взаємин з іншими людьми. Тому соціалізація людини є інтеріорізацією тих цінностей, які вже були сформовані, пройшли перевірку часом і отримали статус головних [13, 78].

Необхідність ціннісного визначення суспільства загострюється в перехідні періоди, коли сформована система цінностей з якоїсь причини стає неактуальною і не відповідає запитам часу. Ці періоди супроводжуються руйнуванням духовних пріоритетів, економічного та політичного устрою. Незважаючи на всю болючість трансформаційних процесів людина конкретного суспільства має у своєму розпорядженні можливість вибору нових, більш прогресивних пріоритетів, виражених у ціннісних орієнтаціях. Процес соціалізації стане успішним лише тоді, коли суспільство прийде до ціннісного консенсусу, знайде свій стрижень, на противагу тенденціям «атомізації». Цей факт доводить значущість ролі ціннісно-нормативної сфери в механізмі соціалізації людини [13, 81].

Обов'язковою умовою соціалізації особистості є інтроекція як включення індивідом у свій внутрішній світ поглядів та засад оточуючих його людей, їхній порівняльний аналіз. Складовими механізму соціалізації є проекція на Іншого (Інших), ідентичність з Іншим та закріплення ідентичності певними символами. Це дає можливість людині адаптуватися в соціокультурному середовищі та завдяки йому сформувати уявлення про своє місце у світі, побудувати світ своєї суб'єктивної реальності, де вона знайде відчуття власної необхідності та впевненості у собі. Внаслідок засвоєння норм та цінностей, формування певного ставлення до них особистість отримує можливість вибудувати власну ієрархію буття, визначити стратегію своєї поведінки в соціумі. Від процесу соціалізації особистості залежить характер суспільних відносин і, відповідно, самовідчуття особистості.

2.2 Особливості взаємодії людини з суспільством. Її основні етапи

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно-виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних [16, 36–38].

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

• імітація – усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

• ідентифікація – засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

• почуття сорому і провини – негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки [16, 42].

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація – це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація – вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість – об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга – як механізм зміни соціальної системи [18, 119].

На процес інтеграції людини в певну соціальну роль істотно впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. У систему особистості немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповідають вимогам соціальної системи і формують соціальний характер людини. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги, потім переходить у стадію адаптації до особливостей даної системи і завершується стабілізацією, але вже на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх зв'язків між ними. Чинниками соціальних змін є об'єктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні особливості людини, специфіка її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування людини-особистості, соціальної системи є соціальні спільноти.

Залежно від віку людини розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17–18 до 23–25 років).

4. Соціалізація дорослих [18, 121].

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини – це перші 2–3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка – перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої – початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей – на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Суб'єктом соціалізації людина стає об'єктивно, бо протягом усього життя на кожній черговій сходинці перед нею постають завдання, для вирішення яких вона більш або менш усвідомлено, а частіше не усвідомлено, ставить перед собою відповідні цілі, тобто проявляє свої суб'єктність і суб'єктивність.

Певною мірою умовно можна вирізнити три групи завдань, які вирішує людина на кожному віковому етапі або етапі соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні і соціально-психологічні.

Природно-культурні завдання – досягнення певного рівня фізичного і сексуального розвитку.

На кожному віковому етапі людині необхідно: досягти певного ступеня пізнання тілесного канону, властивого тій культурі, в якій вона живе; засвоїти елементи етикету, символіки, кінетичної мови (жести, поза, міміка, пантоміміка), пов'язані з тілом і статеворольовою поведінкою; розвинути і (або) реалізувати фізичні і сексуальні задатки; вести здоровий спосіб життя, адекватний статі і вікові (гігієна, режим, харчування, способи збереження здоров'я і оздоровлення організму, фізичного саморозвитку, керування своїм психофізичним станом); перебудовувати самоставлення до життя, стиль життя відповідно до статевовікових та індивідуальних можливостей.

Все це має деякі об'єктивні і нормативні відмінності в тих або інших регіонально-культурних умовах (різні темпи статевого дозрівання, еталони мужності й жіночності в різних етносах, регіонах, вікових і соціальних групах і т. ін.).

Соціально-культурні завдання – пізнавальні, морально-етичні, ціннісно-смислові – специфічні для кожного вікового етапу в конкретному соціумі в певний період історії. Ці завдання об'єктивно визначаються суспільством у цілому, а також етнорегіональними особливостями і найближчим оточенням людини [18, 122].

