При витіканні і розливі не допускати простоїв речовини. При перші і і можливості ліквідувати витікання або перекачати цю речовину в цілу ємність. Обгородити речовину земляним валом, щоб вона не потрапила у водоймища, каналізацію, підвали, низькі ділянки місцевості. Для того, щоб знезаразити, дозволяється залити цю речовину молоком, розчином соди.

При інтенсивному витіканні – щоб осадити газ сірководню – використовують машини, авторозливні станції, а також гідранти, які містяться на цих хімічно небезпечних об'єктах.

Нітрил акрилової кислоти – безбарвна летка рідина, кипить при високій температурі, має неприємний запах. Її пари важчі від повітря, при взаємодії з ним утворює вибухонебезпечні суміші. При горінні кислота виділяє отруйні гази. Захист органів дихання і очей забезпечують промислові протигази марок А і БКФ, а також ГП‑5, ГП‑7 і дитячі.

Пари викликають подразнення слизової оболонки і шкіри, виникає головний біль, запаморочення, слабкість, нудота, блювота, задишка, шкіра червоніє і пече. В таких випадках потерпілого виносять на повітря, забезпечують спокій і тепло, дають подихати киснем, а також аміннітритом (на ватці протягом 15–30 с) з перервою 2 хв.

Синильна кислота (HCN) – безбарвна прозора, дуже летка рідина. Пари її переважно безбарвні. Добре змішується з водою. Викликає запаморочення, параліч дихальних шляхів. При отруєнні відчувається запах і смак мигдалю, а також металевий присмак в роті. Потім виникає відчуття пекучості в горлі, піднебіння і язик втрачають чутливість. Все це супроводжується нудотою, блюванням, тече слина. Задишка збільшується. Заходи першої допомоги: винести на повітря, дати Понюхати на протязі 3 хв. (до 8 раз) через 30 с аміннітрати, зробити штучне дихання, поставити грілку. Потерпілому необхідно випити міцної кави або чаю [2].

Фосген – безбарвний газ, який при температурі нижче 8 °С конденсується в безбарвну рідину. Його запах нагадує прілі фрукти або сіно. Він важчий за повітря, малорозчинний у воді. Отруйні лише пари фосгену. Перші ознаки отруєння з'являються не відразу, а після 4–8 год. Виникають незначні позиви до кашлю, пече і дере в носоглотці, потім починається сильний кашель, задишка, лице і губи синіють. Необхідний повний спокій, потерпілий повинен лежати на спині з грілкою, можна давати гарячі напої і кисень.

Метилмеркаптан – безбарвний газ з різким запахом, важчий від повітря. Викликає подразнення слизових оболонок і шкіри. При диханні виникає головний біль, слабкість, нудота. Заходи першої допомоги: винести потерпілого на повітря, очі і слизові оболонки промивати 2%-ним розчином борної кислоти, а шкіру – водою не менше 15 хв.

Бензол – безбарвна рідина з характерним запахом. Її пари важчі від повітря і утворюють з ним вибухонебезпечні суміші. При вдиханні відчувається слабкість, головний біль і запаморочення, з'являється сонливість, нудота, блювота, посіпування м'язів, свербіння і почервоніння шкіри. Потерпілий може знепритомніти. Його виносять на повітря, забезпечують спокій, тепло і дають зволожений кисень. Необхідно змінити одяг і білизну, обмити тіло теплою водою з милом. Захист органів дихання і очей забезпечують промислові протигази марок А і БКФ, а також ГП‑5, ГП‑7 і дитячі.

Наявність сильнодіючих отруйних речовин в повітрі (хлору, аміаку, сірководню та деяких інших) і їх концентрацію можна визначити за допомогою універсального персонального газоаналізатора типу УГ‑2. Принцип його дії ґрунтується на тому, що при проходженні через індикаторну трубку повітря, яке містить гази (пари) СДОР, довжина пофарбованого стовпчика індикаторого порошку в трубці змінюється пропорційно концентрації досліджуваного газу. Вимірювання проводять по шкалі, проградуйованій в міліметрах на літр. Колір індикаторного порошку після проходження досліджуваного повітря, якщо в ньому є хлор, буде червоним, якщо аміак – синім, якщо сірководень – коричневим.

При виробничій аварії на хімічному об'єкті, витоку СДОР при зберіганні або первезенні може відбутися зараження повітря. Для захисту органів дихання робітників і службовців таких об'єктів використовують промислові протигази.

При ліквідації наслідків аварії на хімічних об'єктах, якщо в повітрі міститься отруйних речовин більше ніж 0,5% об'ємної долі, для захисту органів дихання потрібно використовувати ізолюючі протигази [3].

Ртуть (Hg) – єдиний метал, який при кімнатній температурі перебуває в рідкому стані. Пара ртуті дуже отруйна. Досить найменшої кількості пари ртуті, яка утворюється при кімнатній температурі при її розливі або зберіганні у відкритій посудині, щоб отруїтись. Працюючи з ртуттю, потрібно бути дуже обережним. Всі роботи з ртуттю виконувати на емальованих або; залізних підносах. Дуже небезпечна ртуть, розлита на підлозі. Падаючи на підлогу, вона розбивається на велику кількість дрібних краплин, які потрапляють у щілини і можуть протягом тривалого часу отруювати повітря. Якщо ртуть розлилась на підлозі, слід негайно зібрати її пилососом або піпеткою з грушею.