Специфічні соціально-культурні завдання постають перед людиною на кожному віковому етапі в процесі участі в житті суспільства. Від неї чекають: а) прилучення до певного рівня суспільної культури, володіння певною сумою знань, умінь, навичок, певного ступеня сформованості цінностей; б) вирішення завдань, пов'язаних з участю в сімейному житті, виробничо-економічній діяльності і т. ін.

Завдання соціально-культурного ряду мають мов би два шари.

В першому – завдання, поставлені людині у вербалізованій формі інститутами суспільства і держави.

В другому – завдання, які сприймаються нею з соціальної практики, характерів, звичаїв, психологічних стереотипів безпосереднього оточення. Причому ці два шари не збігаються між собою й більшою чи меншою мірою суперечать один одному. Крім того, і той, і другий можуть не усвідомлюватися людиною або усвідомлюватися частково, а подеколи тією або іншою мірою спотворено.

Соціально-психологічні завдання – це становлення самоусвідомлення особистості, її самовизначення в актуальному житті і на перспективу, самореалізація і самоствердження, які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення.

Самоусвідомлення особистості можна розглядати як досягнення нею в кожному віці певної міри самопізнання, наявність відносно цілісної «я» – концепції, певного рівня самоповаги і міри самосприйняття. Так, наприклад, перед підлітком стоїть завдання пізнати ті компоненти свого «я», які пов'язані з усвідомленням схожості з іншими людьми і відмінності від них, а перед юнаком – тих, від яких залежить світогляд, визначення свого місця у світі і т. ін.

Самовизначення особистості передбачає віднайдення нею визначеної позиції в різних сферах актуальної життєдіяльності і вироблення планів на різні відрізки майбутнього життя [18, 123].

Самореалізація передбачає задовільну для людини реалізацію активності в значущих для неї сферах життєдіяльності і (або) взаємостосунків. Водночас треба, щоб успішність цієї реалізації визнавалася і схвалювалася значущими для людини особами. Самореалізація може мати різноманітні форми. Вони можуть бути соціально цінними, соціально корисними, соціально прийнятними, а також асоціальними і антисоціальними.

Самоствердження – досягнення людиною суб'єктивного вдоволення результатом і (або) процесом самореалізації.

Підкреслимо ще раз, вікові завдання – об'єктивні. Для їх вирішення людина ставить (або не ставить) перед собою певні цілі. Залежно від того, наскільки повно і адекватно усвідомлені чи відчуті завдання і від деяких інших обставин, дії людини можуть бути більш або менш адекватні віковим завданням, а також відповідати особистісним ресурсам, потрібним для їхнього досягнення.

Важливо зазначити, що людина усвідомлено чи не-усвідомлено визначає реальність і успішність досягнення тих або інших цілей. Це дозволяє їй, виявивши розходження між своїми потребами (цілями) і об'єктивними можливостями їх реалізації (досягнення цілі), певним чином на це реагувати. Людина може змінювати цілі, шукати реальніші шляхи для їх досягнення, нарешті, самозмінюватися.

Вирішення завдань трьох названих груп є об'єктивною необхідністю для її розвитку. Якщо якась група завдань або суттєві завдання якоїсь групи залишаються невирішеними на тому чи іншому віковому етапі, то це робить соціалізацію людини неповною.

Можливий і такий випадок, коли те або інше завдання, невирішене в певному віці, зовні не позначається на її соціалізації, але через певний період часу (інколи досить значний) воно «виринає», що призводить до мовбито невмотивованих вчинків і рішень, до дефектів соціалізації.

В цілому треба зазначити, що тією мірою, наскільки людина активна у вирішенні об'єктивних завдань, наскільки вона є творцем свого життя (сама ставить перед собою ті або інші цілі), настільки вона може розглядатися як суб'єкт соціалізації.

Людина не тільки об'єкт і суб'єкт соціалізації. Вона може стати її жертвою. Це пов'язано з тим, що процес і результат соціалізації містять у собі внутрішню суперечність.

Успішна соціалізація передбачає, з одного боку, ефективну адаптацію людини в суспільстві, а з другого – здатність певною мірою протистояти суспільству, а точніше – частині тих життєвих колізій, які заважають розвитку, самореалізації, самоствердженню людини [26, 113].

Таким чином, можна констатувати, що в процесі соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний конфлікт між ступенем ідентифікації людини з суспільством і ступенем відособлення її в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація передбачає певний баланс між ідентифікацією з суспільством і відособленням у ньому.

Людина, цілком адаптована в суспільстві і не здатна якоюсь мірою протистояти йому, тобто конформіст, може розглядатися як жертва соціалізації. В той же час людина, не адаптована в суспільстві, також стає жертвою соціалізації – дисидентом, правопорушником або ще якось ухиляється від прийнятого в цьому суспільстві способу життя.