Для усунення ртуті можна користуватись емульсією з мінеральної олії і води з порошкоподібною сіркою і йодом або порошком сірки. При з'єднанні ртуті з хлором утворюється сулема, яка є сильною отрутою. Вона використовується для дублення шкіри, протруювання насіння і ін.

2.2 Засоби індивідуального захисту

У системі заходів, спрямованих на забезпечення безпечних і здорових умов праці, велике значення має використання найбільш ефективних засобів індивідуального захисту (ЗІЗ). Ці засоби повинні застосовуватися в тих випадках, коли безпека робіт не може бути забезпечена конструкцією і розміщенням устаткування, організацією виробничих процесів, архітектурно-планувальними рішеннями і засобами колективного захисту.

Відповідно до Основ законодавства України про працю, на роботах зі шкідливими умовами праці, в особливих температурних умовах, у забрудненому середовищі робітникам та службовцям безкоштовно видаються спецодяг, спецвзуття й інші засоби індивідуального захисту. Перелік робіт і професій, що дають право на безкоштовне одержання ЗІЗ, складається на основі галузевих норм адміністрацією підприємств за узгодженням з місцевими комітетами профспілок. Порядок видачі, збереження і користування ЗІЗ встановлений інструкцією, затвердженої Держкомпраці України.

Адміністрація підприємства зобов'язана стежити за тим, щоб робітники та службовці під час роботи користувалися виданими їм засобами індивідуального захисту, не допускати до роботи без них і не дозволяти використання несправних ЗІЗ.

Робітники та службовці зобов'язані дбайливо відноситися до ЗІЗ і вчасно доводити до відома адміністрацію підприємства про необхідність прання, сушіння, ремонту або заміни (у випадку несправності) цих засобів [4].

При видачі ЗІЗ повинний проводитися спеціальний інструктаж із правил користування і найпростіших способів перевірки їхньої придатності до експлуатації, а в необхідних випадках – тренування з метою кращого засвоєння способів і прийомів застосування ЗІЗ.

Обов'язковими умовами правильної експлуатації ЗІЗ є попередній іспит і перевірка їхньої справності, проведені у встановлений термін, тому що навіть незначна несправність може привести до нещасного випадку. Контроль за дотриманням термінів і правильністю проведення перевірочних іспитів покладається на відомчі служби охорони праці, органи державного нагляду і суспільного контролю. Обов'язком адміністрації і служб охорони праці підприємств є забезпечення належних умов збереження ЗІЗ, правил відходу за ними і своєчасним їхнім ремонтом.

Класифікація засобів індивідуального захисту

Загальноприйнята класифікація ЗІЗ відрізняється від класифікації засобів колективного захисту і заснована на поділі засобів індивідуального захисту по їх конструктивних і експлуатаційних властивостях. Ця класифікація, затверджена відповідними ДСТ, поділяють ЗІЗ в залежності від призначення на 9 класів, що у свою чергу розділяються на види по конструктивному використанню і групи – по небезпечних і шкідливих факторах [9].

Нижче приводяться встановлені класи і види ЗІЗ.

1. Ізолюючі костюми; пневмокостюми, що гідроізолюючі костюми, скафандри.

2. Засоби захисту органів дихання: протигази, респіратори, пневмошоломи, пневмомаски.

3. Спеціальний одяг: комбінезони, напівкомбінезони, куртки, штани, костюми, халати, плащі, кожушки, кожухи, фартухи, жилети, нарукавники.

4. Спеціальне взуття: чоботи, ботфорти, напівчоботи, черевики, черевики, туфлі, галоши, боти, бахіли.

5. Засобу захисту голови: каски, шоломи, підшоломники, шапки, берети, капелюхи.

6. Засобу захисту рук: рукавиці, рукавички.

7. Засобу захисту особи: захисні маски, захисні щитки.

8. Засобу захисту око: захисні окуляри.

9. Захисні дерматологічні засоби: миючі засоби, пасти, креми, мазі.

3. Особливості проведення рятувальних, пошуково-рятувальних робіт в осередках ураження

3.1 Використання сил ЦО на хімічно небезпечних об`єктах при аваріях

На територіях підприємств м’ясо переробної промисловості використовуються холодильні цехи, охолодження в них забезпечується за допомогою установок з наповнюючи ми речовинами: аміак та фреон. Відповідно зростає імовірність хімічного зараження місцевості і ураження людей внаслідок аварії на території холодильного цеху. Ці речовини здійснюють вражаючу дію на людей при потраплянні їхніх парів в атмосферу, при розливанні цих речовин на місцевості й різних поверхнях, з якими стикаються люди.

У випадку аварії або руйнування ємностей з аміаком або фреоном, вони в газо – або пароподібному стані перемішуються з повітрям і поширюються за напрямком приземного вітру, утворюючи на своєму шляху зону хімічного зараження.

Важливою характеристикою вогнища, утвореного аміаку, є стійкість зараження, тобто час самодегазації аміаку, який і визначає тривалість існування вогнища ураження. На швидкість самодегазації СДОР впливають випаровування, усмоктування речовини в ґрунт і здатність його до хімічного розкладання (гідролізу, окислювання і т. п.). Стійкість зараження залежить також від температури повітря в приземному шарі і температури ґрунту, швидкості вітру і вертикальної стійкості атмосфери. Чим вища температура повітря і ґрунту і більша швидкість вітру, тим швидше випаровуються розлиті СДОР. Прискорюють випаровування СДОР висхідні потоки повітря, які спостерігаються при конвекції. Отруйні речовини, що мають температуру кипіння приблизно до + 20 °С (хлор, аміак), при розливанні випаровуються швидко, пари їх у небезпечних концентраціях можуть виявлятися на великих відстанях від місця аварії [10].

На стійкість зараження впливають також: наявність осадів (дощ сприяє проникненню СДОР у глиб ґрунту з потоками води, прискорює гідроліз), структура ґрунту, її вологість, наявність і вид рослинного покриву. Так, на піщаних ґрунтах при незначній рослинності стійкість зараження відносно невелика, на глинистих, покритих рослинністю, вона значно більша.

У населених пунктах стійкість зараження СДОР вища, ніж на відкритій місцевості, тому що вплив вітру, який прискорює випаровування, у цих умовах виявляється в меншій мірі.

Зона зараження СДОР звичайно не має чітко виражених меж і залежить від глибини поширення парів, площі розливу, кількості речовини, що розлилася, а також від метеорологічних умов і рельєфу місцевості. Чим більша швидкість вітру, тим більша глибина поширення парів СДОР. Однак при швидкостях вітру понад 6 – 7 м/с пари СДОР розсіюються. Зі збільшенням температури повітря прискорюється випаровування СДОР з ґрунту, збільшується концентрація їх парів над зараженою місцевістю.

Ступінь вертикальної стійкості атмосфери характеризує напрямок вертикальних потоків повітря, що значною мірою впливає на глибину поширення парів СДОР і їх концентрацію. Як зазначалося вище, розрізняють три ступені вертикальної стійкості атмосфери: інверсію, ізотермію і конвекцію. Інверсія перешкоджає розсіюванню повітря по висоті і створює найбільш сприятливі умови для збереження високих концентрацій парів СДОР, чим становить найбільшу небезпеку для ураження людей і тварин. Ізотермія забезпечує середні умови поширення парів СДОР. При конвекції висхідні потоки повітря розсіюють заражену хмару, що значно знижує можливості ураження людей і тварин і полегшує проведення РІНР.

У населених пунктах і лісах можливий застій зараженого повітря. Глибина поширення парів СДОР у видолинках і ярах більша, ніж на рівніші. Ширина зони зараження парами СДОР при стійкому вітрі приймається за 1/5 глибини, а при нестійкому може становити до 4/5 глибини.

З метою завчасної підготовки до захисту від впливу СДОР на об'єктах, де вони присутні, а також у містах і населених пунктах, де ці об'єкти розташовані, відповідні штаби і служби ЦО й адміністрація підприємств розробляють і здійснюють заходи щодо захисту робітників, службовців і проживаючого поблизу об'єктів населення, спрямовані на запобігання утворення вогнищ хімічного ураження, максимальне ослаблення уражаючого впливу отруйних парів на людей і швидку ліквідацію зон хімічного зараження, що утворилися.

Підготовку підприємства до захисту від СДОР у випадку виробничої аварії здійснюють на основі спеціально розробленого плану, в якому відбиті необхідні організаційні й інженерно-технічні заходи; схеми оповіщення працюючої зміни і проживаючого поблизу об'єкта населення про небезпеку ураження СДОР; характеристики СДОР і цехів (складів), у яких вони знаходяться, схеми можливої обстановки на об'єкті у випадку аварії чи руйнування ємкостей зі СДОР; розрахунки сил і засобів ЦО об'єкта, які залучаються для ліквідації вогнищ зараження СДОР; варіанти дій формувань ЦО при ліквідації вогнищ зараження.

Організаційні заходи передбачають організацію і підтримку в постійній готовності системи оповіщення про хімічну небезпеку, порядок доведення до робітників, службовців і населення встановлених сигналів; узгодження зі штабом ЦО міста (району) питань використання в разі потреби формувань інших об'єктів і міських засобів оповіщення; порядок представлення повідомлень про виникнення вогнищ зараження; навчання особового складу формувань ЦО ОГ виконанню конкретних робіт з ліквідації вогнищ зараження, утворених СДОР на об'єкті; нагромадження для забезпечення всіх робітників та службовців об'єкта, збереження і підтримка в готовності ЗІЗ (промислових протигазів певних марок, цивільних та ізолюючих протигазів, засобів захисту шкіри); пошук засобів, придатних для дегазації (нейтралізації) СДОР; підготовку необхідного устаткування для готування розчинів, що дегазують, і подачі їх до місць можливих аварій; пристосування техніки для проведення дегазаційних робіт [10].